Федір Кричевський

кричевский

У ці дні в Національному художньому музеї України проходить виставка-ретроспектива українського художника Федора Кричевського, першого ректора Художньої академії.

Без Кричевського українське мистецтво розвивалося б по-іншому, він створив свій мальовничий стиль, реформував художню освіту і виховав талановитих учнів. Чому ще важливо не пропустити виставку, і чого ми там не побачимо – розповідає мистецтвознавець Дмитро Горбачов.

Нещодавно у нього вийшла книга «Случаї», розмови Дмитра Горбачова з InKyiv будуть називатися «Портрети», портрет Кричевського – перший.

*****

На виставці привертає увагу дуже багатьох величезний автопортрет Федора Кричевського в кожусі. Він стоїть там, розставивши ноги, як супермен з картин часів Відродження. Власне, він і був суперменом, бо в 1900-ті в Полтаві він належав до колонії нудистів. Очолював її неймовірний богатир і красень Іван М’ясоєдов. На обійсті М’ясоєдова вони ходили голі і культивували тіло. Одне слово, були такими суперменами, по-теперішньому це називається, «качки». Вів перед там саме Іван М’ясоєдов, бо був направду велет. Розповідають, що коли він вчився в Академії мистецтва в Петербурзі, він розгнівався на кочегара і зав’язав його кочергою так, що ніхто не міг розв’язати. Ну, коли М’ясоєдов охолов, він розв’язав цього.

Натурщик

“Натурщик”, эскиз

Кричевський, може, був не таким потужним, але надзвичайно сильним і вродливим. Коли вони з М’ясоєдовим поїхали від Академії мистецтв у відрядження до Лондона, вони розважалися там от яким способом. Вони заходили до Гайд-парку, де стояв так званий спірометр – прилад для вимірювання обсягу легень. Я давно такого вже не бачив, а в дитинстві дмухав туди. Оскільки вони були богатирі, то що один, що другий дмухали так, що зашкалювало все, і воно випадало навіть, знаєте, з гори. Їм було приємно, смішно, а всі дивувалися. Був у них ще такий спосіб. Вони сідали на дрожки так звані, на візочок, наче мали їхати кудись, але сідали синхронно, так, що лускали ресори. Їм було весело, а, думаю, візникові було невесело. Я це називаю «козацькі розваги», але будь-який юрист назвав би це «дрібне хуліганство».

Ясно, що в Лондоні вони не тільки цим займалися. Вони закохалися в Уістлера, вони проїхали Європою, закохалися, особливо Кричевський, в австрійського художника сецесії Клімта. Це, до речі, відчувається в деяких роботах Кричевського.

Я був знайомий з його дружиною. Ми часто з нею балакали, я бував в неї й вдома. Вона розповідала про свого чоловіка, зокрема от що: під час війни він залишився у Києві, хоча на нього виписаний був ордер, щоб його евакуювати. Тоді більшовики цінували так званий золотий запас інтелігенції. Тобто були списки найбільших  співаків, художників, письменників і їм давали можливість виїхати, втекти від німців. Але на Кричевського було виписано одне місце. Тобто він мусив залишити свою сім’ю тут. А Наталя Павлівна була хвора. І він прийшов на вокзал, зайшов до вагону в одні двері і вийшов через протилежні.

Під час війни все-таки якесь  мистецьке життя тут завдяки братам Кричевським і Кавалерідзе, який тут опинився теж, все-таки жевріло. Не можна сказати, що зовсім на нулі все було, що як окупація, життя припинялося. Воно продовжилось, тим більше навіть у деяких моментах воно було кращим, тому що німці не встигли організувати цензуру. А коли немає цензури, мистецтво, безперечно, має від цього великі переваги — тут були і виставки певні і так далі.

 

596349c4a4e96

“Оплакивание Христа”

Наталя Павлівна мені розповідала, що під час війни вони переважно мешкали на дачі на Полтавщині, в Шишаках. І от вона каже: «В 1943 році я заслабла на гангрену, почала чорніти нога. А у нас був знайомий лікар-німець, німецький офіцер. Він якось заїхав до мене і впорскнув мені пеніцилін — це була рідкість для тих часів і щось новеньке. І я з подивом побачила, що через кілька годин чорна нога стає рожевою. А він і наступного дня приїхав і дав ще один заштрик, і тут же втік, тому що якраз німці відступали і йому вже було ні до чого. Таким чином я одужала, завдяки допомозі німецько-фашистського окупанта». Життя строкате, і навіть у негативних персонажів бувають якісь проблиски, щось позитивне.

