Анне Беа та суперкруті

unnamed-1

«Суперкруті догралися» – це продовження повісті А. Аудгільд Сульберґ «Хто проти суперкрутих», яка вже виходила раніше у видавництві Старого Лева.

Книги А. Аудгільд Сульберґ виходять в «Видавництві Старого Лева» в українському перекладі Наталії Іванчук та стосуються важливих, дуже важливих для підлітків тем.

Чи легко бути крутим і популярним? Що потрібно робити, щоб стати недоторканним і впевненим у собі? Чи легко взагалі – дорослішати? А відчувати себе ізгоєм? Між цими полюсами звичайне життя підлітка – любов і дружба, проблеми популярності, невпевненості в собі і своїй зовнішності, шкільна цькування, і просто власні страхи, і проблеми самоствердження. Головна героїня повісті – семикласниця, дванадцятирічна Анне Беа, біла ворона, кидає виклик найпопулярнішим дівчаткам класу. Що з цього вийде?

Аудгільд Сульберг говорить з підлітками однією мовою, що є дуже важливим. Не всі герої сподобаються батькам, але книги Сульберг їм і не адресовані. Дітям потрібно, щоб з ними говорили ті, кому вони довіряють.

А. Аудгільд Сульберґ стане гостем Книжкового Арсеналу в Києві (17-21 травня) і сама представить читачам там все три частини своєї книги про Анне Беа і суперкруті.

А. Аудгільд Сульберґ «Суперкруті догралися». – Переклад: Наталя Іваничук. – Видавництво Старого Лева. 2017  

****

УДА

Після школи ми з Нільсом поверталися на велосипедах до мене додому й дорогою довго мовчали, приголомшені. Аж проїхавши півдороги, Нільс нарешті подав голос.

– Що за день! Тітка Муна не повірить своїм вухам, коли ми все їй розкажемо!

Він похитав головою, ніби й сам не вірив власним словам. Стрепіхатий йоршик волосся розвівався на вітрі.

Сенсацією дня, без сумніву, стала купіль Теї у брудній калюжі. Бачили б ви її обличчя, коли Роня з Алексом рвонули з воріт школи, аж іскри сипонули з-під коліс, під дике улюлюкання учнівської юрби! Та мушу визнати, я більше думала про поразку дня. Щоразу, коли уявляла собі Маґнуса, коли знову й знову прокручувала в голові його слова про те, що я недостатньо крута для «Фьокк Йостіна», мене всю немов обценьками сплющувало.

Але я спробувала зробити так, як радила мама: коли все валиться шкереберть у житті, треба зуміти знайти в кожній ситуації позитив і на ньому фокусуватися. Не так воно легко насправді, однак за довгий шкільний день я таки знайшла дрібку доброго у поганому.

Бути вокалісткою у найкрутішому музичному гурті сьомих нелегка, попри все, справа. Уявляю, як би я нервувалася на репетиціях! А на святі Гелловіна! Не кажучи вже про те, яких титанічних зусиль довелось би докласти для формування свого сценічного іміджу.

І я маю на увазі зовсім не вигляд альбіноски, бо з цим неможливо щось вдіяти. Це можна тільки прийняти за даність; take it or leave it, так би мовити.

Ні, я кажу про стиль. Одяг. Зачіска. Рухи. Загальний вигляд, отже. Над цим довелось би добряче попрацювати. Ох, добряче! Ішлося б про total make-over.

Так що з цього кута зору навіть чудово, що хлопці мене не захотіли. Зекономлю гроші на стилістах. До того ж я гарно розважуся на тітчиному святі Гелловіна, замість блювати від знервованості перед концертом.

– Аннебіно! – почула я голос Нільса.

– Що?

– От не йде мені з голови шепотіння Роні та Бйорна Інґе на «природі».

– Ага, мені – теж. Цікаво, як це пов’язано з Алексом?

– Може, вони надумали втекти?

– Роня й Алекс?

– Ну так…

– І попросили Бйорна Інґе допомогти?

Поряд зі мною стало тихо.

