Майстер

лукаш

Про Лукаша розповідали анекдоти і складали легенди. Микола Олексійович Лукаш подарував нам українського «Фауста» і  «Дон Жуана», він перекладав Аполлінера і Верлена.

У 1973 його було виключено зі Спілки письменників. У 1988 році помер. Переклад «Дон Кіхота» вийшов в 1995 році. У 2003-му був випущений 700-сторінковий словник-довідник «Фразеологія перекладів Миколи Лукаша». Письменник і драматург Богдан Жолдак з тих, хто бачив, чув і відчував живого Лукаша. InKyiv публікує уривок з книги його спогадів про великого поліглота.

Я пам’ятник собі воздвиг,
а ви собі як хочете.
М. Лукаш

Богдан Жолдак. Під зіркою Лукаша. К.: ДУХ І ЛІТЕРА, 2017. 

 

Уривок

Десь 1951-го, а, може, 1952-го року ми переїхали на вулицю Льва Толстого, будинок No 5-А, пом. 17.

Ледве ми там трохи пожили, як сталася вікопомна історична подія ‒ гигнув Сталін. Її ми зустріли разом з Лукашем, бо оселився він у нас ще до того.

Жили ми дуже дружно, хоча тато Олесь усе, бувало, протестував, що Лукаш цілими ночами слухає радіоприймач, тихо увімкнутий, схилившись до зеленого вічка індикатора.

Батько купив «Балтику», вона спершу стояла мовчки, бо в ті часи її треба було спершу зареєструвати в органах. Нарешті прийшло двоє дядьків з паперами, потім просвердлили в рамі вікна дірку і встановили за ним антену з пучка дротів.

Тобто вони підозрівали, що приймач може дати інформативну свободу, але й не уявляли, яка вона безмежна в особі Миколи Лукаша, поліглота – радіоглушилки ж не могли заглушити усі ті мови, якими він володів. Вдень і вночі слухав.

Звісно, це створювало певний дискомфорт у сімейному житті батьків. Олесь Жолдак нарешті вигадав резон:

– Цілими ночами слухаєш, ще, диви, посадиш радіолампи.

Тато ж бо під час війни був начальником радіокорекції вогню на легендарних «Катюшах».

Але дотепний Лукаш викрутився: купив цілий комплект запасних ламп, скляних і чорних металевих. Було мені чим гратися, чудові цяцьки, бо ті, що в приймачі, так і не «сіли».

Отож Лукаш продовжив нічні прослуховування ефіру, й глушилки були безсилі проти нього.

А ми знали усі-усенькі світові новини безцензурно! Лукаш мав не лише це задоволення – всезнання політичне, а ще й добряче вдосконалював свої знання іноземних мов.

Наш красень-будинок на Толстого 5-А збудували німецькі полонені, а через два двори було видно колючий дріт і червоноармійця з рушницею на вежі – стерегли наступну німецько-радянську будову.

Сиділи сімейно на кухні й палко обговорювали Корейську війну, коли за вікном щось добряче грюкнуло.

– Чи це не корейська війна? – пожартував Лукаш.

Я злякався, але він заспокоїв, що вона дуже далеко.

– Ага, отак піде-піде, і сюди прийде, ‒ лякався далі я.

– Ми не дозволимо, − гордо сказав тато.

– А якщо й прийдуть, то нових будинків нам набудують, − сказав Лукаш, і всі визирнули за вікно, туди, де орудували кельмами німці.

Мама в мене дуже бойова була – пішли ми на першотравневий парад, а вулицю Толстого відгородили від площі «газонами» й солдатами, й не пускають!

– Кого? Фронтовичку на військовий парад?! – обурилася мама й почала бунтувати народ, хоч тато й Лукаш її стримували.

А от народ виявився нестримний – поперли так, що розсунули боком автівки, а потім, взявшись за руки, − й шерег солдатів, та так, що усі разом попадали, мама обдерла коліна, однак ми побачили військову техніку, особливо тато ті само свої «Катюші», які йому ще під час війни осточортіли.

Лукаш дуже любив мою сестричку Женічку. Славна була дівчинка, дуже розумненька і це Лукаша найбільше тішило, вчилася лише на «відмінно», ретельна, доброзичлива.

Лукаш весь час з нею бавився, щось їй читав, розповідав, а я аж зеленів од ревнощів.

Бо я теж хотів нескінченно гратися з «дядьом Кольом», але йому було цікавіше з Женічкою, бо вона була на цілих три роки старша од мене і значно перевершувала інтелектуально, часом дивуючи і Лукаша.

Одного разу вона сиділа і вчила напам’ять вголос якогось показового віршика з підручника і я з її голосу вивчив його також.

