Mi ultimo sospiro

бунюэль

Агностик, великий режисер, домашній деспот. Ровесник століття, який пережив дві світові війни, громадянську війну в Іспанії  і вигнання; зняв понад тридцять фільмів, який зазнав фестивальні тріумфи і багаторічні простої, – розповідає про себе, своїх друзів просто і щиро, з убивчою іронією та завжди з рідкісною безстрашністю.

Автор ідеї цієї книги спогадів актор, сценарист, письменник Жан-Клод Каррьер, «Мій останній подих» написаний з ним у співавторстві. Каррьер тричі приїжджав до Мексики, записував сесії інтерв’ю, які потім редагував разом з Бунюелем.

Вийшла розповідь про життєвий шлях, автобіографія і заповіт: «… не вважаючи на всю свою ненависть до газет, я хотів би вставати з труни кожні десять років, підходити до кіоску і купувати кілька газет. Я не прошу нічого більше. З газетами під пахвою, блідий, притискаючись до стін, я повертався б на кладовищі і там читав би про нещастя світу. Після чого, умиротворений, засипав би знову під надійним покровом свого могильного каменю».

Ця книга написана за рік до смерті автора, переведена на всі мови всіх країн, де показують кіно. Книзі майже сорок років, нарешті вона вийде українською. Зверніть увагу на серію, в якій вона вийде. До неї увійшли наприклад Беніто Муссоліні «Моє життя», Михайло Саакашвілі «Пробудження сили». Також скоро вийдуть: Жан Монне «Спогади», та Йозеф Геббельс, «Щоденники. 1944-1945».

Луїс Бунюель. Мій останній подих; переклад П.В. Мигаля. – Харків: Фоліо, 2017.

***

Спогади про середньовіччя

Мені було тринадцять чи чотирнадцять років, коли я вперше полишив межі провінції Арагон. Мене запросили до себе друзі сім’ї, які проводили літо у Вега-де-Пас поблизу Сантандера на півночі Іспанії. Перетинаючи країну басків, я захоплено відкривав для себе нові пейзажі — несподівані, зовсім не схожі на ті, з якими був знайомий досі. Я бачив хмари, дощ, ліс, укритий туманом, вологий мох на камінні. Дивовижні враження, які я ніколи не забуду… Я назавжди полюбив північ, холод, сніг і стрімкі гірські потоки.

Земля Нижнього Арагону родюча, але страшенно суха й пилючена. Часом чинає цілий рік, або навіть два, а у незворушному небі Арагону не з’явиться жодна хмаринка. Іноді, коли над горами випадково купчилися хмари, сусіди з продуктової крамниці приходили і стукали у двері нашої домівки, на даху якої виднівся шпиль невеличкої обсерваторії. Звідти вони протягом декількох годин спостерігали, як хмара повільно наближається, і сумно хитаючи головою, казали: “Це вітер з півдня. Піде далі”. І вони мали рацію. Хмари віддалялися, не подарувавши землі ані краплі дощу.

Пам’ятаю, як одного дуже посушливого року мешканці сусіднього села Кастельсерас на чолі з священиками влаштували процесію “rogativa, щоб випросити у неба хоч якогось дощу. Того ж дня над селом згустилися темні хмари. Здавалося, що тієї rogativa вже й не потрібно.

На жаль, хмари розійшлися ще до кінця ходи, а на небі знову з’явилося пекуче сонце. Тоді паплюжники, яких не бракує у кожному селі, схопили статую Богородиці, яку несли на чолі процесії, і скинули її з мосту у воду ріки Ґвадалупе.