– Та ні… – за якийсь час озвався Нільс. – Я до нього останнього звернувся б за допомогою…

Я щосили примружилася, видивляючись велосипедну доріжку. Хоч дощ припинився, я бачила заледве на кілька метрів поперед собою. Мені любе все, пов’язане з осінню, – різнобарв’я листя на деревах і свічки на столі за сніданком, і грубі візерунчасті рейтузи, не кажучи про Гелловін! Одне лиш гнітить – восени дуже рано темніє. Їзда на велосипеді в сутінках та ще й з поганим зором – не для слабаків!

– Я попросив би допомоги насамперед у тебе! – сказав Нільс.

– Допомоги в чому?

– Якби довелося з кимось утікати.

– А-а! Не знаю, чим можна допомогти в такій ситуації, але…

– Думаю, треба було б роздобути десь фальшивий паспорт і всяке таке… І готівку… Багато грошей!

– І ти знаєш, де це все можна добути?

– Та ні, не отак відразу…

Я повернула до нього голову.

– Добре, що ніхто з нас не збирається утікати найближчим часом!

– Так, добре, – погодився Нільс. – Було б трохи стрьомно…

Біля церкви ми звернули ліворуч, проминули бензозаправку з крамничкою. Я помахала чоловікові, який обмітав опале листя навколо бензоколонок. Хоч здалеку чоловік був для мене лише тінню, я знала, хто він. Ларрі дуже легко впізнати на відстані. Він такий старий і скоцюрблений, наче літера Г, похилена носом у землю.

Крім того, я завжди впізнаю його за шурхотом мітли. Коли починає облітати листя, Ларрі підмітає асфальт двічі на день. Перший раз уранці, коли я їду до школи, а потім – увечері, коли повертаюся додому. Він любить осінь, так само, як і я.

– Нільсе!

– Що?

– Якщо ви колись надумаєте втекти світ за очі з донькою Пуделихи, я зроблю усе, щоб добути вам фальшиві паспорти й гроші!

Від несподіванки Нільс крутнув кермом і ледь не з’їхав у канаву.

– Що ти сказала?! – пропищав він. – Я і Уда? Так? Що це ти придумала? Га? Чого б це я мав утікати кудись з Удою? Вона ж у Драммені живе. Ще й татова пасербиця! І… ну… Я і Уда! Нічого собі!!!..

Цього мені було достатньо, аби зрозуміти: я таки мала рацію.

Нільс закохався у свою зведену сестру.

– Заспокойся! – усміхнулась я. – Я нікому не скажу.

– Про що? – буркнув Нільс. – Що я збираюся утікати з Удою? Але ж я не збираюся!

– Ну, не зараз… Та хтозна, що чекає на вас у майбутньо…

– Аннебіно!

– Я просто кажу, що можете на мене покластися, якщо вирішите…

– Припини! Ми нічого такого не будемо вирішувати удвох! Поки що… У кожному ра…

Нільс замовк.

Я спокійно котилася собі далі, чуючи, як поруч фиркає і хекає Нільс. Його ніздрі – можна й не сумніватися – ходили ходором.

– Ну добре, – нарешті подав голос Нільс. – Можливо, я трішки… зацікавлений…

Я так і знала!

Хоча підозра про закоханість Нільса в доньку його нової мачухи закралася мені не відразу. Власне кажучи, я мала б здогадатися значно раніше. Я мала збагнути це тоді, коли Пуделиха з розряду «цілком стерпних» перейшла в розряд «неймовірно крутих».

Я не заперечую її крутизни. Не кожна на її місці зуміла б привести на Конкурс талантів маму й тата Нільса. Навіть сам Нільс не зумів би. Відтоді Нільс без упину хвалив Пуделиху. Тільки й мови було, якої думки Пуделиха про те чи інше, про поїздку до Драммена на Різдво, про скейтрампу поблизу їхнього дому й таке інше.

Здогад сяйнув у моїй голові, коли Нільсова мама сказала, як то гарно, що в Нільса з’явилася подружка, з якою він може кататися на скейті.

Отже, насправді, не Пуделихою Нільс захоплювався, а Удою!

