Нiк Бажан

бажан

Український поет, енциклопедист, філософ Микола Бажан – у циклi спогадів «Портрети Дмитра Горбачова».

Бажан — поет, футурист і експресіоніст міжнародного класу. Його навіть діаспора свого часу висувала на здобуття Нобелівської премії, і він у принципі заслуговує, тому що в 1920-х роках він писав так, що ми його називаємо «Український Рембо». Ядуче, парадоксальне, експресивне надзвичайно.

Мiй улюблений вірш його називається «Фокстрот». Фокстрот там негативне явище, тому що партія і правітєльство тодішнє, воно казало, що це погано, що треба винятково танцювати вальс: «Это по-нашему, это по-пролетарскому». Яке пролетарське? У XIX сторіччі проти вальсу німецькі  пуристи виступали рішуче, тому що в порівнянні з менуетом вальс видавався аморальним, танцюють в обнімку, несамовито крутяться. Але до вальсу згодом звикли, а до фокстроту —ще  ні.

Вірш  звучить так:

«Шматуй же крок, труси людей ти,

Кохання механічний знак!

Уже на чорнім горлі флейти

Заходив худий борлак.

Струна як бич пече банджо

I стогнуть скрипалі,

Щоб звук хитавсь, як в жилі жовч,

Як ртуть в гарячім шклі.

Щоб звук, упавши з висоти,

Запавсь, зім’явсь, зібгавсь.

Щоб роззявлялися роти,

Роти голодних павз.

І захлинувсь астмічний такт,

Що рве як рану рот.

Прилюдний акт, цинічний акт,

Розчавлений фокстрот», ну, і так далі. Вірш цей я люблю цитувати. Ще в 1920-х роках він написав «Гофманову ніч». Це справді великий поет, причому міжнародного класу, і коли його читаєш, починають люди хвилюватися, тому що це не витончена, тонка матерія, а  дуже експресивна. Бажана готували в діаспорі українській на Нобелівську премію, але він помер, а мерцям, як відомо, Нобелівську премію не дають.

бажан2

Поетом він став завдяки Семенку, і футуристом став. Він приїхав до Києва 1922 року, здається, Семенко став його друкувати.  «Але тоді скрутно було з грошима у мене, а у Семенка теж грошей не було як у видавця, то він як гонорар подарував мені шкіряні брюки. Перевага цих брюк у тому була, що вони не складалися і на ніч вони просто стояли. Так стояли собі, а я зранку туди влізав, і всім було харашо».

Я працював у музеї українського мистецтва і зробив виставку «Український малюнок, 1917–1941 рік». Назву я змавпував з Третьяковської галереї, там я бачив подібну виставку 1964, здається, року, блискуча абсолютно. І я подумав: «А чому б і нам таке не зробити?», тим більш, ми вже відкрили Богомазова, і з Глущенком я був у гарних стосунках, і бойчукістів вже відкрили, і Єрмилов був живий. Тобто є, що показати. Крім того, на цій виставці у Третьяковці було багато україніки — ну, українських художників же багато завжди було в Москві. Наприклад, я там побачив акварелі Тишлера під назвою «Махно — наречена».  Махно перевдягся в наречену, таким чином у білогвардійців відбив Катеринослав. Ну, а це земляк Тишлера, Махно. Він взагалі його багато малював. Тут в Києві є картина «Махновці»  Тишлера. Виставку в музеї підготували, і там було ще багато художників, яких взагалі ніхто не знав, наприклад, Епштейн, твори якого допіру  вдалося залучити до музейної збірки.  Епштейна на поч. 30-х вигнали з України, звинувативши в атисемітизмі(!). Сестра його подарувала геніальні братові малюнки й ми їх розвісили і мали відкрити виставку. Я до Глущенка заітав, Глущенко дав мені свої твори, але перед відкриттям виставки Глущенко зайшов, подивився і каже: «Так у вас рівень такий прекрасний! Ні, я дав слабші твори, приходьте, я вам дам твори паризькі», де він вже знаменитим був.І Глущенко позичив еротизовані портрети дружини,  блискучі просто речі.

