Що таке враження?

27330249_1466088930180101_1804317548_o

Це з’ясовує останній роман нового нобеліата Кадзуо Ішіґуро, фентезі-казка з життя Британії часів лицарів Круглого столу.

Три роки тому Ішіґуро написав роман, якого від нього ніхто не очікував, зіштовхнув класичну прозу з жанровими кліше, реальну Англію з магією, західні легенди з майже самурайськими поєдинками. Вийшла не то казка, не то легенда з ограмі і драконами в постартуровской Британії, в якій жанрова проза і «велика» література зробили крок назустріч один одному.

Ну і мораль роману: наші спогади (не важливо, щасливі вони чи гіркі) – це величезний і сильний велетень, який ні в якому разі не повинен бути похований.

Кадзуо Ішіґуро. «Похований велетень», — Переклад з англ. Тетяни Савчинської. Оформлення та ілюстрації — Оксани Йоріш.  Л.: Видавництво Старого Лева, 2018/ Замовити

***

Розділ четвертий

Ще ніколи в житті він не бачив свого села з такої висоти і з такої відстані, і цей краєвид його просто вразив. Село наче перетворилося на річ, яку можна підняти рукою догори, й він, приміряючись, зігнув пальці над пейзажем, затягненим післяобіднім серпанком.

Стара жінка, котра тривожно спостерігала за тим, як він видряпується нагору, все ще стояла біля підніжжя дерева і кричала, щоби він не ліз вище. Та Едвін анітрохи не зважав на її слова, бо знався на деревах, як ніхто інший. Коли воїн наказав йому cтояти на варті, він ретельно обирав дерева і зупинився саме на цьому в’язі, знаючи, що, незважаючи на ветхий вигляд дерева, воно має власну таємничу силу і гостинно прийме його. Крім того, звідси відкривався найкращий краєвид на міст і на гірську дорогу, яка вела до моста, і звідси можна було добре роздивитися трьох солдатів, котрі розмовляли з вершником. Останній уже спішився і, тримаючи неспокійного коня за вуздечку, затято про щось сперечався зі солдатами.

Він знав свої дерева — і цей в’яз був дуже схожий на Cтеффу.

«Хай його віднесуть у ліс і залишать там гнити — ось що старші хлопці завжди казали про Стеффу. — Хіба не так чинять зі старими каліками, котрі не можуть працювати?» Втім, Едвін бачив Стеффу таким, який він був насправді: бувалим воїном у літах, досі потай сильним і з глибшим розумінням речей, аніж у деяких старійшин.

Стеффі, єдиному з цілого села, доводилося бувати на полі бою — на тому полі бою і залишилися його ноги. І саме тому Стеффа теж зміг розпізнати в Едвіні його справжню сутність. У селі були й сильніші хлопчики, котрі розважалися, притиснувши Едвіна до землі та б’ючи його. Проте саме Едвін, а не будь-хто інший із них мав душу воїна.

— Я давно спостерігаю за тобою, хлопче, — якось сказав йому старий Стеффа. — Під градом кулаків очі твої спокійні, наче закарбовують у пам’яті кожен удар. Такі очі я бачив лишень у найкращих воїнів, котрі холоднокровно боролися навіть у найзапекліших битвах. Не за горами день, коли тебе боятимуться.

Й ось це почалося. Віщування Стеффи тепер ставало реальністю.

Під поривами вітру, які хитали дерево, Едвін схопився за іншу гілку і спробував знову відтворити в пам’яті події, що відбулися того ранку. Обличчя його тітки спотворилося до непізнанності.

Вона кричала, сиплючи на нього прокляття, проте старійшина Айвор змусив її замовкнути, відштовхнувши від одвірка клуні й водночас загородивши її від Едвіна. Тітка завжди добре до нього ставилася, та, якщо тепер вона надумала проклясти його, Едвінові це було геть байдуже. Нещодавно вона намагалася переконати Едвіна називати її матір’ю, та він жодного разу її не послухався. Бо знав, що його справжня мати мандрує світами. Його справжня мати не стала б отак на нього репетувати, і старійшині Айворові не довелося би відтягувати її геть. А цього ранку, в клуні, він почув голоссвоєї справжньої матері.

Старійшина Айвор штовхнув його всередину, в темряву, і двері зачинилися, закривши і перекошене тітчине обличчя, й усі інші.