Потім Кричевський потрапив до шпиталю, а тут як раз «червоні» наступають, і німці вивезли і шпиталь, і всіх хворих. Таким чином він разом з німцями виїхав спершу до Львова, так, як і Василь Кричевський. Потім Федір опинився у Франції, а Василь у Німеччині, у Мюнхені. Табір переміщених осіб так званих. Багато українців хотіли виїхати на Захід. Американці запиталися у кожної країни, скільки вони можуть прийняти. Аргентина сказала: «Скільки завгодно. Тому що ми потребуємо». А англійці сказали: «Нам вони й не дуже потрібні, але три тисячі можете». Австралія теж дала згоду на кілька тисяч. Так що оце зараз по всьому світі українці розосереджені. І Василь Кричевський опинився у Венесуелі, там і помер. А Федір затужив тим більше, що виїхав без дружини. І він, уже будучи у Франції, запросився назад. Прийшли до Хрущова, який дуже добре знав Кричевського, бо Кричевський намалював портрет молоденького Хрущова. Портрет дуже симпатичний – така мордочка оця молоденька. Так що коли Хрущова запитали, чи можна повертати Кричевського, він так якось невдоволено сказав: «Нехай повертається». По інтонації було зрозуміло, що Хрущов негативно ставиться не те що до Кричевського, а до цієї ситуації.

Що до Василя Григоровича Кричевського, то я знаю такий дуже цікавий епізод з його кар’єри. Він вчився в Харкові в блискучих архітекторів — у Бекетова й інших. Він створив справжній  шедевр-  будинок полтавського земства в 1903 році. Це приклад української сецесії. Він свідомо творив цей національний стиль, і вийшло дуже гарно. Але справа в тому, що він був вільний слухач в університеті, то диплома не було. І заздрісники завжди казали йому: «Та ти недипломований, ти не архітектор. От ми з дипломами…». Досить типова ситуація й для пізніших часів. А в Полтаві у 1904 році чи у 1905-му був Микола II. Він розумівся на архітектурі, і взагалі був високоінтелігентна людина. Мені розповідав Кавалерідзе, що коли Микола II у 1911 році був у Києві, тут відкривали пам’ятник 50-річчю зі скасування кріпацтва: Олександр II стояв біля філармонії теперішньої. Цар прийшов у декораційний цех опери,  а Кавалерідзе як раз у цей час робив декорації для опери Римського-Корсакова, «Царская невеста». «І я, — каже Кавалерідзе, — роблю декорації, і зокрема імітую решітку. І от Микола II дивиться, як я це роблю, і каже: «Ви робите вирізанку, вирізну, а тоді, у XVI сторіччі, кована була, кування, не просічна». Я думаю, які тонкощі знання, інтелігентна людина!».

Царю будинок в Полтаві сподобався— оригінально дуже і досконало. І от Микола II написав поштівочку Василю Кричевському з подякою. Лист починався словами: «Глубокоуважаемый господин архитектор» — Микола II.  Василь Кричевський весь час носив це замість диплома із собою. І як тільки йому казали: «Та что, диплома даже нет!», он раз — і витягав: «Уважаемый господин архитектор. Николай II».

Після повернення Кричевського цькували за те, що був в окупації. Особливо фронтовики. Ну, це по всій Європі таке було: «Мы кровь проливали, а ты…». Йому давали замовлення, він там щось малював, якісь дуже веселі соцреалістичні ескізи в нього є для якихось розписів, великих картин таких. Оця-от мажорна нота в мистецтві, яка була перед війною, відновилася в 1944 році, до речі. Вже зрозуміло було, що німців буде подолано і знову щасливе життя —всі ці штампи. Так що він малював щасливе колгоспне життя. У всякому разі не можна сказати, що так просто його кинули напризволяще. Сергій Олексійович Григор’єв, його учень, каже, що коли Кричевський повернувся, це була зовсім інша людина. То він був, як на автопортреті, знаєте, супермен, а тут уже він сивенький був. Зовсім інакший, деморалізований, так сказати. Дали йому квартиру в Ірпіні, під Києвом, на другому поверсі. Причому ходити треба було через вікно. Кричевський у 1947 році помер, і там і похований.