Вперше  всі побачили Епштейна, а також літографію бойчукіста Шехтмана. Прийшов подивитися виставку такий собі зоїл бойчукізму і всього лівого –  чиновник з міністерства культури. Страшенно був незадоволений, що там бойчукісти, яких він паплюжив завжди, і взагалі лівого багато. І потім він побачив Епштейна. А мало того що він  був соцреаліст, цей чиновник, він сам художник, але ще й був юдофоб. А тут одразу все на купу.  І не повірив спершу, що тут Епштейн. І так він мені каже: «Ну, до чого докотилися — Епштейна показують!. Ну, гаразд, це так-сяк, ну, тоді був ще такий художник, жахливий художник, бойчукіст — Шехтман.» І він абсолютно був певен, що ну уже ж до Шехтмана ми не докотимося і не впадемо. Потім він повернувся — там поряд з Епштейном Шехтман висить. І ви знаєте, я потім думаю: «Я беру гріх на душу», тому що інфаркт з ним не трапився, но  передінфарктний стан був.

А тут як раз чи того дня, чи наступного — Бажан прийшов. Виставку ми ще не відкрили, він просто почув про це. Для Бажана це 1920-ті роки, це той формалізм, який він обожнював і який він пропонував завжди там, де була можливість. І значить, він тут же сказав редактору п’ятого тому «Історії українського мистецтва» (ще в цьому році, як раз у 1965–1966, готувався цей том, п’ятий том з шеститомника українського мистецтва)… І він сказав мистецтвознавцю, ну, редактору, він каже: «Швиденько фотографуйте!». Так що прийшов фотограф, вони наклацали, і, до речі, в п’ятому томі вийшов Епштейн навіть. І, крім того, вийшов Єрмилов. У 5-му томі репродукували також рельєфи абстрактні Єрмилова, туди їх  Бажан дав. Але це вже було, ну, так, трохи перейшов він межу, і для того він вирішив підстрахуватися. Він дуже в цьому плані був розумним  тактиком. В нього була своя система, щоб якось приспати пильність ЦК  або щось там сказати таке, щоб вони заспокоїлися. І тут він викликав автора статті про Єрмилова в цьому самому п’ятому томі — Лідію Іванівну Попову — і каже: «Лідіє Іванівно, от ми дали ці абстрактні роботи, що недавно тільки весь Совєтський Союз і народ проти абстракціонізму виступав на чолі з Хрущовим. Будь ласка, у своїй статті трошки так от, покритикуйте». А вона каже( мені потім розповідала): «Миколо Платоновичу, а що вам боятися? Ви ж академік». А він каже: «А що, ви не знаєте? Сьогодні у нас академік, а завтра не академік. Так що ви трошки…». І вона  у статтю ввела трошки невдоволену інтонацію.

бажан4

«Знаєте, головне — картинка. Для понимающего достаточно», – потім мені казав Бажан. Але завдяки от такій своїй височезній культурі і вмінню тактично, правильно себе позиціонувати він багато чого домігся. Наприклад, він домігся того, що ЦК дозволили видати шоститомник «Історія українського мистецтва», який мали видати ще за Скрипника у 1931–1932 році, але, як ви розумієте, всіх постріляли тоді, і все це було заборонено. Із запізненням, але воно вийшло. Ви знаєте, українофоби були шоковані. Ну, наприклад, один такий був дуже гарний московський мистецтвознавець — Каменський, ну, блискучий, як, багато хто у Москві, а до України там було ставлення як до чогось неповноцінного. А йому сказали, що вийшов шоститомник, і він потім моєму приятелеві-художникові, киянину, він сказав: «Ну просто ви нас дивуєте. Ну какие шесть томов?!» А там фактично сім томів. «Какие шесть томов? Ну нет такого — украинского искусства: нет, не было и быть не может, а вы наваяли. Ну вы даете! Это же хохма какая-то!». А Бажан це все робив, мобілізував усіх мистецтвознавців. Зокрема, він був ерудит справді, це з 1920-х років у нього йшло.

Він знав добре й українське бароко, якому присвячував свої геніальні поезії, і мені Логвин, такий знавець старовини української, каже: «Я приніс свій текст про архітектуру українського бароко. Бажан подивився і каже: «А де синагоги?». А справа в тому, що ще Грабар — знаменитий художник, мистецтвознавець і видавець, він в шоститомнику«История русского искусства» ще до революції, він, будучи теж українцем, угрорус так званий в Закарпатті, він ввів поняття українського мистецтва як частину російського, але як окремий розділ, Кузьмін там писав про козаків-Мамаїв і так далі. І там писалося про синагоги волинські, які робилися в бароковому дусі в Україні руками  українських ремісників чи будівничих. І Бажан це знав, а Логвин, як людина нової генерації, може, і теж знав, але якось проминув це,  і Логвин тут же побіг і написав про синагоги. От такий був Бажан.