Спочатку візок здавався лише невиразним чорним силуетом посеред клуні. Та поступово Едвін роздивився його обриси, і, коли простягнув до нього руку, дерево виявилося вологим і трухлявим на дотик. Знадвору знову долинули крики, а потім і гучне тріскотіння. Спочатку воно було спорадичне, а далі тріск пролунав одночасно в кількох місцях, і при тому щось ніби розкололося, після чого у клуні наче трохи посвітлішало.

Він знав, що ці звуки — від каміння, яке вдарялось об розхитані стіни, та він не зважав на це, зосередившись на візку, що стояв перед ним. Чи давно ним востаннє користувалися? Чому він стоїть так криво? Якщо він тепер уже ні на що не годиться, то для чого тримати його у клуні?

Саме тоді він і почув її голос. Спочатку через галас на вулиці й через гуркотіння каміння розібрати той голос було складно, та поступово він зазвучав виразніше.

— Це дурниці, Едвіне, — казала вона. — Нічого і зважати. Ти легко це витримаєш.

— Але ж старійшини не зможуть стримувати їх вічно, — сказав він у темряву, хоч і дуже тихо, поки його рука гладила бік візка.

— Це дурниці Едвіне. Не звертай уваги.

— Каміння може пробити ці тонкі стіни.

— Едвіне, не хвилюйся. Хіба ти не знав? Це каміння — під твоїм контролем. Глянь, що оце стоїть перед тобою?

— Старий зламаний візок.

— Ну от. Іди навколо візка, Едвіне. Навколо візка, знову і знову, тому що ти мул, прив’язаний до великого колеса. Ще і ще йди довкола, Едвіне. Велике колесо може крутитися, тільки якщо ти його крутитимеш; і тільки якщо ти його крутитимеш, буде летіти каміння. Ще і ще навколо візка, Едвіне. Ще і ще, ще і ще — навколо візка.

— А чому я маю крутити колесо, матінко? — Навіть поки він це ще вимовляв, його ноги вже почали обходити візок.

— Тому що ти мул, Едвіне. Коло за колом. Чуєш цей тріск від ударів? Не крутитимеш колеса — й він припиниться. Крути його, Едвіне, ще і ще. Крути колесо знову і знову.

І він почав виконувати її наказ, поклавши долоні на верхній край дощок візка і перебираючи руками, щоби не сповільнювати темпу. Скільки разів він уже його обійшов? Сто? Двісті? Він знову і знову бачив таємничий земляний насип в одному кутку, а у другому — там, де на підлогу клуні падала тонка смужка сонячного світла, — здохлу ворону, яка лежала на боці, та її пір’я ще не обсипалося. Ці два видовища: земляний насип і здохла ворона — знову і знову виникали перед ним у напівтемряві. Якоїсь миті він уголос запитав: «Моя тітка дійсно мене прокляла?» — та відповіді не було, й Едвін подумав, що, може, мати його вже пішла. Та невдовзі він  знову почув її голос: «Виконуй свій обов’язок, Едвіне. Ти мул. Ще наразі не зупиняйся. Усе — у твоїх руках. Якщо зупинишся, припиниться і гуркіт каміння. То чому ж ти маєш його боятися?»

Бувало, що він обходив навколо візка три чи навіть чотири рази, не чуючи жодного різкого тріскоту. Проте після того, неначе щоби надолужити прогаяне, тріскотіти знову починало в кількох місцях водночас, а крики ззовні лунали ще голосніше.

— Де ви, мамо? — запитав він. — Усе ще мандруєте?

Відповідь барилася, та після того, як Едвін іще декілька разів обійшов навколо візка, мати сказала:

— Едвіне, я дала тобі братів і сестер, багато братів і сестер. Але ти повинен бути самостійний. Тому знайди сили — заради мене. Тобі дванадцять років, і ти вже майже дорослий. Ти сам-один — як четверо-п’ятеро сильних синів. Знайди сили і прийди порятувати мене.

В’яз похитнувся від чергового пориву вітру, й Едвін замислився, чи не в тій самій клуні, де він оце сидів, ховалися місцеві селяни того дня, коли до села прийшли вовки? Старигань Стеффа часто розповідав йому ту історію.