 

кричевксий1

“Три поколения”

Наталя Павлівна розповідала, що коли в 1918 році наступали муравйовці на Київ, Кричевський був у ресторані «Прага». Він вийшов на дах і побачив, як стріляють по Києву з лівого берега і поцілили будинок Грушевського. Він як раз на видноті був, і там дуже багато загинуло колекцій, у тому числі Василя Григоровича Кричевського.

В 1920-х роках Кричевський (а Наталя Павлівна була його ученицею) полемізував з Бойчуком. Зовні зараз для історика художній інститут нагадує гадюшник , а насправді це нормально, коли сперечаються. Таким чином нарощують свої мистецькі м’язи. Зовні оця полеміка виглядала брутальною. І Кричевський сперечався з Бойчуком, і Малевич тоді сперечався з Бойчуком, і Пальмов.

Бойчук викладав так, як не подобалося Кричевському. Наприклад, він не ставив натуру. А чомусь так вважалося, що все одно треба натурниць малювати, натурників на всяк випадок. А Бойчук стилізатор був під ікону, під Джотто, і це в нього досконало виходило. Кричевський вирішив заткнути за пояс Бойчука і намалював триптих «Життя». Там дуже багато іконописних моментів. Центральна частина взагалі була сенсаційною на виставці-бієнале в Венеції 1928 року, уявляєте собі. Її 40 разів репродукували, писали, які є архаїзми, ну, тому що вона дуже оригінальна. Що там і японські є моменти, і в той же час є українські, і іконописні, і все інше. Але я коли порівнюю бойчукістів і Кричевського — все одно, у Кричевського блискуче зроблено, але трохи холодно. А у бойчукістів і у самого Бойчука навіть інколи не так майстерно, але все одно є щось таке глибинне.

 

победители врангеля

“Победители Врангеля”

Коли Бойчука розстріляли, то публіковалися самовдоволені такі листи, що, от, «добре , цим прозахідним собакам — так і треба». І під одним таким ганебним листом стоїть підпис Кричевського. Але Кричевський міг і не знати. Дуже часто ставили підписи того, кого потрібно, не говорячи про це. Тому під подібними листами є підпис і Пастернака, який би не дав дозволу, розуміється. Свавілля таке було.

В інтелігенції 1930-х років все одно був внутрішній спротив. Резистентні спроможності радянського суспільства були ще потужні. Тому і ці ГУЛАГи потрібні були, і голодомори, особливо для України — вона ж бунтівлива. Але деякі з інтелігенції тішилися тим, що вижили. Недавно побачив фотографію: 1935 рік, радянська делегація на антифашистському з’їзді в Парижі. Там Тичина і Пастернак. У Пастернака таке вимучене обличчя, ну, зрозуміло, загальна ситуація, а тут іще й голодомори в Україні. Він був українофіл, так що це його мучило. В 1934 році подібне щось було на Кубані, абсолютно те саме, тільки з запізненням на рік. А у Тичини вдоволене обличчя, вижив, слава богу. Не позаздриш, але все одно було почуття якоїсь внутрішньої гідності.

Весь час доводилося якось пильнувати, щоб тебе не взяли, щоб не було приводу. Хоча це не допомагало. Енкаведисти просто виконували план, так що їм до лампочки було, кого і за що. Вони, правда, дивилися, кого легше, скажімо, звинуватити у зв’язках із західними розвідками. Наприклад, заарештували всіх видатних спортсменів, які на Заході виступали. Казали: «Вас розвідки заангажували». Я думаю: «Так, біжить на стометрівку, а в цей момент на шістдесятому метрі в акурат його записали в розвідку».

