Мої винаходи

тесла

Марк Твен називав Теслу «повелителем блискавок», Резерфорд охрестив «натхненним пророком електрики». Його внесок в науку порівнюють із заслугами Ньютона і Ейнштейна,  винаходи змінили світ, зумовивши розвиток цивілізації.

Відкриття Ніколи Тесли настільки випередили свій час, що ми в змозі оцінити їх лише тепер, деякі ще чекають свого своєї черги. Ця книга являє можливість почути голос самого Тесли – відвертий, пронизливий.

 

Нікола Тесла. Мої винаходи. — Переклад: Олександра Гординчук. Л.: Видавництво Старого Лева, 2017

Поступальний розвиток людства неможливий без винахідництва. Це найважливіший плід його творчої думки, найвища мета якого — цілковите панування розуму над матеріальним світом, використання сил природи для людських потреб. Саме в цьому полягає непросте завдання винахідника, який часто стикається з нерозумінням і недооцінкою. Одначе їх з лишком покриває радість застосовувати свої здібності та усвідомлювати, що належиш до того винятково привілейованого класу, без якого рід людський уже давно був би знищений в запеклій боротьбі з безжальними стихіями.

Що ж до мене, то я вже сповна насолодився цією вишуканою втіхою, та так, що багато років жив чи не в безперервному захваті. Мене вважають одним із найпрацьовитіших, і, певно, так воно і є, бо якщо мислення мати за труд, то йому я присвячував мало не весь свій час. Але якщо працю розуміти як певну діяльність, яку виконують у визначений час згідно з суворими правилами, то я був би найбільшим серед ледарів. Кожне зусилля, зроблене з примусу, вимагає жертвувати життєвою енергією. Такої ціни я ніколи не платив. Навпаки, я досягнув успіху завдяки своїй розумовій праці.

Намагаючись ладно й достовірно описати свою діяльність у цій серії статей до журналу «Electrical Experimenter», адресованих переважно нашим юним читачам, мушу зупинитися, хай і неохоче, на враженнях зі своєї юності та обставинах і подіях, які зіграли вирішальну роль у визначенні моєї професії.

Наші перші прагнення ґрунтуються лише на інстинктах, на живій і нестримній уяві. Коли ми дорослішаємо, глузд бере гору, й ми стаємо дедалі скрупульозніші й виваженіші. Але ці ранні поривання, хоч і не відразу дають плоди, та мають велике значення й навіть можуть окреслити нашу долю. І справді, тепер я відчуваю, що якби розумів ці пориви й плекав їх, замість придушувати, то значно примножив би той спадок, який залишив світові. Але я усвідомив себе винахідником, аж коли змужнів.

Причин цього було декілька. По-перше, я мав надзвичайно обдарованого брата — його рідкісні розумові здібності були одним із тих феноменів, які не вдалося пояснити біологічними обстеженнями. Його передчасна смерть залишила моїх батьків невтішними. Ми мали коня, якого подарував близький друг сім’ї, — величного, арабської породи, наділеного мало не людським розумом. Його любили й голубили всі в нашій сім’ї, бо він колись за неймовірних обставин урятував був моєму батькові життя. Якось зимової ночі батька викликали в терміновій справі, й коли він їхав верхи через гори, що аж кишіли вовками, кінь схарапудився й помчав, враз скинувши його на землю. Додому кінь прийшов закривавлений і знесилений, але, зачувши, як ударили на сполох, відразу поскакав геть і повернувся на місце пригоди. Люди, які рушили на пошуки, не встигли ще й далеко зайти, як їх перестрів мій батько: він опритомнів і знов осідлав коня, не тямлячи, що пролежав у снігу кілька годин. З вини цього коня мій брат скалічився і помер. Я був свідком цієї страшної сцени, і хоч відтоді минуло 56 років, її образ мене вражає так само сильно. Коли я згадую братові досягнення, вони затьмарюють усі мої старання.

Хай що мені вдавалося, для батьків це тільки загострювало біль втрати. Отож я виріс невпевненим у собі. Але мене аж ніяк не вважали дурником, коли судити з одного випадку, який я й досі добре пам’ятаю. Якось вулицю, де я грався з іншими хлопчиками, переходили кілька членів муніципалітету. Найстарший серед цих поважних чоловіків, заможний пан, зупинився дати нам по срібній монеті. Підійшовши до мене, він раптом став і наказав: «Глянь мені в очі». Я ззирнувся з ним, простягнувши руку по таку бажану монетку, коли, на моє збентеження, він відрубав: «Ні, навіть не думай, нічого ти від мене не отримаєш, ти надто розумний». Про мене розповідали кумедну історію. Я мав двох літніх тіток зі зморшкуватими лицями. В однієї з них два передні зуби стирчали, наче бивні у слона, й ними вона, цілуючи, щоразу штрикала мене в щоку. Ніщо не лякало мене так, як перспектива опинитися в обіймах цих так само велелюбних, як і непривабливих родичок. Якось, коли мама тримала мене на руках, вони запитали, котра з них вродливіша. Уважно розглянувши їхні обличчя, я глибокодумно відповів, показуючи пальцем: «Оця не така бридка, як та». До того ж, від самого народження мені призначалося дістати церковну посаду, й ця думка безперестанно мене гнітила. Я прагнув стати інженером, але батько не поступався своїм наміром. Він був сином офіцера, який служив в армії Наполеона Бонапарта, і разом із братом, викладачем математики в одному з провідних навчальних закладів, здобув військову освіту, але, що вельми незвично, пізніше прийняв духовний сан і в цьому покликанні досягнув висот. Він був дуже ерудований чоловік, справдешній натурфілософ, поет і письменник. Казали, що його проповіді такі ж красномовні, як і в Авраама від святої Клари*. Він мав дивовижну пам’ять і нерідко цитував уголос великі уривки творів різними мовами. Він часто жартував, що коли б якась із античних праць була втрачена, він міг би її відновити.