— Хлопче, ти тоді ще був зовсім малий, мабуть, надто малий, аби хоч щось пам’ятати. Вовки, троє вовків, серед білого дня спокійнісінько зайшли просто в село. — На цих словах Стеффин голос сповнювався презирством. — І ціле село заховалося зі страху. Деякі чоловіки були в полі — це правда. Проте й у селі їх залишалось удосталь. Вони заховались у клуні. Не тільки жінки та діти, а й чоловіки також. Вовки мали дивні очі (так казали чоловіки). Тому найліпше перечекати. Тож вовки взяли все, що їм захотілося. Загризли курей. Досхочу поласували козами. А тим часом ціле село ховалося! Хтось — у своїх будинках, більшість — у клуні. Мене, каліку, залишили там, де я сидів: у тачці, понівеченими ногами назовні, поруч із ровом біля дому пані Міндред. Вовки побігли в мій бік. «Підходьте, — сказав я, — з’їжте мене, я не ховатимуся від вовків у клуні». Та до мене вони не мали ніякого діла, і я дивився, як вони пробігають поруч, а шерсть їхня була така сама бридка, як і моїне потрібні ноги. Вони взяли все, що забажали, а ті сміливці почали визирати зі своїх сховків, лише вичекавши, поки вовки відбіжать далеко. Троє вовків серед білого дня — і не знайшлося жодного чоловіка, котрий би став їм на заваді!

Намотуючи кола навколо візка, Едвін розмірковував про Стеффину розповідь.

— Мамо, ви все ще мандруєте? — ще раз запитав він, і знову залишився без відповіді.

Коли ж вона нарешті відгукнулася, він уже відчував, що ноги його все дужче втомлюються та що його починає добряче нудити від постійного миготіння земляного насипу і мертвої ворони перед очима.

— Досить, Едвіне, — сказала вона. — Ти попрацював на славу. Тепер, якщо хочеш, поклич свого воїна. Поклади цьому край.

Почувши це, Едвін відчув полегшення, та ще продовжував ходити навколо візка. Він знав, що для того, щоби покликати Вістана, були потрібні титанічні зусилля. Йому довелося би захотіти, щоби той прийшов — цілим серцем, — саме так, як він захотів напередодні ввечері.

Тож якось він зумів зібрати сили, а тоді, сповнившись упевненістю, що воїн уже в дорозі до нього, Едвін сповільнив крок — адже навіть мулів під кінець дня поганяють не так швидко, як уранці, — й задоволено помітив, що тріск лунав дедалі рідше та слабше.

Проте лише після того, як тиша протривала як ніколи довго, він нарешті зупинився і, спершись на бічну стінку візка, почав відновлювати дихання. Відтак двері до клуні відчинились, і там, у сліпучому сонячному світлі, постав воїн.

Вістан зайшов усередину, залишивши за собою навстіж відчинені двері, так наче хотів продемонструвати своє презирство до ворожих сил, які щойно купчилися назовні. Завдяки цьому в клуні утворився великий світлий прямокутник, і, коли Едвін роззирнувся навсібіч, візок, такий загадковий у темряві, тепер видався жалюгідною напівзнищеною тарадайкою. Чи Вістан одразу почав називати його юним товаришем? Едвін не був певен, але він добре пам’ятав, як воїн вивів його на той острівець світла, підняв йому сорочку й уважно оглянув рану. Потому Вістан випрямився, обережно зиркнув назад і тихо сказав:

— Ну, мій юний товаришу, ти дотримав обіцянки, яку дав мені вчора ввечері? Про цю твою рану?

— Так, пане. Я зробив усе, як ви мені веліли.

— Ти нікому не сказав? Навіть своїй тітоньці?

— Нікому, пане, хоча вони всі й думають, що це — укус оґра.

І зненавиділи мене за це.

— Хай вони і далі в це вірять, мій юний товаришу. Якщо вони дізнаються правду про те, як ти зазнав цієї рани, буде вдесятеро гірше.

— А як щодо моїх двох дядьків, котрі ходили з вами, пане? Хіба вони не знають правди?

— Твої дядьки, попри свою відвагу, все ж почувалися надто погано, щоби зайти в табір оґрів. Тому таємницю потрібно берегти лише нам двом, а щойно рана загоїться, нікому вже не буде до неї ніякого діла. Утримуй її в чистоті й ніколи не роздряпуй, ані вночі, ні вдень. Зрозумів?