У селі, де я народився 22 лютого 1900 року, середньовіччя можна сказати, тривало аж до Першої світової війни. Ізольована спільнота з непохитним устроєм і дуже різким класовим розшаруванням. Здавалося, що підпорядкування і пошановування селянами своїх сеньйорів — крупних землевласників, глибоко й міцно вкоренилося у тутешні звичаї, що беруть свій початок у глибині віків. Під супровід дзвонів церкви Пілар життя протікало рівномірно, одноманітно, за прописаним порядком. Дзвони сповіщали як про церковні обряди (меси, вечірні, анґелуси), так і про інші життєві події. Дзвони калатали, коли хтось помирав. Такий подзвін за померлим називають “toque de agonia”. Коли хтось із мешканців села вже наближався до порога смерті, неквапливе бовкання дзвонів сповіщало про його відхід. Великий і важкий дзвін лунав, аби повідомити про останній подих дорослого, легший бронзовий — про смерть дитини. У полі, на дорозі, на вулицях люди зупинялися і питали: ”Хто ж це помер?”.

Я також пам’ятаю, як били на сполох при пожежі, або радісний предзвін на великі свята.

У Каланді було трохи менше п’яти тисяч мешканців. Це чимале село в провінції Теруель, де не було нічого визначного, щоб зацікавити невгамовних туристів. Воно розташоване за вісімнадцять кілометрів від Альканьїса, там зупинявся потяг із Сарагоси. На вокзалі на нас уже чекали три брички, запряжені кіньми. Найбільша називалася “jardinera”, а та, що мала критий верх, — “galera”. Була там також невеличка двоколісна бідарка. Наша велика родина (у супроводі прислуги) мала багато дорожніх валіз, та ми якось упхалися у ті три брички. Щоб подолати вісімнадцять кілометрів до Каланди під пекучим сонцем, потрібно було майже три години, але я не пам’ятаю ані хвилинки нудьги.

За винятком свята Пілар на честь Богородиці чи вересневих ярмарків у Каланді бувало дуже мало приїжджаючих. Щодня, десь о пів на першу у вихорі куряви з’являвся запряжений мулами диліжанс із Макана. Він привозив пошту, а деколи — якогось мандрівного торговця.

Уперше ми побачили автомобіль у селі аж 1919 року. Його придбав собі дон Луїс Ґонсалес — людина передових ліберальних і навіть антиклерикальних поглядів. Донья Трінідад, його мати, вдова генерала, належала до аристократичної родини Севільї. Ця вишукана дама стала жертвою надмірних пересудів своєї прислуги. Річ у тім, що вона використовувала для інтимної гігієни незрозумілий пристрій, який заможні манірні пані Каланди окреслювали презирливим жестом, що за формою нагадував гітару (себто біде). Через це вони якийсь час навіть уникали спілкування з доньєю Трінідад…

амец ей дон Луїс Ґонсалес зіграв вирішальну роль, коли виноградники Каланди вразила філоксера. Без лікування лоза гинула, але селяни вперто відмовлялися її викопувати і заміняти американськими саджанцями, як це було зроблено по всій Європі. До Теруеля спеціально приїхав агроном і встановив у великій залі мерії мікроскоп, у який можна було побачити паразитів. Але це не допомогло. Селяни ніяк не хотіли замінювати кущі виноградної лози, спалюючи їх. Тоді дон Луїс викопав усі свої кущі, щоб продемонструвати приклад. Його погрожували вбити, тож він ходив виноградниками з рушницею в руках. Це була тупа арагонська колективна впертість, позбутися якої вдалося значно пізніше.

У Нижньому Арагоні виробляють найкращу оливкову олію в Іспанії, а можливо, й найкращу у світі. Урожай зазвичай збирали чудовий, але дерева боялися посухи, яка могла їх позбавити лістя й гілок. Вважаючи себе великими фахівцями, декілька селян з Каланди щороку вирушали до Андалузії, поблизу Хаена і Кордови, щоб повправлятися в обрізанні дерев. Із настанням зими селяни починали збирати урожай і під час роботи співали “Оливкову хоту”(Jota Olivarera). Чоловіки вилазили на драбини і трусили дрючками гілки з плодами, а жінки збирали їх на землі. “Оливкова хота” — ніжна і мелодійна — принаймні я запам’ятав її такою. На диво, вона сильно контрастує з грубою силою місцевих пісень Арагону.