Хоч ми нічого не утаюємо одне від одного, але ж не завжди вибовкуємо сокровенне. Найчастіше про багато речей просто здогадуємося. І це, я вважаю, добре, бо тоді не треба ламати голову, як і якими словами про них розказати. Наприклад, про закоханість.

Не знаю, як у вас, але мені найважче зізнаватися про потаємне вголос. Звісно, я маю на увазі зізнання не тОму, у кого закохана, бо ніколи такого не вчинила б – ще чого! Кажу про зізнання другові. Ну як про таке сказати?

Послухай, Нільсе… Знаєш, я закохалася! У Маґнуса… Ось ти й знаєш тепер мою таємницю. Ось і поговорили…

Дурня якась!

Добре, що ми з Нільсом розуміємо одне одного без слів. Нільс, у кожному разі, усе розуміє. Мені нема потреби розповідати йому про свої почуття до Маґнуса, бо Нільс і без слів знає, як він мені подобається. Знав про це навіть раніше, ніж я сама усвідомила.

Я трохи тугодумна, не відразу збагнула, що Нільс втріскався у доньку Пуделихи. Можливо, була надто зайнята власними думками, але скоріш за все тому, що Нільс ніколи не бував на побаченнях із Удою.

Принаймні насправді.

– Ми щодня обмінюємося смс-ками, – сказав Нільс.

Зовсім спокійно сказав, котячись на велику поруч зі мною дорогою; у його голосі навіть вчувалося самовдоволення.

– Вона бомбезно катається на скейті! Я бачив її у ютюбі й інстаґрамі на відео, яке Пуделиха зняла на скейтрампі, що по сусідству з їхнім домом. Вона запросто виробляє найскладніші трюки! Хоча сама ще малявка, ходить лише до шостого класу. Вона зовсім…

Нільс раптом замовк.

– Що – зовсім? – запитала я.

– Вона – супер! Страшенно вправна на дошці, з нею кльово переписуватися… Єдине, що…

– Що?

– Що вона…

– Тільки не кажи, що вона товстуха чи ще якась потвора!

– Та ну! Це неважливо! Проблема в тому…

– Ну?

– Вона щонайменше на цілу голову вища за мене, Аннебіно! Колись ми зустрінемося насправді, і вона подумає, що я хирляк…

Я усміхнулася.

Як це схоже на Нільса.

– Я ні секунди не сушила б собі такими дурницями голову! – сказала я. – Може, зараз ти й не височенний красень, але все швидко зміниться. Можливо, навіть ще до Різдва!

– Думаєш?

– Та й яке це має значення, хирляк ти чи ні, якщо суперово катаєшся на скейті! По суті, ваше спільне захоплення і звело вас докупи! Скейт, а ще твій тато і Пуделиха…

– Ну, якщо ти так кажеш…

Ми звернули на мою вулицю і останній відрізок шляху помчали навперегони. Тітка Муна стояла при кухонному вікні й помахала нам рукою, коли ми заводили велосипеди на подвір’я. Мій молодший братик сидів на кухонному столі й наминав шкарлупки тако.

Я відчула, як гнітючі думки поволі відступили. Тітка Муна реготала до кольок у животі, коли ми розповіли, як Тея булькнула мармизою у калюжу, а потім висунула купу теорій, про що могли шепотітися між собою на «природі» Роня та Бйорн Інґе. Я майже не мала сумніву, що тітка Муна й Нільс навмисне смішили мене, щоб відвернути від сумних думок про провал кар’єри вокалістки у «Фьокк Йостіні». Старалися, як могли… Як би паскудно мені не було на душі, їм завжди вдавалося мене розвеселити.

Я обернулася до Нільса.

– До речі, – сказала я, – навіть якщо при зустрічі Уда потрактує тебе хирляком, можеш потішити себе думкою, що її мама – просто пудель!

Нільс-Йоршик стиха пирхнув.

– А взагалі, я певна, їй достатньо буде кількох хвилин, щоб побачити в тобі те, що бачу я, – усміхнулась я. – І вона відразу тебе зацінить!

Интересное