Козацькі шаблі та політичні міфи

13a5356-konotop-bat

Ми розміщуємо уривки з 4 розділу монографії Олександра Гриценка «Президенти і пам’ять» «Відзначення 350-річчя Конотопської битви».

Конотопська битва 1659 року становила для державної політики пам’яті проблему, істотно відмінну від ушанування діянь Богдана Хмельницького чи навіть від переоцінки постаті Івана Мазепи. Адже, на відміну від Корсунської й Жовтоводської перемог, Переяславської ради чи Мазепиної «зради», про Конотопську битву пересічний громадянин УРСР не знав нічого. Фахові історики про цю битву, ясна річ, знали, але російська історіографія трактувала її як тимчасову невдачу, поразку московського війська «від татар» у загалом успішній війні проти Польщі та її кримського союзника. Україна (очолювана тоді І.Виговським Гетьманщина) у цій картині подій окремим суб’єктом не виступала, тож знати українцям про цю битву було необов’язково. Натомість сучасний історик Ю.Мицик у доволі яскравий спосіб пояснив як сенс цієї історичної події, так і причини її багатолітнього замовчування:

«В історії кожного народу і кожної держави є періоди, постійно оточені атмосферою вдячної пам’яті нащадків. Однак за умов колоніального статусу країни така традиція порушується, бо загарбники прагнуть стерти славні традиції з пам’яті поневоленого народу… Класичним прикладом цього може служити історія з Конотопською битвою. […] Самим своїм фактом вона руйнувала міф про споконвічну й непорушну дружбу між українським та російським народами, …загальне прагнення українців до “воссоєдінєнія”. Ба більше, вона нагадувала російським великодержавним шовіністам про найбільшу в історії Росії поразку російської армії, і поразку саме від українців»[1].

Подолання замовчування переможної для української козацької держави Конотопської битви було, отже, легітимним складником розпочатого ще у 1980-ті роки процесу усунення «білих плям» національної історії. Підривом згаданого Ю.Мициком «Переяславського міфу» воно до того ж сприяло легітимації української державної незалежності в масовій свідомості.

<…>

З-поміж трьох оглянутих нами описів Конотопської битви та її оцінок саме Мицикові виявилися концептуально найближчими (хоча й не тотожними) до оцінки історичних подій, покладеної в основу указу президента № 207 від 11.03.2008 «Про відзначення 350-річчя перемоги війська під проводом гетьмана України Івана Виговського у Конотопській битві». Відзначати пропонувалося річницю не битви, а перемоги в ній, і не союзних козацько-татарських військ, а лише війська гетьмана України Івана Виговського (втім, про «українсько-кримський союз середини XVII ст.» згадано в постановчій частині указу).

Тенденція до міфологізації Конотопської битви помітна й у виступі В.Ющенка 11 липня 2009 року на святкуванні 350-річчя битви:

«Конотопська битва є наступницею Визвольної війни Богдана Хмельницького й попередницею збройного виступу Івана Мазепи. Суть боротьби в одному: скинути чуже ярмо, дати свободу Русі і її народу. Саме це керувало Гетьманами, коли вони повставали як проти західних, так і східних поневолювачів. […] В Україну вступило величезне царське військо. За різними джерелами, від 70 до 100 тисяч. І тут, на нашому рубежі, воно було розгромлене вщент. Конотопська битва довгий час залишалася забороненою темою… бо правда про події під Конотопом розвінчувала багато імперських міфів. Зроблений аналіз фактів Конотопської битви дозволяє сьогодні дати оцінку цій битві як одній із найбільших і найславетніших перемог української зброї»[1].

Із пошуком політично виважених оцінок «українсько-кримського союзу» спічрайтери президента не заморочувалися: про татар у промові немає згадки.

Задекларованою метою указу № 207/2008 було «відновлення історичної правди та національної пам’яті, поширення повної та об’єктивної інформації про події середини XVII ст. в Україні…» Та не все з цієї «повної та об’єктивної інформації» було для президента однаково цінним і потрібним для популяризації і державного відзначення. Коли порівнюємо указ № 207 з ранішим на 5 місяців указом № 955/2007 (про «війського-політичний виступ гетьмана Мазепи»), то бачимо: в указі № 955 згадані кілька історичних подій, гідних відзначення, і навіть до назви, поруч із «виступом Мазепи», потрапило «укладення українсько-шведського союзу». Натомість ані в назві указу № 207, ані в його тексті не згадано подію, що її багато хто, від козацьких хроністів до сучасних істориків, відносить до найважливіших наслідків гетьманування Виговського – Гадяцької угоди, за якою козацька Україна мала перетворитися на Руське князівство й, поруч із Королівством Польським та Великим Князівством Литовським, увійти яко третій суб’єкт до Речі Посполитої. Як показав С.Плохій, протягом XVIIІ-ХІХ ст. навколо Гадяцької угоди теж сформувалася своєрідна міфологія, альтернативна до «Переяславського міфу»:

