Невиразна посмішка Франсуази Саган

саган

Свавільна любителька Пруста і марнотратниця життя, письменник і драматург. Успіх її першого роману був приголомшливим. Ніхто, включаючи її саму і видавця, не очікував такого.

За рік роман «Прощавай, смуток» вийшов мільйонним тиражем і був переведений на багато європейських мов. Хоча, звичайно, багато критикiв стверджували, що нічого особливого письменниця Франсуаза Саган не вчинила і пророкували їй швидке забуття, вважали, що Саган не вистачає майстерності і таланту. А читачі продовжували читати та любити твори Франсуази, і книги ніколи не залежувались в книжкових.

Франсуаза Саган. Охоронець серця, з роману «Охоронець серця» / Три романи Франсуази Саган: «Охоронець серця», «Сигнал до капітуляції», «Невиразна усмішка». Переклад: Віктор Шовкун. — Л.: Видавництво Старого Лева, 2018

Сторінка книги на сайті  видавництва

Розділ третій

— «Розумієш, я, мабуть, ніколи не одужаю. Не зможу підвестися на ноги».

— «Одужують від усього».

— «Ні. Є щось невблаганне між тобою і мною, ти повинна це відчувати. Ти не можеш цього не відчувати».

Я урвала цей палкий діалог, щойно створений мною, і кинула запитливий погляд на Льюїса. Він підняв брови, усміхнувся.

— А ви вірите в невблаганні почуття?

— Ідеться не про мене, йдеться про Франца Ліста й про…

— Але як до цього ставитеся ви?

Я засміялася. Я знала, що життя іноді здавалося мені невблаганним, і деякі закоханості не давали підстав вірити, що я зможу вилікуватися від нього. А проте ось я тут, у свої сорок п’ять років, у своєму садку, в дуже доброму гуморі й не кохаю нікого.

— Я в них вірила. А ви?

— Поки що ні.

Він заплющив очі. Помалу-потроху ми почали говорити про нього, про мене, про наші життя. Коли я ввечері поверталася зі студії, Льюїс спускався вниз зі своєї кімнати, спираючись на дві ковіньки, вмощувався в плетеному кріслі, й ми дивилися, як надходить вечір, попиваючи скотч. Я була рада зустрічати його, коли поверталася додому, спокійного, химерного, водночас веселого й мовчазного, як невідомий звір. Рада, але більше нічого. Я аж ніяк не була в нього закохана, і дивно, але за інших обставин його краса вселяла б мені страх, навіть здавалася би відразливою. Не знаю чому: він був надто гладенький, надто стрункий, надто досконалий. Зовсім не жіночний, але примусив мене думати про ту обрану расу, про яку говорив Пруст: його волосся було схоже на пір’я, шкіра — на тканину. Одне слово, він не мав тієї дитячої грубості, яка мене приваблює в чоловіках.

Я навіть запитувала себе, чи він голиться, чи має потребу голитися.

Він мені розповів, що народився в пуританській родині на півночі США. Після якогось дуже туманного навчання він пішки вирушив у мандри, робив те, що зазвичай робить молодик, коли мандрує, й нарешті дістався до Сан-Франциско. Знайомство з бешкетниками, на нього схожими, занадто сильна доза ЛСД, зіткнення з автомобілем і нещасливий випадок привели його туди, де він тепер був: до мене. Коли він одужає, то піде геть, але ще не знає куди. А поки що ми розмовляли з ним про життя, про мистецтво — він був досить освічений для свого способу життя — одне слово, наші взаємини були цілком цивілізованими, хоч, певно, стороннім вони здавалися досить безглуздими. Але якщо він безперервно розпитував мене про мої колишні романи, то сам ніколи не розповідав про свої любовні пригоди, й це була його єдина таємниця, досить таки незвичайна для хлопця його віку. Він говорив «жінки» й «чоловіки» одним і тим самим тоном і без будь-якого смаку. І я, яка у своєму віці не могла промовити слово «чоловіки» без відтінку ніжності, без певного затуманення пам’яті, іноді почувалася непристойною й холодною.

— Коли ви вперше пізнали це відчуття невблаганності життя? — запитав Льюїс. — Коли ваш перший чоловік вас покинув?

— Господи, та я навіть відчула полегкість, коли він пішов. Уявіть собі, абстрактне малювання без перерви… Та коли від мене пішов Френк, я почувалася хворою твариною.

— А хто такий Френк? Ваш другий чоловік?

— Так, другий. Він не мав нічого надзвичайного, але був веселий, ніжний, щасливий.

— І він вас покинув?

— Його зманила від мене Луелла Шримп.

Він здивовано підняв брови.

— Ви коли-небудь чули про актрису на ім’я Луелла Шримп?

Льюїс із цікавістю підняв брови, обуривши мене цим, але я стрималася.

— Одне слово, Френк закохався й покинув мене, щоб одружитися з нею. Як Марі д’Агу, я тоді вирішила, що вже не вилікуюся ніколи. Я так думала понад рік. Ви здивовані?

— Ні. І що сталося потім?

— Через два роки Луелла закохалася в іншого й покинула Френка. Він зняв три халтурні фільми, а потім

спився. Такий фінал.

На секунду запала мовчанка. Льюїс тихо застогнав і спробував піднятися зі свого крісла-гойдалки. Я стривожилася.

— Щось не так?

— Нога в мене дуже болить. Таке враження, що більше ніколи не зможу ходити.

Я на секунду уявила собі своє вічне співжиття з ним скаліченим, і дивно, але така ймовірність не здалася мені ані абсурдною, ані дуже неприємною. Можливо, я досягла віку, коли виникає потреба взяти на плечі якийсь тягар. Зрештою, я відчула б себе потрібною і спокійно несла б його протягом тривалого часу.

— Ви залишитеся тут, — весело сказала я. — А коли у вас повипадають зуби, я поставлю вам протез.

— А чому мої зуби повипадають?

— Кажуть, так неодмінно буває, коли людина лежить надто довго. Мені це здається парадоксальним. Вони повинні випадати, коли людина стоїть вертикально, в напрямку сили тяжіння. Але все відбувається не так.

Він подивився на мене скоса, як Пол, але його погляд був люб’язнішим.

— Ви кумедна жінка, — сказав він. — Щодо мене, то я ніколи не зміг би покинути вас.

Потім він заплющив очі й згаслим голосом попросив мене почитати йому вірші. Я пішла у свою бібліотеку пошукати поезію, що сподобалася б йому. Це був також один із наших ритуалів. Я читала йому тихо, щоб не розбудити або не шокувати його, поезії, які Лорка присвятив Волту Вітмену:

Небо має пляжі, на яких можна уникнути нинішнього життя, і є тіла, яким не слід з’являтися на світанку.

Интересное