Він видав вперше у світі (тільки не смійтеся, що какая-то провинция может быть первой у світі) двотомник «Енциклопедія кібернетики . 1973». Ніде — ні в Америці, ні в Москві такого не було, — лише в Україні. А завдяки чому? Тут же був геніальний Глушков, кібернетик. От вони з Бажаном вирішили це видати. Причому Бажан тут виявився гарним тактиком і по відношенню до Глушкова. Глушков казав: «Да, воно має бути двомовне, но спершу почнемо з російської мови, а потім вже буде українська». Бажан каже: «Ви знаєте, давайте почнемо з української, тому що перше видання буде недосконалим, там знайдеться дуже багато помилок різних, і вже в російському варіанті ми їх врахуємо — і все це буде бездоганно». Ну і Глушков на це повівся. Таким чином вперше в світі було видано цю двотомову історію кібернетики, енциклопедію, тільки тому що Бажан вмів і замилити очі… Правда, треба сказати, що інколи в ЦК, але зрідка, секретарем по пропаганді, один раз тільки, правда, виступала високоосвічена людина, яка багато чого дозволяла…

Вперше в Радянському Союзі Бажан підготував двотомову Шевченківську енциклопедію. А ще не було Пушкінської, яка тепер є, не було Лермонтовської, яка тепер є, і в Москві йому сказали: «Даруйте, що значить — енциклопедія? У нас Пушкін тільки готується, така назва не пройдет». — «А що?». — «Назовите справочник». А Бажан мені каже: «Ну, справочник — це для автомобілістів», тому він назвав «Словник», оце в мене він стоїть. Ну, там, зрозуміло, багато кон’юнктурного, зараз дуже легко це все критикувати, і дуже вдало і правильно критикує це видання Грабович — такий знаменитий україніст. Тому що зараз можна інакше писати, а там же потрібно було віддавати належне ідеологічним всіляким штукам. Про щось там не писалося, про шевченкознавців західних, антирадянських, так що ясно, що видання було неповним. Але все одно таке-от було. А він стежив за тим, що роблять видатні мистецтвознавці, яких колись не достріляли, які на каторзі побували, Таранушенко, наприклад, а він з Таранушенком теж спілкується. І Таранушенко показує йому, що він працює над дослідженням «Дерев’яні церкви Лівобережжя». Зараз вже видали повний цей рукопис. А тоді в скороченому вигляді він, Таранушенко, це підготував, а я (це був мій вчитель, і він жив поруч зі мною)  бігав до нього, старенького. Ну, одне слово, часто там у нього бував. Теж, до речі, коли-небудь розповім докладніше і про нього. І Таранушенко закінчив цей твір свій.

До речі, теж цікаво: Таранушенко був націонал, так сказати, а москвичі висококультурні (у Москві культура була завжди, тим більше що в Москві не всіх інтелігентів знищили, а 70% тільки, а 30% ще залишилося. В Україні 100% — так що тут гірше) i, значить, москвичі вже тоді казали: «Степане Андрійовичу, давайте, ми видамо одразу — така тема! Но тільки напишіть по-російськи». Він каже: «Ні, я напишу по-своєму, а ви потім перекладайте, якщо вас це зацікавить». Ну і про Таранушенка закінчу. Логвин — його учень — каже: «Вас позбавили в 1933 році під час арешту звання доктора й академіка, і ви жебрацьку маєте пенсію. А я вже поговорив у ВАКу московському. А там кажуть: «Таранушенко? Ми його дуже поважаємо. Ми можемо легко поновити це, йому треба тільки написати: «Прохаю поновити те, що було незаконно забрано». На що Таранушенко сказав: «Я не писав заяву про те, щоб мене позбавили, і не писатиму. Нехай просто поновлюють — і все». А там свої ж правила у ВАКу, розумієте? Їм від чогось треба відштовхнутися, вони кажуть: «Ну, на жаль, ми нічого не можемо поновити без його заяви». Таким чином Таранушенко  так і жив на ту жебрацьку…  Для нього момент матеріальний взагалі був наче і другорядний. Оце мене теж завжди дивувало. У всякім разі Таранушенко закінчив дослідження «Дерев’яні церкви Лівобережжя», які він сам колись фотографував, сам обміряв. Ну, і він мені сказав: «З сотень церков залишилося  дві. От, я зараз рукопис кладу в шабатурку (футляр), а Ви віднесіть, будь ласка, Бажанові», ми з ним домовлялися». Я приніс Бажану, Бажан пішов у ЦК, а там кажуть: «О, назва!.. Ну, іще так, текст, може, видамо, тим більш Бажан рекомендує. Але назва «Церква» не пойдет». Бажан придумав і узгодив це з Таранушенком — «Монументальна дерев’яна архітектура лівобережної України. 1976». От вона стоїть, ця книжечка, в мене. Таранушенко подав перекрій, тобто схематичний  план церков, переріз такий-от. І там вийшли у нього шестикутники й восьмикутники. У ЦК, як Бажан потім мені розповідав, кажуть: «Ви знаєте, це, здається, плани церков. Це може викликати масове будівництво небажаних для нас  будівель». А Бажан каже: «Та ні, ви подивіться: це просто шестикутник і восьмикутник. Безпеку я вам гарантую, ніхто нічого не зможе будувати, масово тим більш». Ну, пішло це, книжка була видана.