І почав хвастатися перед Лукашем, що вже також умію читати: брав книжку і «звідти» декламував.

Коли з роботи прийшли батьки, Лукаш оголосив, що я вже знаю всі літери, поставив мене на стілець, дав в руки підручника, і я радісно почав «читати», сподіваючись на велике визнання.

Однак у відповідь почув дружній регіт! Книжку-бо мені дали в руки догори ногами… Самозванець був покараний.

Пам’ятаю, найгостріший напад ревнощів стався, коли Микола Лукаш до нового першого вересня подарував моїй сестричці величезного портфеля, шитого з чорної кирзи з жовтою тоненькою торочкою по краях, з переднім пухким капшуком під ремінцем для бутербродів (портфель потім ними незабутньо пахтів).

Звісно, жахливе совкове причандалля, але найголовніше, що в ньому були нові підручники, зошити, фарби й олівці, ручки й пера, чорнильниця! Отож мене спіткала істерика – я такого теж хотів!

Коли ж мені такого подарують? Я ж ще не школяр, і всі резони, що через рік і в мене такий буде, не діяли.

От я й казився, зіпсувавши свято Лукашу й Женічці. Це страшенно його засмутило, він вийняв записничка й подарував мені, щоб я не бісився. Та чого вартий був той блокнотик проти Евересту щедрості до моєї сестрички?

Ще цікаво зазначити, що геть усі друзі нашої сім’ї дуже любили хильнути. А Микола Лукаш був тоді принципово непитущий.

Ясно, коли гості, а особливо Ярослав Шпорта, перехиляють чарчину, то одразу лунають жарти, сміх.

Проте завжди тверезий Лукаш однаково був веселіший за них усіх. Тож не видавався «білою вороною» серед підхмеленої компанії, також охоплений радісним піднесенням.

Тоді веселилися, хто як міг, щоб не збожеволіти. Адже буття було абсурдне, взяти, приміром, мою бабусю Марину Григорівну Жолдак-Бебик, вона так люто ненавиділа Сталіна й більшовиків (ще б пак – мій дідусь Іван Опанасович сидів в зоні на Воркуті), що весь час намагалася спалити партійні квитки моїх батьків. То був жах, вони ховали документи, уявити б, на що би перетворилось наше життя, якби це їй тоді вдалося? Теж на зону.

Аж ось Сталін дриґнув ногами.

Бабуся відмовилася одягати траурну пов’язку, як усі посполиті.

Аж тут раптом прибігає з собору й вимагає, щоб і їй таку пошили. Бо, виявляється, владика і всі прихожани мають таку бинду й ридають-тужать, а вона без неї не може відвідати Володимирський собор…

От ми сімейно вийшли на вулицю, а навколо всі в жалобі ходять і плачуть, і теж з биндами. Дійшли до кінцевої зупинки трамваю No 1 на майдані Льва Толстого, улюбленого місця, бо там стояла ятка з газованою водою, здибали там ще й Ярослава Шпорту, поставали та й мовчимо, озираючись на всенародну журбу.

А тоді раптом усі старші як реготнуть! Й одразу похапали себе за роти й нагнали на обличчя трагічний вираз.

Дуже Лукаш любив пародіювати серйозним, офіційним голосом урядове урочисте повідомлення з радіо.

Дуже любив, що я йому щось переповідав із дитячого міського фольклору, типу «На майдані коло бані революція іде, а Тичина в чемайдані резолюції веде», «На печі скраєчку дід посіяв гречку».

А ще надто полюбляв прізвиська моїх однокласників: Епштуха, Футя, Бульбос, Пісяка, Тютя, Робік, Циган-Дриган, Жодя-Бодя (це я), Бєша, Максюта, Дрофік, Рогік, Сявуне, Танюра, Юрбен, Топа, Куцяра, Рогік, Союз, Чума, − і кінця їм не було, шкільним, дворовим, вуличним, і мене дуже дивувало, що в них такого цікавого, що він їх записує? Ще й доскіпливо вимагає назвати справжні імена.

Мені й на думку тоді не спадало, що найголовнішим для Миколи Олексійовича був словотвір, усі способи й вияви невпинного відродження мови, а дитячі словесні фокуси, викрутаси відтворюють спонтанні «незаангажовані» його методики.

Наприклад, взяти лепетання немовлят, з якого часом постає своя, суто індивідуальна дитяча мова! З якою просвіщенні батьки настирно й невпинно борються і перемагають…

А скільки такого добра забулося, полинуло в безвість у житті кожної людини, гай-гай. Не всі ж були такі дбайливі, як Лукаш.

Интересное