Спогади про Петрицького

Горбачов

«З Кричевського ми плавно перейшли до Кавалерідзе, тепер хочу розповісти трошечки про мого улюбленця Петрицького», – продовжуємо серію «Портрети» з Дмитром Горбачовим.

Я з його дружиною багато років щодня бачився, бо я ж писав монографію, яку видали в Москві. Про лівих художників у Москві можна було видавати, а в Україні ні. Тут це було заборонено. У неї питався я день у день впродовж багатьох років… Вона каже: «Ви знаєте, ви для мене, як син». Але інколи на неї нападав… Ну, я цього не знав, це мені потім розповіли: були напади такої манії переслідування.  Петрицького ж хотіли розстріляти  1937-го . Страшні були часи. Звідсіля манія переслідування. Я про це дізнався від своєї колеги музейної, яка каже: «Вчора бачилася з Ларисою Миколаївною, і вона мене питає: «Скажіть, будь ласка, Горбачов часом не кагебіст?». Я кажу: «А чому ви так вважаєте?». «Все розпитує про Петрицького». І сміх і гріх. А що я мушу робити, якщо я пишу монографію? Кошмар! Взагалі я вам скажу, що коли занурюєшся в ті часи, то це якесь божевілля було, безперечно, час із  зіпсутими мізками. І в Петрицього душа була роздвоєна. З одного боку, він не міг примиритися з цензурою, з ідеологічними наїздами, а з іншого боку, треба було позу покірливості удавати, так сказати.

269

Не сад – місто Київ. 1961.

Пам’ятаю, що Яблонська, коли я замовив їй спогади про Петрицького, каже: «Да, я часто з ним зустрічалася, неодмінно напишу». Через кiлька днів вона каже: «Ви знаєте, я почала писати — виходить таке, що друкувати не можна. Ну, наприклад, я в 1952 році побувала в Кракові. Я уже намалювала «Хліб»…  До речі, який вона не любила, це під примусом малювала. «Я все, лауреат і так далі. Мене послали в Краков, і я серед краківських художників пропагувала переваги соціалістичного реалізму». Я так думаю: така, з комсомольським задором, молоденька — і абстракціоністи європейські сидять і змушені слухати і мовчати. «І от я приїхала до Києва і розповідаю художникам на зборах, як загниває західне мистецтво. А ми, конечно естественно, квітуємо. І дуже сильно напосілася на західне мистецтво. Коли я закінчила, Петрицькой до мене підійшов і сказав: «Татьяна Ниловна, вы же этого ничего не знаете. Зачем вы это говорите?» Мені стало соромно.

Наступного дня Петрицький — він був секретар парторганізації — зібрав художників з темою «Загнивання західної культури», і він ганив уже в якості секретаря західне мистецтво моїми вчорашніми словами!»

Але при тому Петрицький демагогію часто висміював дуже дотепно. Були збори, і виступав там демагог, такий художник, який казав: «Я прежде всего коммунист, а потом художник!». Петрицький з місця: «Но когда настанет это «потом»?». Потім мені розповідали, що після партзборів, де все так улесливо і все, він виходить… Це мені один письменник розповідав: «Ми вийшли на вулицю, і раптом він громогласно кричить: «Советская власть…- матюки -… Я кажу: «Тихше, тихше», а він не може себе стримати».

20121221_Petr_avtoportret_1926

Автопортрет, 1926.

