Уявна подорож

поллак

Мартін Поллак найтитулованіший австрійський письменник, видатний оповідач Центральної та Східної Європи, позашлюбний син штурмбанфюрера СС Герхарда Баста, який брав активну участь в депортації і масовому винищуванні євреїв.

Він – безумовний приклад того, як сімейні обставини впливають на вибір життєвого шляху і занять: вивчення історії та природи зла і роботи пам’яті. Він народився в місті Лінц, його батько вчився в тій же школі Лінца, де на клас старше навчався Гітлер. З Лінца родом Адольф Ейхман і шеф гестапо Кальтенбруннер. Історію своєї сім’ї (по батькові – сім’ї радикальних нацистів) Поллак розповів в книжці «Убитий в бункері» 2004 року. Раніше, в оруеловском 1984-му він пише книжку про уявні подорожі по Галичині, літературний путівник по Західній Україні на зламі ХІХ-ХХ століть.

У передмові до українського видання Мартін Поллак пояснив, чому вдався саме до опису уявної подорожі, зазначаючи зокрема й таке: «Цей рік пояснює, чому я описав уявну, а не реальну подорож Галичиною, точніше Східною Галичиною й Буковиною. Подорож в історію, як то кажуть, пальцем по карті, оперту на літературні джерела, старі газети й історичні фотографії – все це було масивом матеріалу, з якого я черпав у бібліотеках та архівах. […] На той час у німецькомовних країнах Галичина була доволі невідомим сюжетом. Окрім спеціалістів, здебільшого істориків, більше ніхто не цікавився колишньою коронною землею Габсбурзької монархії, її народами й культурами. Галичина була для нас у широкому сенсі terra incognita чи й ubi leones, землею, де водяться леви, небезпечною територією – далека чужина, про яку нам було відомо мало, та ми, власне, й не хотіли нічого знати…»

У «Видавництві 21» вже  вийшли три книги Мартіна Поллака: «Мрець у Бункері», «Отруєні пейзажі», «Цісар Америки. Велика втеча з Галичини».

Мартін Поллак. До Галичини. Про хасидів, гуцулів, поляків і русинів. Уявна мандрівка зниклим світом Східної Галичини та Буковини / переклад з німецької Нелі Ваховської. – Чернівці : Книги – ХХІ, 2017. – 272 с.  Книга на сайті «Видавництва 21».

 

ПШЕМИСЛЬ, ЦЕНТР СВІТУ 

(уривок із розділу)

Місто-фортеця Пшемисль завжди було місцем зустрічі розвідників, шпигунів та агентів поліції, але багато нещасних, яких у воєнні роки розстрільні загони ліквідовували на піщаному пустирі, були лишень офірними козлами за неочікувані поразки цісарсько-королівських військ на Східному фронті, тими, хто через необачні слова, підозрілі записи русинською чи листи потрапляли до рук військово-польового суду, – русинські студенти та інтелектуали, священики й селяни, яких усіх гамузом підозрювали в симпатіях до «Москви».

1900 р. в Пшемислі проживало 46 000 населення: поляки, євреї, русини та представники інших національностей, що належали до Австро-Угорської монархії. Усі вони відбували військову службу в місцевому десятитисячному гарнізоні. Вулицями проходжались офіцери, вони задавали тон – на пишній набережній Франца Йосифа на Сяні та й в інших публічних місцях, наприклад, у «Grand Café» Штібера на вулиці Міцкевича, яке цінували за вибір холодних страв а-ля Гавелка (так звалася відома краківська перекусна й делікатесна, що стала майже легендою в усій Галичині), у «Зимовому саду Охзенберґа» (пільзнер і баварське пиво) чи у прикрашених венеційськими люстрами й розкішним ліпленням залах привокзальної ресторації Кона (згодом Дінстля). У Пшемислі діяли дві польські гімназії, одна русинська, русинський дівочий ліцей і німецькомовне військове училище, підпорядковане Міністерству воєнних справ. Тут були римо-католицький (польський) та греко-католицький (русинський) єпископи, (німецькі) пастори-євангелісти та юдейські рабини. Якщо в місті однозначно переважали поляки, то в навколишніх селах більшість становили русини – у Дусівцях, Поздячі, Головичах, Куп’ятичах, Даровичах, Вірочку, Молодовичах, Корманичах, Яксманичах, Поповичах, Мальховичах, Станіславчику… У Пшемисльському повіті існували також німецькі колонії та штетлі, в яких розмовляли здебільшого на їдиші. Здавалося, на вулицях та в будинках гарнізонного міста мовні й національні кордони стерлися, і на похилій, оточеній деревами Ринковій площі старого міста польські крамниці стояли поряд з німецькими та єврейськими.

У старій округлій будівлі на Рінґплаці, так званому будинку Ґізовського, розміщувалася контора адвоката і правника Вільгельма Розенбаха. У нього вдома, як і в багатьох освічених євреїв, розмовляли німецькою, а його народжена 1884 р. донька Гелена після пшемисльського ліцею переїхала до Відня, де стала спочатку ученицею, а потім асистенткою Зиґмунда Фройда.

Порівняно з рештою життя, я небагато років прожила в Перемислі, але він був і залишається для мене центром світу. Ще й донині я пам’ятаю кожен найменший закуток Замкової гори, парки навколо руїн старої фортеці на узвишші, а надто заховані лавиці, які, мабуть, і досі там стоять та дають притулок закоханим парам, як і в мій час. Я пам’ятаю навколишні пагорби і схили, по яких прогулювалася годинами. Від нашого будинку в центрі міста до Замкової гори було недалечко; двома вулицями, повз різні церкви, я заходила туди за неповні півгодини. […] 

Будинок був мікрокосмом тодішнього польсько-єврейського Пшемисля. Він стояв у центрі, на площі, відділений маленьким сквером від вулиці. Наш балкон на фасадному боці будинку був оглядовим пунктом, з якого нам відкривався плин міського життя. У сутінках ми спостерігали любовні походеньки служниць і солдатів, підглядали за старшокласниками й дівчатами-підлітками, а часом навіть застукували на гріховних справах поважних одружених панів. Звідти нам також було видно, коли повертається кожен квартирант. Іноді нічним гулякам доводилося довго чекати надворі, поки дзвінок розбудить з глибокого сну старого домоправителя і той з’явиться на порозі в брудному спідньому, виставивши долоню по чайові, які вважав належною платнею за відчиняння дверей. І нині чую свій голос: «Пане Горак, не маю дрібних, віддам Вам завтра». […] На другому поверсі жили «аристократи» будинку: мої батьки, брат, дві сестри і я. Трохи далі мешкала родина ще одного адвоката, Тарнавського. У них був син – самотній інтроверт, чия мати, мабуть, страждала нав’язливими страхами і не спус- кала з нього очей. Тадзьо став поетом […] однак наші шляхи розійшлися. У моїх спогадах Тарнавські залишилися найкращими представниками тих рідкісних польських патріотів, які прагнули визнання польських євреїв абсолютно рівноправними. 

Гелена Дойч, «Конфронтація із собою» 

Забуття спіткало поета Тадзя Тарнавського, але не дівоче кохання Гелени Розенбах – адвоката Германа Ліберманна, який 1893 р. організував у Пшемислі перший осередок Польської соціал-демократичної партії Галичини та Сілезії (ППСД). Після розпаду Габсбурзької монархії революційні робітники хотіли проголосити «Республіку Пшемисль» на Сяні, у якій усі представлені в місті національності мали стати рівноправними. Та мрія протривала недовго: незабаром розгорілася ворожнеча між поляками й українцями, як себе почали називати русини, і все зруйнувалося.

Интересное