Бажанові, щоб проштовхнути щось культурне, доводилося хитрувати. От коли він виступав публічно, це було кондове, радянське, а коли з ним я розмовляв — це був європеєць, він же й перекладач з багатьох мов. Рільке, зокрема, він дуже шанував і перекладав блискуче. В його варіаціях на тему Рільке потрясаюче описано руки німця:

«Ось п’ястуки мої,

Чіпкі, морщаві, рижі.

В них був і заступ, і колун, і штик,

І пляшки вин, закубрені в Парижі,

І вишитий у Києві рушник,

І бич , і біблія, і маргариток жмутик,

І прапора трибарвного держак,

І тільце сина, й груди проституток,

І свастики загрожуючий знак».

Він був ерудит і ще й пересмішник, він дотепний був. Постійно він щось таке скаже — і вже смішно стає. «Я гуманіст, каже, бо жив у Гумані (себто Умані)»

У 1968 році ми з Петрицькою підготували виставку Петрицького. Зібрали твори з усіх усюд. З Бахрушинського музею у Москві, де було багацько Петрицьких 20-х років. Багато всього звезли, виставка величезна виявилася, при тому, що портрети, ним намальовані, у репресивних 1930-х було спалено. Петрицький же малював українських інтелігентів, яких розстрілювали і портрет тут же нищили. У Харкові цілий був музей, де з цієї серії у 100 творів залишилося десять приблизно всього тільки. І то малярських мало, а більше акварельних — десять штук випадково теж збереглись. Ну, одне слово, виставка справді була, ну, така, вражаюча просто. Петрицький великий, а там особливо театральні роботи — ми вперше показали ці 1920-ті роки. Бажан приходив кілька разів і мені дав пораду, навіть. Каже: «От я не бачу портрета Гаккебуш». Це актриса Курбаса. Я кажу: «А ми з Петрицькою не знаємо, де він». — «А він у сина Гаккебуш».  Ми пішли до сина, розуміється, взяли, доповнили виставку. І от Бажан був дуже вдячний нам з Петрицькою і мене познайомив з Гончаром Олесем. А я молодий був взагалі ні те, ні се — випадково в музеї став працювати, випадково став мистецтвознавцем. Оскільки я сумлінний, то я, значить, уже себе так трошки поднатаскав як мистецтвознавця. І от Бажан каже: «Познайомтеся, це Горбачов — мистецтвознавець, завдяки якому оця виставка, де ми зараз перебуваємо з вами» (з Гончаром). Гончар потиснув мені руку, ну, ясно, що забув одразу, а Бажан не забув. Тепер, значиться, з Петрицькою ми підготували книжечку «Спогади про Петрицького». Чомусь Бажан — чи не було часу, чи він хворів, — ну, я попрохав його, но він не встиг, мабуть, просто написати свої спогади. Дуже непогана книжечка вийшла, хоча з нею теж була трошки морока. Це 1980 рік, видавало «Мистецтво», але в «Мистецтві» були прогресисти, які про Петрицького все-таки говорять, хоч лівий художник, не дуже ЦК його поважає, ліве мистецтво, але були й перестрахувальники там теж, у «Мистецтві». А ми подали портрет Ердмана, а серед тих, хто згадував і про кого згадували, там було помітно євреїв, це зрозуміло в Україні, де свого часу на 20 мільйонів українців припадало 5 мільйонів євреїв, а інтелігенція їхня була дуже активна. А що я? Я люблю євреїв, я взагалі всіх люблю. Ні, я не всіх люблю, я люблю американців, і євреїв, і українців більш, ніж інших. І, значить, там був портрет Ердмана, і мені сказали в «Мистецтві»: «Слухайте, ви вже перебрали квоту єврейську. У вас і тут згадується, і тут, і ще й Ердман». А я кажу: «Так Ердман німець». — «О, так где ж вы раньше… Совсем другое дело!». Так що вийшло з Ердманом. А це був приятель Петрицького, і він, Ердман, Борис Ердман, дуже багато працював в Україні, бо він був лівий, а тут лівих Скрипник підтримував. Да, а там не так просто було в Росії через Сталіна й Ворошилова, які пропонували бити лівих їхніми кулаками. Так от, я написав передмову. Причому ні, я ж мушу повинитися.