Але що цікаво, ну, цікава постать, він не міг розчинятися, завше йшов проти течії. От така-от вдача вже у нього. Наприклад, він у 1956-1957 році, уже там відлига і все, художники зібралися на з’їзд. Це був перший з’їзд, де все-таки хтось говорив від душі, бо відлига, цензура сама розгублена, репресивний апарат теж послаблений. І там дуже багато критики ішло і так далі. Ну, а ми ж… Це львівський художник розповідає, Крвавич. «А ми, — каже, — знали: Петрицький! Знали, що це таке, знали йому ціну у 1920-1930-ті роки, і тому вирішили його висунути в бюро. І раптом Петрицький виходить і почув, що тут антипартійні збори. І не тому, що він партію любив, хоча й був її членом. А от тому, що, я так його розумію, всі проти партії, значить, я буду за партію. Раптом він нам каже: «Партия… Когда мне тяжело, я иду к партии». І ми його не обрали». Погано психологію знаєте Петрицького. Отаке от. Ну, тому що це була артистична натура. Артистична, бо треба створити мізансцену. Треба створити якусь напругу, драматургію якусь. Тут він був великий в цьому плані мастак. Наприклад, значить, розповідають, що отакий був директор опери Гонтар — здається, зять Хрущова, чи щось таке. І він викликав Петрицького і щось став йому казати: «Треба так, а не так», хоча не був ні фахівець, ані щось таке. Петрицький уважно слухав. Потім підійшов до вікна кабінету й каже: «А ви можете сюди підійти?». Той: «Можу, а що там?». — «А он, бачите, там люди ходять?» — «Бачу». — «Так он там директорів повно, а художників — жодного». І Петрицький вже почав себе обстоювати і так далі. Ну, мізансцена.

Потім мені розповідала Раїса Марголіна. Вона каже, що прийшов на партзбори Петрицький, а ми раніше прийшли: Касіян і ще кілька художників, які оточили Касіяна, і ми ведемо бесіду. Петрицький заходить, дивиться — Касіян, а навколо нього кілька євреїв. «Ага, тут все, можна видумати!» І от він підійшов до нас і так патетично каже: «Евреи, что вы с ним разговариваете? Он же бандеровец, петлюровец!» Така мізансцена.

Але при цьому, коли Петрицький був членом художньої ради, принесли твори Касіяна, який не любив Петрицького, а Петрицький чомусь не любив Касіяна — за запопадливість, напевно. І от мені теж розповідали, що показують Касіянові нові твори. Ну, природно, якщо ти не любиш, ти будеш його… А Петрицький каже: «Які гарні твори! Я голосую за них». Тобто оце переддореволюційна шляхетність все одно була йому притаманна.

петрицкий

Эксцентричный танец. Эскиз для балетной миниатюры хореографа К. Голейзовского, 1922.; Портрет поэта Михайля Семенко, 1929.

А інколи він хотів щось розіграти, бачить, а не виходило в нього. Це мені розповів Фрідкін, художник. В 1930-х роках він, Тишлер, Владич (Розенберг насправді, це псевдонім) і Борис Ердман, четверо, чотири німецько-єврейських прізвища… Причому серед них Ердман — німець, ну, але так, сойдет. Що чотири наче євреї ідуть від Оперного театру, по Богдана Хмельницького спускаються. А Петрицький іде до Оперного театру знизу. Раптом бачить — чотири євреї. І так він, захвилювався, і… щось не знайшлося нічого. І Фрідкін каже: «Він проходить повз нас, і тільки кинув нам: «Засранцы!», і пішов далі». Ну, просто промайнути не можна було. Ситуація художня, так би мовити. І натура художня.

Але коли його хотіли розстріляти й не розстріляли, він потім озлобився сильно. Так що інколи він уже зайве казав у цьому плані, знаєте. То раніше це були дружні шаржі, наприклад, в театрі оперному, заходить Петрицький, а там сидить Хвостов, дивиться, як з його ескізу малюють декорації. Хвостов, знаменитий художник теж.  Починається гра-дражнилка. Хвостов бачить — зайшов Петрицький. І Хвостов каже: «Думает, что он художник!». А Петрицький каже: «А ты разве Хвостов? Ты Прохвостов!». Ну, для мистецького середовища це нормально. Тим воно й відрізняється. Хоча всі — і селяни розігрують один одного, і робітники, але там цього творчого потенціалу менше.