Довбуш эксиз

“Довбуш”, эскиз 

У мене був знайомий київський колекціонер, видатний лікар Розенфельд. Він був блискучий рентгенолог: він бачив на знімку те, чого ніхто не бачив. В 1930-х роках і пізніше аж до смерті він лікував начальство, тому що був ас у цьому плані. Він мені розповідав: «У 1937 році мене викликає секретар райкому і так, діловито, каже: «На твою парторганізацію припало п’ять ворогів народу. Завтра дай, будь ласка, список п’яти ворогів народу, тому що розверстка така, і ми мусимо план виконувати». А я кажу: «У мене нема ворогів народу». «Значить, сам будеш ворог, нам треба план виконувати». І його заарештували, бідолагу, і слідчий йому каже: «Ти в мене будеш аргентинський шпіон. Тому що аргентинська розвідка тебе спокусила». А він дотепний був, каже: «Гражданин следователь, а можна якісь інші дати? Я розумію, що вже розібрані там пристойні — німецька, англійська. Но аргентинська, аргентинське танго, з мене ж будуть сміятися в камері. Можна якусь іншу розвідку?». Той дав йому кращу розвідку, просто не мало значення. Він писав, як і всі писали, на ім’я Сталіна, Калініна. Через півроку його випустили, і він не знав чому. А я розумію: начальство подумало: «Кращий рентгенолог, такая корова нужна самому». До речі, він був надзвичайно добра людина. Я таких добряків зустрічав у своєму житті кількох принаймні, але це один був з унікальних абсолютно.

59634b8749537

“Родная земля”

Коли я прийшов до музею в 1959 році, Лариса Григорівна Членова як раз організувала виставку Кричевського. Вона була видатний мистецтвознавець, яка збирала сотні, може, тисячі творів, справжніх музейних документів. Вона й Кричевського теж відкрила. Але виставку довго не відкривали, вона висіла десь місяць. Не відкривали, бо був такий цензор Пащенко, який не любив все формалістичне, а тут як раз не реалістичне – той таки триптих. Від Пащенка багато залежало, він був міністр культури (тоді воно інакше називалось — голова комітету з мистецтва). Потім йому щось довели, наполягли, сказали, що тут переважає реалізм, і виставку все-таки відкрили. А треба сказати, що Кричевський був настільки сильним художником, що навіть коли обставини були наче несприятливі, тобто вже казали, як можна малювати, що не можна малювати формалістично, кубістично і так далі, і що треба малювати щасливе життя і все таке, все одно він робив шедеври. І його соцреалістичні твори інколи бувають найвищого класу. Мистецтво взагалі може перелопатити все що завгодно і дати дуже гарний продукт. Наприклад, тут, напевно, експонують картину Кричевського під назвою «Веселі доярки». Це 1937 рік, весело далі нікуди. Мистецтво живе своїм кліматом, я не в претензії. У 1937 році навіть прозвучала пісня, яку потім співав увесь радянський народ із задоволенням: «Я другой такой страны не знаю, где так вольно дышит…». Особенно в 1937 году. Але не має значення, мистецтво на віки, це гарна пісня. Так і тут: «Веселі доярки». Тоді один з канонів соцреалізму називався так: «Обов’язок радості». Радянська людина мусить бути рада. І Зощенко колись це висміяв і написав з іншого приводу, про собаку, що «бодрится под ножом». Бодрится… Да, Советский Союз, под ножом надо бодриться. Зовні «Доярки» відповідають цьому канону. Але насправді там є прихована дуля в кишені. Наталя Павлівна мені розповіла, що він намалював цей колгосп на злучному пункті. Це реакція на те, що вони зараз бачать перед собою, і там дуже психологічно гарно це розіграно. Одна трошки, так, шокована, їй трошки незручно, друга така, досвідчена в коханні молодиця задоволено посміхається, а третя, молоденька, ніколи подібного не бачила і взагалі не розуміє, про що йдеться, вона розгублена. Це не пояснено в самій картині, це просто веселі доярки — і все. Я думаю, що під цею картиною підписався б і Ляйбль — німецький художник, ас селянського жанру. Бездоганний малюнок, бездоганна композиція. Єдине, що яскравого кольору немає, як він любив. У всякім разі картина першокласна, і таким чином Кричевський підтримував в той час свою гідність.

  • Що: «Майстер і Час»
  • Коли: з 23 червня по 13 серпня
  • Де: вул. М. Грушевського, 6,

 

Интересное