Я повинився перед Бажаном теж:  «Ви знаєте, я змушений був виступати цензором, себто редактором радянським, а там був такий спогад. Одна хохма Петрицького звучала так. Виступає художник-демагог і каже: «Я прежде всего коммунист, а потом художник». Петрицький з місця: «Но когда настанет это потом?». Але, думаю, «коммунист» не пройдет. І я сам, цією злочинною рукою, написав: «Я передусім громадський діяч» — це пройшло. Но це ж фальсифікація історії!» Оце такий був момент. Я написав передмову у такому, ну, трошки ігровому стилі,  Петрицький до цього схиляє. Мені сказали: «Дмитро Омелянович, не пойдет. Ви мусите писати тупо по-совєтському». І я , щоб не провалити книгу, я написав тупо, і там, пригадую, навіть писав, що «Петрицький оспівував радянських робітників. Він оспівував шахтарів». Ну, щось таке тупе, мене самого нудило, але воно пройшло. Думаю: «Ну і чорт з ним, головне — картинки, і головне — спогади». Справді, вона в цьому плані дуже зараз актуальна. І от я на радощах несу Бажанові, підписую: «Боронителеві, охоронцеві української культури» і так далі, компліментарно. Наступного дня ми з ним зустрічаємось, і він каже: «Погана передмова». Так я думаю: «Я і сам знаю, що погана». Дурна ситуація, ну а що? Куди подінешся… Як Солженіцин сказав: «Для того щоб поширювати плацдарм культури, потрібно бути дипломатом». Тобто брехуном, інакше кажучи. Ну і я думаю: «Солженіцин дозволив». Трошки воно гидко,  але я виправдовував себе, що ми поширили плацдарм. Але, з іншого боку, постійно брехати — це може завадити твоїй душі. І шестидесятників, я думаю, третина, не буду їх називати, вони стали конформістами. Там поступився, там збрехав трошки, там-сям, а потім дивишся — він тільки бреше й підлабузничає перед урядовцями . Так що це дуже небезпечно.  Й я себе пильнував: «Е-е, це небезпечна стезя».

Бажан мені каже якось: «Ви знаєте, мене викликали вчора в ЦК, сказали, що я сіоніст. А чому? Тому що я написав уманські поеми». Там є поема, присвячена єврейській дівчині Деборі, в яку він був закоханий. І в ЦК хтось побачив «Дебору», викликає, каже: «Ви сіоніст? Не можна писати про євреїв, тому що зараз українські буржуазні націоналісти і сіоністи об’єдналися проти радянської влади. Не позволим!». Ну, і каже: «Ну, у мене, коли мене так розпікають (а він гіпертонік був), тиск двіста. Потім іще раз був недавно тиск двіста. Я  на нараді говорив про бойчукістів, що нарешті треба об’єктивно до них поставитись, а не так, як раніше, коли різали картини їхні, паплюжили». А там як раз у штаті української цієї енциклопедії був зоїл бойчукізму, один з таких, що їх паплюжив завжди. Він каже: «Як? Це ж вороги народу!». А Бажан каже: «А я йому відповідаю: «Слухайте, у 1934 році про мене написали, що я фашист з партійним квитком. Ну так що, і досі таке казати?». А я розхвилювався, тиск двіста». І у нього була така фізіономія червона, червонопикий такий був, і не дуже гарна вже. Ну, всі старі люди — вони вже негарні, так що куди ж подінешся. Але він був оаза культури.

Ззовні він не був таким особливо красенем. Коли приїхали Маркаде до Києва, я повів їх до Бажана в енциклопедію. Він подарував їм п’ятий том «Історії українського мистецтва», який щойно вийшов. А там же 1920-ті роки! І вони дивляться й кажуть: «Потрясающе!». Там Петрицький уже був, і Богомазов у кольорі, до речі, був, і Єрмилов був, і бойчукісти, так що від Маркаде я бачив  таку реакцію жваву і таку якусь, схвильовану, а пізніше від Шимона Бойко, який займався світовим і польським авангардом.  І от я привів Маркаде, Бажан подарував їм п’ятий том. Потім ми вийшли, а Валентина Дмитрівна Маркаде… В неї низький такий був голос, а лексика була не зовсім нормативна, тому вона й закохала в себе свого чоловіка, який на 26 років молодший був — красень якийсь неймовірний, а вона вже підстаркувата, но Маркаде в неї був закоханий. І от ми вийшли, і Валентина Дмитрівна каже: «А хто такий Бажан?». Я кажу: «Поет». — «Странно: морда кирпича просит».