Ну а шедевром таких витівок був, я вважаю, такий епізод з Петрицьким. Це 1950 рік. Петрицький цькував (жартома теж, але той цього не розумів) Пащенка, я його часто згадую, це той, що «різав» бойчукістів, що забороняв виставку Кричевського і так далі. Художник він нормальний, гарний педагог навіть, але жахливий адміністратор, кат просто цей Пащенко. А Пащенко був начальник якийсь великий, а Петрицький дражнив його петлюрівцем, тому що Пащенко колись був до петлюрівської армії мобілізований, невідомо, чи служив, чи ні, але для Петрицького цього було досить. Петлюрівець… Як? Член партии, комуняка цей Пащенко. Тоді Пащенко до ЦК пішов і пожалівся. Викликали Петрицького. Він зайшов. Секретар ЦК там Назаренко був, Пащенко сидить, Петрицький сів, і Назаренко каже: «Анатолій Галактіонович, от Олександр Сафронович жаліється, що ви його обзиваєте петлюрівцем». Петрицький суперввічливо: «Да. А разве это не так?». І тут секретар почав матюкатися. Петрицький перепудився, вибачився перед Пащенком. Наступного дня всі поїхали на декаду українського мистецтва в Москву. Да, а перед тим Пащенко зробили, здається, ректором інституту. А на його місце голови комітету з мистецтва поставили Олександра Тимофійовича Кнюха,  про якого я вже розповідав трошечки. А Кнюх мені це розповів. І каже: «Я молодий, новий міністр культури по суті», так сказати. Ну, так  буду називати — міністр, тому що там складно: голова Комітету з мистецтва. І от в московському готелі мій номер, Петрицького і Пащенка — поруч. Ми виходимо водночас зранку всі, Петрицький бачить, що вийшов Пащенко, і бачить, що вийшов Кнюх. Він підходить до Кнюха і каже: «Який у нас новий міністр гарний: молодий, вродливий…» А Пащенко в цей час уже підійшов до них, якраз хронометраж такий був. «А колишній міністр — петлюрівець!» Знов за рибу гроші.

петрицкий2

Портрет Г. Юри. 1928–1929.; Портрет І.Паторжинського. 1930-ті
 Tепер Петрицького визнано  одним з найбільших сценографів Європи першої третини 20 ст.  У мене каталог стоїть німецький, там Екстер як російська іде, розуміється, ну а Петрицький вже як український. Так що великі були люди, безперечно.

Річ у тім, що Петрицький був йоржистий такий, людина — бед бой, можна було б його так назвати. І якісь приклади я наводив, здається, вчора. Але один приклад я забув вам розповісти. Значить, ішлося про те, що… Це зі слів приятеля Петрицького, художника Сергія Григор’єва. У 1934 році Постишев, глава українських комуністів, викликав до стін Михайлівського собору Кричевського Федора, Петрицького і Григор’єва з тим, щоби порадитися, що робити з Михайлівським собором. Ну, уже всі знали, що є постанова ЦК про руйнацію, так що це тільки так, для годиться було зроблено Постишевим. І Постишев каже: «Ну, ми мусимо зруйнувати цей собор для реконструкції соціалістичного міста. Яка ваша думка?». Всі уже знали, що це невідворотно. Якщо сперечатися — це ж самогубство. Тому Кричевський понуро мовчав, а Петрицький все-таки не витримав і сказав: «Шкода, все-таки старовина, XII сторіччя», на що Постишев відповів: «Строительство нового общества может потребовать и не таких жертв». До речі, сам Постишев у 1937 році теж став жертвою «строительства» — його розстріляли. Ну, і відпустив, значить, художників. Григор’єв каже: «Ми відійшли метрів на сто. Кричевський — атлет, богатир — заплакав. А Петрицький став люто матюкатися. А я був молодий, я на всяк випадок промовчав: все одно ніяк же ж не вплинеш на ситуацію».

Петрицький народився й помер у Києві. Один з останніх його пейзажів «Не сад – вулиця Києва». Він мешкав тоді на вулиці Пушкінській. Каштановий квіт вразив художника. Білі свічки на деревах, здається спурхнуть, як голуби, ті що на мить присіли на поруччя балкону Петрицького. Згадується улюбленець нашого майстра Ван-Гог, але вегетація голландця драматична, а Петрицький, сказати б, буйно ліричний. Комуністичне журі не взяло картину на виставку до Москви, бо нагадала йому  флоральні твори Катрі Білокур, самоучки без диплому. Я пригадую, як міністр культури Бабійчук казав: «Я довго пояснював Петрицькому, що ця його картина погана. І зрештою він погодився зі мною»

Интересное