Фельдмаршал Бандуристану

KIT

Впродовж ХХ століття значна частина носіїв української музичної традиції виїхала до Америки, де згодом утворився досить потужний осередок зі своїми культурними героями. Спадковий бандурист, син керівника детройтської капели Юліан Китастий, для багатьох американців став провідником у світ цієї традиції, чимось подібним до того, чим для нас був Микола Будник.

Важко сказати, чого в них більше, подібностей чи розбіжностей. Обидва створили потужний молодіжний рух, обидва успадкували велику частину традиційного кобзарства, обидва все життя провели на межі бідності, як правдиві лобурі, попри весь свій авторитет та славу, не вимагаючи собі кращої долі.
Проте Юліан являє собою трохи незвичний для «традиційного музиканта» образ. Він є активним учасником різноманітних джазових, авангардових та вордмьюзік-проектів, любить пограти з малійськими корістами та бароковими лютністами, активно імпровізує, бавлячись з ладами, ритмами та фактурами, бере участь у театральних перформансах. І як не дивно, все це теж є частиною традиції. Бо такою людиною, якою був для Будника Георгій Ткаченко, для Юліана був його вчитель Зиновій Штокалко, видатний кобзар, який, крім традиції, прищепив йому пристрасть до авангардових експериментів. А детройтська капела бандуристів розвивала композиційні ідеї Гната Хоткевича, виконуючи складні, технічні та ефектні твори, геть не схожі на репертуар наших бандурних капел.
Тобто, на відміну від місцевого кобзарського осередку, в якому була сакралізована будь-яка виконавська недолугість, що дісталася від панотців, американська кобзарська школа, очолювана фельдмаршалом Бандуристану Китастим, видається якоюсь анархічною республікою, де артистичні критерії зазвичай панують над формальними. Але такою є Америка, яка не визнає жодних культів особистостей, зважаючи лише на здатність артиста комунікувати з аудиторією. Можливо, такою була колись і Україна, можливо, колись вона знову стане такою ж. Принаймні, поки що можемо ознайомитися з міркуваннями Юліана, що відрефлектовують погляд нашої людини із «потойбіччя», такий важливий для правдивої культурної самооцінки.

Юліане, розкажи трохи про себе.

Я народився у Канаді, в  Детройті. Батьки були емігрантами воєнного часу, що опинилися в таборах переселенців в Південній Німеччині. Потім, 1949 року, через 4 роки поневірянь, ми мали нагоду виїхати до Америки. У таборах вони ще один одного не знали, зустрілися вже в Детройті. У порівнянні з іншими, мені пощастило тим, що тато виїхав разом зі своїми батьками, і ми з ними жили разом. З нами була також бабуся з маминого боку й велика частина її родини. Це виняткова історія, коли така велика родина зі Східної України змогла вибратися, та ще й нікого по дорозі не втратити в ті жахливі роки. Перші 5 років я був винятково україномовним, потім уже в школі вивчив англійську. У родині завжди спілкувались українською – жодна з моїх бабусь так і не навчилась говорити по-англійськи. І хоч я живу в англомовному середовищі, я багато читаю українською. По батьковій стороні родинна традиція глибоко пов’язана з бандурою – дід Іван Китастий, його молодший брат Григорій Китастий були членами Державної капели бандуристів у 1930-х роках, а Григорій до того ж мав професійний музичний вишкіл композитора-хормейстера, був заступником диригента капели. На бандурі грав і старший брат мого діда Микола, вони навіть кілька разів виступали у тріо. Але його репресували 1937 року.

А що було далі?

Коли почалася війна, ті учасники капели, що залишились у Києві (у перші дні війни совєти розформували капелу й багатьох молодших членів відправили на фронт), продовжували музикувати – вони концертували по селах, щоб заробити на шматок хліба, згодом їм удалось зареєструватись як професійній музичній одиниці. Але одного дня капелу затримали прямо на вокзалі й відправили до Німеччини на примусову працю. Капела чудом збереглася, не розпорошилася в роки війни – пройшовши німецькі табори праці, майже всі її члени потрапили в табори переселенців у Західній Німеччині, де мали 4 роки на репетиції. Там вони поповнили свій особовий склад, побудували нові інструменти (бо мали свою майстерню). І навіть у Америці перші кілька років капела виступала, сподіваючись, що вдасться зберегти ансамбль як професійну музичну одиницю. Та в американських умовах це було неможливо. Проте все ж таки залишилось ядро сильних бандуристів із професійним вишколом. Перші уроки гри на бандурі я взяв у свого батька, але серйозно став займатися, коли підріс. Згодом сам почав навчати, а з 1980 року мене запросили викладати в школі кобзарського мистецтва в Нью-Йорку, де я проживаю до цього часу.
Я дуже цікавлюсь сучасною літературою з України. Читаю багато з того, що з’являється, найновіших авторів. Дуже подобається Сергій Жадан, я дуже шаную його твори. А взагалі в нас була дуже добра українська школа в Детройті. Читали багато класики. Мене питають, звідки я так добре знаю українську – а це просто тому, що я дуже багато читаю. Тарас, Леся та інші – це як приятелі. Я з ними час від часу говорю, коли нема з ким іншим.
Один з моїх улюблених творів – дума про дівку-бранку Марусю Богуславку. Вона мені дуже близька, як людині діаспори. Таке відчуття, що приходить момент, коли немає вже повороту (у думі звучить мотив трагічного внутрішнього розриву з батьківщиною: Маруся просить, щоб її не визволяли, бо вже вона «потурчилась, збусурманилась задля розкоші турецької, задля лакомства нещасного» – Т.Ш.). Мене часто питають, де я волію бути. Я ніколи не почуваюся більше українцем, ніж коли я десь у Нью-Йорку. І ніколи не почуваюся більше американцем, аніж коли я в Україні. Я і там, і там я на пограниччі. На мості також цікаво. Удома я майже не буваю, але Нью-Йорк мені подобається. Не знаю, наскільки я є американським патріотом, але я є патріотом Нью-Йорка.