Стиль його письма викликав щирий захват. Батько складав речення короткі й стислі, повні дотепів та насмішок. Його кумедні зауваги завжди були оригінальні й влучні. Просто щоб проілюструвати сказане, наведу кілька прикладів. Серед нашої прислуги був один косоокий чоловік на ім’я Мане, найнятий працювати коло господарства. Якось він рубав дрова, і коли замахнувся сокирою, то мій батько, що стояв неподалік, стривожився й застеріг його: «Заради всього святого, Мане, рубай не те, на що дивишся, а те, що наміряєшся розрубати». Іншого разу він повіз покататися свого друга, який не помітив, що поли його дорогого хутряного пальта стали тертися об колесо карети. Батько примітив це і сказав: «Поправте пальто, ви псуєте мені шину». Він мав дивну звичку розмовляти сам із собою й часто жваво бесідував чи гаряче сперечався, міняючи тон голосу. Випадковий слухач міг би заприсягтися, що в кімнаті перебуває кілька людей. Хоч я не можу не простежити впливу моєї матері в усякій властивій мені винахідливості, батьків вишкіл, безсумнівно, їй посприяв. Ідеться про різноманітні вправи, як‑от угадування думок один одного, пошук огріхів того чи того мовного звороту, повторювання довгих речень чи усні математичні підрахунки. Ці щоденні заняття мали зміцнити пам’ять та розум, а надто — виробити критичне мислення і, поза всяким сумнівом, були дуже корисні. Моя мати походила з одного із найдавнішого у краї роду, династії винахідників. Її батько й дід вигадали безліч знарядь для домашнього, сільськогосподарського та іншого вжитку. Вона була по-справжньому видатна жінка рідкісних здібностей, відваги та сили духу, яка не відступила перед життєвими негодами й здолала багато нелегких випробувань. Коли їй було шістнадцять, країну викосила моровиця. Її батька викликали соборувати вмирущих, і, поки його не було, вона сама пішла допомогти сусідній сім’ї, враженій страшною хворобою. Всі вони, а їх було п’ятеро, відійшли на той світ одне за одним. Вона обмила, вбрала й поклала покійників на стіл, заквітчавши їх згідно з тутешнім звичаєм, тож коли її батько повернувся, все було готове до похорону за християнським обрядом. Мати була першокласна винахідниця і, на мою думку, змогла б досягнути великих успіхів, якби не була така далека від сучасного життя та його широких можливостей. Вона вигадувала і конструювала різноманітні інструменти та прилади, а також ткала прегарні візерунки з ниток, що їх сама ж і пряла. Вона навіть сама сіяла рослини для тканин, вирощувала їх і тіпала. Вона працювала невтомно, з рання до смеркання, й здебільшого одяг та ткана оздоба у домі були витворами її рук. Коли вона розміняла сьомий десяток, її пальці були ще досить вправні, щоб зав’язати на вії три вузлики. Була й інша, дещо важливіша причина мого пізнього самоусвідомлення. У дитинстві я страждав від дивної недуги, пов’язаної з видіннями, які часто супроводжувались яскравими спалахами світла, що викривляли вигляд справжніх предметів і змішувалися з моїми думками та діями. Це завжди були oбрази речей та подій, які я колись бачив, і ніколи нічого уявного. Коли я чув якесь слово, образ предмета, що воно його позначало, живо поставав перед очима, й іноді було годі визначити, чи те, що я бачу, справжнє, чи ні. Це завдавало мені чимало клопоту й тривоги. Ніхто з дослідників психології чи фізіології, з якими я консультувався, не зміг задовільно пояснити ці явища. Вони здавалися унікальними, хоч я, напевно, мав до них вроджену схильність, бо знаю, що мій брат потерпав від такої ж недуги. Згідно з теорією, яку я виснував, ці образи були результатом проектування на сітківку роботи мозку у збудженому стані. Вони точно не були галюцинаціями з тих, що з’являються у вражених хворобою чи змучених болем головах, бо ж у всьому іншому я був нормальний і спокійний. Щоб ліпше зрозуміти мої страждання, уявіть, що я став свідком похорону чи якогось подібного бентежного видовища. Відтак неминуче серед нічної тиші живі картини побаченого з’являлися в мене перед очима й не зникали попри всі старання їх позбутися. Іноді вони навіть фіксувалися в просторі, хоч я й проводив крізь них рукою. Якщо моє пояснення правильне, тоді було б можливо проектувати на екран зображення будь-якого задуманого предмета й робити його видним. Таке досягнення докорінно змінило би будь-які людські відносини. Я переконаний, що коли-небудь цього чуда може бути й буде досягнуто; додам, що я присвятив багато роздумів розв’язанню цієї проблеми.

Интересное