Кваліфікованих західних україністів він поважав, а совків висміював: «У нас лише й пишуть, де народився й що намальовано». У своїй рецензії на брошуру про Петрицького він, європеєць, іронізував з недалегоглядності укрмистецтвознавців, вони, мовляв, далі свого подвір`я ніц не бачать. Пимоненка порівнюють зі Світославським, Світославського – з Пимоненком. Петрицького зіставляють з Бурачеком, а варто – з Ван-Гогом.

З Миколою Платоновичем включно ми  відкриваємо  1920-ті роки в Україні, які потрясли мене, і подосі я вражений. Завдяки Парнісу  відкрили Марію Синякову, музу Хлєбникова, і зробили у Києві навіть виставку Синякової завдяки Загребельному. Це був меценат справжній. Він дозволив провести виставки таких велетів як  Богомазов і Синякова  у клубі письменників на Банковій.  Акварелі Синякової  треба було засклити… А ми ж музейники, ми як церковні криси — грошей ніколи не було. А Загребельний  це відчув і каже: «Ну, їх же ж треба оформити». Я кажу: «Так». — «А скільки потрібно?». — «60 рублів». Ну, 60 рублів… У мене ставка 80 була, для мене це непосильно. Я пам’ятаю, Загребельний витяг 60, дав. А я побіг до музею під горою, і оформлювач тут же це засклив, я приніс це на гору, ми все з Парнісом повісили. Тепер проблема викликати з Москви Синякову. Але зараз, щоб від Бажана далеко не відходити, я приніс ці роботи ще, здається, до виставки… Чи після? Ні, здається, до, йому, до кабінету його. Там такий великий стіл — я все розклав, а в нього ж око — дай, Боже: «О, здорово!». Тут же викликає Афанасьєва для четвертого тому і каже: «Сфотографуйте і, будь ласка, до четвертого тому включіть Синякову». Але мені каже (слухайте, що значить — інтелігентність): «А ви запитайтеся в Синякової, вона вже в Москві мешкає, чи вона погоджується бути українською художницею?». Ви розумієте, яка тактовність? Хоча об’єктивно, якщо вона харків’янка… Я поїхав знову до неї, до Москви, до Синякової і кажу: «А скажіть, будь ласка, як ви на це дивитеся, що ви будете в історії українського мистецтва?». Вона каже: «А де ж мені ще бути? Весь футуризм взагалі зроблений українцями на чолі з Бурлюком, так? Мій батько був Синюк. Причому говорив з українським акцентом, а мама была русская и всегда его высмеивала — «гэ, шо»… Пожалуйста!». От такі-от люди. Ну, я думаю, що зараз теж є, але, бачите, у нього були повноваження. Оце важливо, щоб культурна людина мала хоч якісь повноваження. Якщо вона не має, то мало що може зробити зрештою.

Тепер рзповім, як завдяки Бажанові у Київському нац. худ. музеї опинилася найбільша у світі колекція великого українського пейзажиста Абрама Маневича.  Його дочка Люсі повідомила через Парніса, що , виконуючи батькову волю, хоче передати з Америки до Києва кілька десятків його картин. Я подався до антикультурного Міністерства культури УРСР. Там мене насварили , що я якшаюсь з емігрантами. Тоді я подався до Міністерства культури СРСР. Там сказали, що Люсі добре знають, бо її викликають часто до музею Горького : Маневич з Горьким приятелював. Нехай укр. Міністр напише нам листа, і ми це владнаємо. Я знов до київських чиновників. Мені кажуть: москвичі хочуть перекинути на нас відповідальність, але ми з Вами їм цього не дамо. Тоді я – до Бажана. Він телефонує до Овчаренка –рідкісного  освіченого секретаря ЦК. Той питається (я чую) :Малевич? Ні, каже Бажан, Малевич –найдоржчий художник світу. Йдеться про київського імпресіоніста Маневича Міністр Бабійчук боїться писати листа, хоча ризк такий, як отруїтися зубним порошком. А ми, каже Овчаренко, доручимо це товариству «Україна» на чолі з письменником Смоличем. Люсі тим часом заприютепювала з радянськими дипломатами у США і вони квапили Київ дзвінками. Зрештою крізь шпарки у залізній завісі колекція Маневича потрапила до Києва.