«Одним із контр-мітів, що ніколи не дорівнявся до переяславської легенди за популярністю, але був близько пов’язаний із нею хронологічно й контекстуально, був козацький наратив про Гадяцьку угоду, укладену у вересні 1658 року між наступником Хмельницького гетьманом Іваном Виговським та представниками Речі Посполитої. Мало яка з подій української й польської історії викликає так багато “а що, якби”, як Гадяцька угода. …Дослідники Польщі й України відкинули трюїзми позитивістської історіографії …й поринули в припущення про те, як склалася б історія кожної з країн, якби замість тривалих і виснажливих воєн Річ Посполита й Гетьманат об’єдналися б у нову зреформовану співдружність. […] Пізнішу популярність гадяцького міту можна зрозуміти, лише осягнувши політичний та історіографічний контексти його існування. Цей міт створило й підтримувало покоління літописців та істориків, які відчайдушно шукали в минулому альтернативу російському пануванню… Той факт, що Гадяцьку угоду ніколи не було втілено, зробив її особливо привабливою для вправлянь у віртуальній історії»[2].

Чому ж ця привабливість не поширилася на президента В.Ющенка й тих, хто готував указ № 207? Чому невдалий союз Мазепи зі Швецією для них виявився вартим згадки в указі та державного відзначення, а невдала Гадяцька унія – ні? Зауважу, що це «умовчання» походило саме від президента, позаяк в урядовому плані заходів на виконання указу № 207, про Гадяцьку угоду таки згадано (передбачено проведення в Полтаві наукової конференції «Гадяцький трактат 1658 року: контроверсії минулого і сучасність»). Причиною могли бути історіографічні уподобання розробників проекту указу. Обидва основоположники національної історіографії – «народник» М.Грушевський та «державник» В.Липинський – негативно оцінювали Гадяцьку угоду, натомість загалом позитивну оцінку їй давали ліберали різних часів – від М.Драгоманова до Н.Яковенко.

<…>

Утім, через півтора роки після видання указу № 207, коли надійшов час святкувати ювілей Конотопської перемоги, президент В.Ющенко «потеплішав» і до Гадяцької унії. У вже згаданій промові в Шаповалівці 11 липня 2009 року він оцінив її так:

«У цій Гадяцькій умові Виговський постановив знов прилучити Україну до Польщі і називати її Великим княжеством руським. Україна мала залежність тільки від одного короля і мала зоставатися вольним краєм. …У себе вдома Україна мала бути зовсім самостійним царством (sic). Найвища влада належала до гетьмана та народного сейму чи великої ради. Україна повинна була мати свій суд, де всі діла велися українською мовою, свій скарб, куди йшли всі податі, своїх воєвод, своїх губернаторів, своїх міністрів, своє козацьке військо. Гадяцькі пункти – це найвищий акт автономії України за усю її козацьку історію»[3].

Якщо порівняти цей опис змісту угоди з наведеним раніше описом С.Плохія, то розуміємо: спічрайтери президента користувалися якимись іншими, значно «романтичнішими» джерелами.

<…>

Підсумовуючи огляд формування і реалізації президентської політики щодо річниці Конотопської битви та діяльності гетьмана І.Виговського, можемо констатувати: на цьому напрямку В.Ющенко не продемонстрував ані лідерства, ані наполегливості (характерної для нього в тематиці Голодомору чи вшануванні Івана Мазепи) – він лише підхоплював чиїсь ініціативи й оцінки, не завжди вдало. Подолання наслідків замовчування, розкриття «історичної правди» щодо згаданих подій не обійшлося без нової міфологізації, хай і мимовільної.  До того ж навіть за недовгий період від видання указу № 207 до урочистостей у Шаповалівці Ющенкові оцінки історичних подій змінювалися, й не завжди на користь «повної історичної правди». Прикро, що про союзників-татар майже забули – як про мертвих, так і про живих: і на свято не запросили, і в промові не згадали, і вшанували у бронзі лише «козацькі  шаблі»…

<…>
Примітки

[1] Мицик Ю. Конотопська битва. – у кн.: Україна крізь віки: навчальний посібник з історії України для шкіл. Зб. статей / Редкол.: Я.Дашкевич, Я.Ісаєвич, Ю.Мицик, М.Слабошпицький та ін. – К.: Ярославів Вал, 2000. – С. 138.

[2] Плохій С. Гадяч 1658: творення міфу. – у кн.: Гадяцька унія 1658 року: контроверсії минулого і сучасність. Зб. статей за матер. Міжн. наукової конференції (4-5, 16-17 вересня 2008 р.) – Полтава: ПОІППО, 2009. – 184 с. – С. 5-6, 21-22.

[3] Слово Президента України В. Ющенка на урочистостях з нагоди 350-річчя Конотопської битви. 11.07.2009. // Офіційна веб-сторінка Президента України. – [Електронний ресурс]: www.president.gov.ua

Интересное