— Зрозумів, пане.

Раніше, коли вони підіймалися схилом пагорба й він зупинився, щоби почекати на тих двох літніх бритів, Едвін намагався пригадати, як зазнав цієї рани. Тоді, коли він стояв посеред колючого вересу і тримав за вуздечку Вістанову кобилу, зібрати думки докупи не виходило. Та зараз, посеред гілляччя в’яза, дивлячись униз на крихітні силуети на мосту, Едвін зрозумів, що починає пригадувати сире повітря та непроникну темряву; різкий запах ведмежої шкури поверх маленької дерев’яної клітки; і як щоразу, коли клітку штовхали, йому на голову і на плечі падали маленькі жучки. Він пригадав, як перегрупувався і схопився за розхитані ґрати перед собою, щоби його не кидало з боку в бік, коли клітку волочили по землі. А потім усе знову завмерло, й він чекав, поки знімуть ведмежу шкуру, щоби до клітки влетіло холодне повітря і щоби він міг похапцем роздивитися ніч завдяки світлу від багаття, яке палахкотіло неподалік.

Адже тієї ночі таке траплялось ось уже вдруге, й отаке повторення подій притупило його страх. Він згадав іще дещо: сморід оґрів і злу-презлу маленьку істоту, котра кидалася на розхитані ґрати, змушуючи Едвіна щосили притискатися до задньої стінки клітки.

Та істота рухалися так швидко, що її важко було добре роздивитися. В Едвіна було враження, що розмірами та формою вона скидалася на півника, тільки без дзьоба і без пір’я. Вона завдавала удари зубами та кігтями, щоразу видаючи пронизливий вереск. Едвін вірив, що дерев’яні ґрати зможуть захистити його від зубів і від кігтів, але час від часу істота випадково зачіпляла клітку хвостом, і тоді його становище ставало значно вразливішим. На щастя, істота — все ще маля, як припускав Едвін, — здавалося, не усвідомлювала сили власного хвоста.

Хоч інколи її напади здавалися Едвінові нескінченними, тепер він думав, що вони не тривали аж надто довго, перш ніж істоту відтягували за шворку. Потому над ним знову важко лягала ведмежа шкура, навколо западала цілковита темрява, і йому доводилося щосили триматися за ґрати, поки клітку перетягували на нове місце.

Скільки разів йому випало пережити таку послідовність подій? Лише два чи три? А може, десять чи і дванадцять? А може, після першого разу він заснув — навіть за таких обставин, — і решта нападів йому наснилася?

Потім, останнього разу, ведмежої шкури не скидали дуже довго. Він вичікував, прислухаючись до пронизливого вереску тієї істоти, який долинав то зблизька, то звіддаля, і до буркотання оґрів, коли вони розмовляли між собою, і розумів, що от-от мало статися щось таке, чого дотепер не було. І саме в ті хвилини страшного очікування він попросив, аби з’явився рятівник. Це прохання вийшло зі самої глибини його єства, тому воно було майже як молитва, і варто було тому благанню викристалізуватись у його думках, як його охопила впевненість, що допомога неодмінно прийде.

Тієї самої миті клітка засмикалася, й Едвін зрозумів, що цілу її передню частину, разом зі захисними ґратами, відсунули вбік. Коли усвідомлення цього змусило його відсунутися якнайдалі назад, ведмежу шкуру здерли з клітки і люта істота накинулася на нього.

Він сидів на землі, тож його інстинктивною реакцією було підняти ноги й відкинути її копняком, але істота була проворна, й Едвін почав відбиватися кулаками і махати руками. У певний момент він подумав, що істота вже його подолала, і на мить заплющив очі, а коли знову їх розкрив, то побачив, що його супротивник хапає кігтями повітря, а шворка відтягує його назад. Тоді йому випала рідкісна можливість добре роздивитися ту істоту, й він переконався, що його перше враження не було хибне: вона скидалася на обскубане курча, тільки з головою змії. Істота знову кинулась уперед, і Едвінові знову довелося щосили відбиватись. А тоді передня стінка клітки раптово повернулася на місце і ведмежа шкура знову занурила його в цілковиту пітьму. Лише через декілька хвилин, скорчившись у тісній клітці, він відчув поколювання з лівого боку під самими ребрами і намацав у тому місці липку вологу…

Интересное