бажан5

Тепер, значиться, мене вигонюють за мої оці ліві «продєлки» з музею, а Бажан чує це і мене намагається боронити. І потім він телефонує мені, і поки я там передавав фонди, я ще в музеї працював, він телефонує й каже: «Дмитре Омеляновичу, я подзвонив міністру культури Бабійчуку і кажу: «А ви не мусите вигонювати Горбачова, тому що він активний, він молодий,  і він уже щось встиг навіть зробити корисного». На що мені, — каже Бажан по телефону, — Бабійчук, міністр культури, відповідає: «Охота вам, Николай Платонович, всякое говно защищать?». Бажан мені каже: «Але вони мене так само трактують у міністерстві». Так я, значить, запишався, думаю: «Я в одній супрязі із самим Бажаном». Так що я не образився на цього Бабійчука. Ну, все-таки виперли, але ж як? Це ж більшовики-терористи: з вовчим квитком. Тобто так: або йди працювати в метро — тягати вагонетки, як Вася Стус… Вася Стус все одно не витримав, він там місяць попрацював — ну, зовсім вже інакша у нього планіда, так сказати, можливості. Куди я не поткнуся, кажуть: «Дмитрий Емельянович, мы, конечно, очень хорошо к вам относимся, но, на жаль, заборонено». Перед тим, пам’ятаю, два роки мене прохали з дніпропетровського музею: «Приедьте, у нас конференция». А я завжди був заклопотаний якийсь, вдома хворі і все, і я відмовляв їм. А потім кажу: «Ну, добре». «Фух, — вони кажуть, — слава Богу». Після того як мене вигнали, вони телефонують і таким винуватим голосом кажуть: «Дмитро Омеляович, на жаль, не приїздіть до нас, нам заборонили». Отаке-от. Так що дуже неприємно. І  що от робити? Я довго взагалі не казав своїй дружині, що мене вигнали, поки я передавав фонди три місяці, і мені щось платили. А вночі не сплю — ну, що? Є дитина маленька, є дружина хвора, теща теж вже старенька. Прямо, ну, не сплю: чорт його знає, що робити. Раптом Бажан мене рятує, дізнавшись про це. Він домовляється з директором видавництво «Дніпро» Бандурою. А Бандура теж мене знав, бував у музеї, у фондах я щось показував — книжкову графіку 1920-х років і так далі. Бандура каже: «Я вас запрошую на роботу». Та іще завідувачем в редакції  люксусових видань,  і все через Петрицького, я вже там трошки орієнтувався у книжковій графіці, дизайні, поскільки я працював з Петрицьким — той був геніальний книжковий графік. «Я вас запрошую все-таки, ставка у вас 100 рублів» (ну, трошки, там, здається, більше). Та сама, що була в мене в музеї. А Міністерство і всі чиновники — вони ж уже тріумфують. До речі, один з тих, хто мене вигонював, заступник міністра, такий, з нешироким лобом, з Полтави, так він якщо когось розпікав, мені потім розповідали, казав: «Мы Горбачева выгнали!». Це, виявляється, для нього, як досягнення його адміністративної діяльності. Фас!  Да, значить, і вас вижену. І я пригадую, що десь коли я став працювати у видавництві, мене зустрів один з тих моїх зоїлів, і каже: «Ну, Дмитро Омелянович, як справи?». Я кажу: «Працюю». — «А де?». — «У видавництві». — «А скільки одержуєте?». — «Те саме, що і в музеї». І отут знов я пожалів його, тому що з ним мало не інфаркт трапився. А на обличчі було написано, як у Балаганова: «Зачем же мы работали?!». Уявляєте собі, стільки вони вклали, щоб мене вигнати, а я… Ніякого ущербу. Так що я завдяки Бажану все-таки зацілів, ми навіть змогли видати деякі книжки люксусові, гарні, присвячені українському мистецтву.