Останнім часом ти часто буваєш в Україні, але живеш в Нью-Йорку. Що ти вважаєш своїм домом?

Я родився і виріс в Детройті, в місті, якого, фактично, зараз вже нема. Воно втратило більше як половину населення, індустрію, тепер це економічна діра, фактично його не існує, того Детройту, який я пам’ятаю з дитинства. Навіть ті хати, які я пригадую, в яких, скажімо, бабця жила, ближче до центру міста, тієї хати немає. Знесли цілий квартал, який нікому був непотрібний. Справді, мій дім, можна сказати – це Нью-Йорк, я це відчув як тільки в нього ступив в перший раз, і там живу вже понад тридцять років. Але останнім часом все більше переконуюся, що я настільки тісно пов’язав себе з українською музикою, що я не можу тут не бути.

Під час свого концерту в київському архіві-музеї літератури і мистецтва ти говорив, що важко проходити вулицями Києва і не думати про те, що відбувалося тут останнім часом. Як ти вважаєш, Майдан щось змінив у людях, в їхньому відношенні до себе, до нації, до країни?

– Я думаю, що дуже велика зміна відбулася, саме світогляду. Звичайно, в Києві на кожному кроці зустрічаються люди, яких це зовсім немов не доторкнулося, але думаю, що все-таки загальне відчуття змінилося. Пригадую, десь 2012-го року це місто видавалося немов під тимчасовою окупацією, воно ніби на щось чекало. Відчувалося, що ситуація того часу не могла довго продовжуватися, і звичайно, воно так і сталося. Тепер, думаю, люди шукають відповідь для себе: що далі? Звичайно, потреби щоденні, всякі кризи, це заважає думати довшим планом, але відчувається, що якась така свідомість починає з’являтися – мені так здається, я не знаю. Я оптиміст завжди.

Наскільки адекватно ми зараз можемо відрефлектувати нещодавні події?

Я думаю, зараз ще трохи рано. Сильна література про першу світову війну появилася десь років десять по ній. Все те, що було досі, у світлі того, що зараз робиться, переосмислюється, набирає нового змісту. Це стосується і кобзарської музики. Нажаль, великі частини цієї культурної сфери були знищені, розбиті на тріски, але в ті моменти воно перероджувалося на щось нове, і цей процес триває. І тому ми сьогодні мусимо кожен з цих черепків підняти як археологи, подумати, що це таке, куди воно пасує, як пазл це складати, і тоді ми можемо вгадати, що це мусило бути.

Очевидно, всі ці події збудили у світі інтерес до України, до української культури?

Ну, скільки би мені не хотілося просто посидіти тут, скажімо, цілий рік, але я відчуваю, що дуже потрібно саме зараз заохочувати культурно тих людей на Заході, які готові чути, і їх стало більше. Просто зараз такий момент, коли зрештою можна дати світові трохи ліпше поняття, що таке Україна. Чому вона є така, як вона є, куди вона прямує. Як приклад, якийсь слухач у Західній Європі цікавиться ранньою музикою. Якщо він потім чує зразки музики українського бароко, то все стає ясно – що тут тоді було, що це була за культура, тому їм треба зараз це показати. Так само і з музикою, з якою я працюю, безпосередньо із кобзарською старовиною, з історичною піснею – вона ніколи не буде мати масового слухача, але зараз є сприятливий момент, щоби до зацікавленого слухача донести саме таку музику, яка більше, ніж будь-які тексти розкаже про глибинну природу української культури.

Олеся Найдюк, Данило Перцов, Тарас Шумейко

 

Интересное