Ще одна пісня тих часів назавжди залишиться в моїй пам’яті (на півдорозі між сном і явою). Мабуть, сьогодні її вже забуто, оскільки від покоління до покоління мелодію передавали усно і записів немає. Вона називалася “пісня ранкової зорі”. Вдосвіта хлопці бігали вулицями, аби збудити женців, щоб ті ставали до роботи. Можливо, дехто з цих “побудників” ще живий і може згадати слова і мелодію, аби не зникла ця дивовижна, напіврелігійна та напівмирська пісня, що прийшла до нас із давніх часів. Під час жнив вона будила мене серед глупої ночі. Потім я знову засинав.

Зазвичай наш сон оберігала пара нічних вартових, озброєних гасницями і дротиками: “Слава Ісусу Христу!”, — кричав один з них (Alabado sea Dios), а інший йому відповідав: “Слава навіки Богу!” (Por siempre sea alabado). Від них ми також чули таке: “Одинадцята година, погода чудова” (las once, sereno), і дуже рідко (яка радість!): Lloviendo! (“Дощ!”).

У Каланді було вісім млинів, де виготовляли оливкову олію. Один з них вже був гідравлічний, але решта працювали точнісінько, як за часів римлян: важкий конічний камінь обертався за допомогою коней або мулів і розтирав оливки в кам’яній заглибині. Здавалося, нічого не могло змінитися. Ті ж самі дії син повторював за батьком, дочка — за матір’ю. Чутки про якийсь прогрес долітали сюди дуже рідко, як ті хмари.

Смерть, Віра

Щоп’ятниці вранці з десяток літніх чоловіків і жінок повільно розсідалися вздовж церковної стіни навпроти нашого будинку. Це були найбідніші з бідних, “los pobres de solemnidad”. Хтось із прислуги виходив до них і давав кожному шматок хліба, який вони шанобливо цілували, а також по десять сантимів — доволі щедра милостиня порівняно з “сантимом на бороду”, тобто на душу, які вони зазвичай отримували від інших багатіїв нашого села.

Саме у Каланді я вперше зустрівся з смертю, яка разом із глибокою вірою і початком статевого дозрівання формувала життєві сили мого юнацтва. Одного разу ми з батьком гуляли оливковим гаєм, аж тут вітер доніс якийсь солодкуватий і огидний запах. За кілька сотень метрів від нас лежав здохлий осел. Його жахливо спухлий і пошматований труп перетворився на бенкетну трапезу для десятка грифів і кількох псів. Це видовище мене відштовхувало і приваблювало водночас. Ситі й неповороткі птахи заледве могли знову злетіти. Селяни не ховали мертвих тварин, переконані, що від їх розкладання удобрюється земля. Дивлячись на цю картину, я стояв, наче зачарований, здогадуючись, що за зогнилою плоттю ховається якийсь не до кінця зрозумілий метафізичний сенс. Батько взяв мене за руку і забрав звідти.

Іншого разу один з наших пастухів після дурної суперечки отримав ножа в спину і сконав. У своїх широких поясах — “faja” — чоловіки завжди носили гострого ножа.

Розтин робив у цвинтарній капличці сільський лікар з допомогою помічника — місцевого цирульника. Тут перебували четверо чи п’ятеро друзів лікаря. Мені теж вдалося туди пробратися.

Пляшку самогонки передавали з рук у руки. Щоб притлумити хвилювання, я теж випив, аби набратися хоробрості, що почала мене покидати від скреготу пили, що вгризалася у череп чи ребра, ламаючи їх одне за одним. Зрештою, мене принесли додому зовсім п’яного, де я отримав суворе покарання від батька за пияцтво і “садизм”.

Интересное