бажан3

Але 1972 року прийшов до влади русифікатор Щербицький, і нам не дозволено було вже видавати проукраїнське, а якщо навіть там українське, то назва мала бути «радянське», а слово «українське», навіть якщо «радянське українське», викреслювали. Тобто все, мене скували по руках і ногах, мені нема там чого вже робити, по суті, було, про що ми домовлялися з Бандурою. А тут мене запросили до інституту, в якому я оце працював 33 роки, до театрального, і таким чином я перейшов. Оці-от три роки дуже для мене були важливі. І  Бажан, значить, мені теж замовляв статті для Шевченківської енциклопедії, я про Налепінську писав, про дружину Бойчука розстріляну. Правда, тоді ми не знали, що її розстріляли 1937 року, бо КГБ удавало, чи НКВД, що на 10 років, а насправді вже давно людини нема. І про неї теж казали, що померла на засланні. Там написана якась дата, яку нам дали в КГБ. Так що все це не так просто. Якби не культуртрегери, такі як Бажан, то багатьох імен ми не знали б, може, зараз би тільки могли їх оприлюднити.  Інколи я бачив, як він ішов пішки зі своєї роботи, УРЕ — Українська радянська енциклопедія, додому на вулицю Терещінківську.  Там у його квартирі тепер музей, а на першому поверсі музей Тичини. І я інколи так іду, дивлюся — Бажан іде. А він каже: «У мене гіпертонія, і от лікарі кажуть, щоб я ходив пішки, а не їхав машиною». Ну, я до нього, звичайно, приєднувався, і ми про всякі культурні справи з ним говорили. А я казав, що він був дотепний. Це справді була іронічна людина, він же людина 1920-х, а там же  гумор першокласний, Майк Йогансен, геній абсолютний, приятель, до речі, Бажана. Йогансен написав книгу, яку ми видали, називається вона «Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію». І треба сказати, що дотепність там рівня Зощенка, Ільфа і Петрова, кого там ще? Значить, Швейка, Остапа Вишні.

І Бажан якраз з тієї когорти. Він розповідав мені, що прототипом редактора кіностудії в Ільфа і Петрова, який тринькав гроші і виручив Остапа Бендера, був Юрій Яновський. До речі, мені теж він якось повинився, що він змушений був спаплюжити свого найближчого приятеля Яновського, і свого найближчого приятеля Довженка. Тому що це партдисципліна, і йому сказали: «Або ти сам підеш куди слід, або ти допомагай нам боротися з нашими ворогами». І потім він писав уже у своїх мемуарах, що «мені соромно і досі». Ну, а що? Якщо ти живеш у країні з терористичним режимом, то тут уже не до сміху.  Навіть «шістдесятники» наші — вони теж, щоби просто фізично вижити, часом  мусили трошки щось підігрувати, правда, в межах таких, щоб гідність свою все-таки зберегти, змушені були  вимогам партійним трошечки в чомусь поступитися. Найбільш непоступливий був Стус, але й він «дєдушку Лєніна» протиставляв «дєдушкє Сталіну».  Ленін на словах кращий був, ніж Сталін, хоча на ділі він був то такий само, а от у теорії все у нього було ОК. І за це чіплялися, казали: «От, бачите, Ленін же поважав національності різні, казав, що націоналізм пригноблюваної нації — це нормально, а націоналізм нації, яка пригноблює, — це шовінізм. І Ленін люто ненавидів російський шовінізм». Що там у нього вже було — не знаю, але завдяки цьому він попускав, і дозволив, навіть, щоб чукчі та інші мали свої національні округи — це все завдяки Леніну.  А Бажан жив ще в гірших ситуаціях, за часів уже таких репресій, масових, і тому-от він змушений був прогинатися.  Йому погрожував той же самий Корнійчук. Корнійчук якось виступив у 1947 році, сказав, що, от, у нас вороги — це журнал «Вітчизна»  і ми сподіваємось… По-русски, партзбори— всегда по-русски, это во всем Советском Союзе. А у мене є цей виступ Корнійчука. «И мы надеемся, товарищ Бажан, он нам помог в борьбе с немецко-фашистскими оккупантами своим словом, и мы очень рассчитываем, что нам и сейчас он поможет». А інтонація — залізна. А якщо ти не поможеш партії, то, даруй, що з тобою буде?

Мені сестра Миколи Платоновича розповіла про такий епізод з 1937-го. Сталіну на підпис дали проект указу про нагородження орденами. Значився там і Бажан з орденом трудового червоного прапора. За що?, – запитав вождь усіх народів. – Він переклав «Витязя в тигровій шкурі» Шота Руставелі. – Це варто ордена Леніна. І Сталін вписав це в перелік, забувши викреслити першу позицію. Правити диктатора ніхто не наважився, і Бажан двічі фігурував  в указі. Повідомили йому про нагороду вночі по телефону. Дружина Бажанова затривожено питається: – Ордер? (в розумінні на арешт). Блідий Бажан одказує: Орден.

 

Интересное