Авґуст Енґельгардт з Нюрнберга

крахт

Дуже популярний і побачивший півсвіту письменник Крістіан Крахт, автор романів Faserland і «1979» у 2012 році написав роман «Імперіум», котрий був відзначений премією Вільгельма Раабе, великою літературною премією Берна.

Другий Рейх, держава Гогенцоллернів «в зеніті свого світового впливу», на дворі — «століття німців». В основі сюжету — історія реальної людини, Авґуста Енгельхардта (1875-1919) — аутсайдера, який, відчувши на собі вплив руху за цілісне оновлення життя (Lebensreformbewegung), на початку століття раптом зірвався з місця і відправиляється в тихоокеанські німецькі колонії. На землях Німецької Нової Гвінеї засновує Сонячний орден: квазірелігійна спільнота, ідеали нудизму і вегетаріанства, ніяких дрібнобуржуазних умовностей імперії. Зрозуміло, Крахт не просто так описує перипетії долі ексцентричного дауншифтера — він розповідає історію безглуздості особистого бунту проти безглуздого модернізму імперії; навіть загинувши, вона наздоганяє героя — уже в образі Інший імперії.

Роман невеликий, але дуже щільний. Книга про імперію, але виявляється — про одного божевільного. Начебто — пригодницький роман, але насправді — глибокий і змістовний. Документальна історія, але Крахт просто використовував деякі реальні факти для викладу своїх ідей та думок.

Німецький письменник кола Крахта Йоахим Бессінг виділив три особливості крахтовской прози — її тісний зв’язок з дійсністю (Крахт ніколи нічого не «вигадує» і не спотворює), багатошаровість, пласти смислів, розкриваються поступово, принципову відкритість фіналів (відсутність безпосередньої дидактичності). Все так і є. Тепер можна прочитати українською.

Крістіан Крахт. Імперіум. Переклад Богдана Сторохи. — Чернівці : Книги — ХХІ, 2018. — 160 с.  ISBN 978-617-614-192-1 

Голі люди або зовсім мало, або взагалі не впливають на суспільство. 

Марк Твен 

Частина перша

…..Усі німецькі колонії в Тихому океані (в цьому думки експертів збігалися) були, на відміну від африканських володінь Його Величності імператора Вільгельма ІІ, цілковито непотрібними. Прибутків від копри, гуано та перламутру вже не вистачало, щоб підтримувати цю пророслу в безмірі Тихого океану імперію. У далекому Берліні, однак, про острови говорили як про коштовні мерехтливі перлини, зібрані в ошатний разок. Знаходилися як прибічники, так і противники ідеї тихоокеанських колоній, найчастіше поборниками були ще молоді соціал-демократи, котрі найголосніше висловлювалися щодо важливості володінь у південних морях.

Отже, саме такий час і охоплює цей літопис, а пишучи його, маємо пам’ятати і про майбутнє, адже події цієї історії розгортаються на самому початку двадцятого століття, яке майже до своєї середини виглядало так, наче обіцяло стати добою німців, століттям, у якому Німеччина здобуде належну славу і посяде почесне місце серед сильних світу цього, бо саме так усе здавалося з висоти сторожової вежі нового століття завстаршки лише кілька років. Тож замість усієї картини ми розповімо історію лише одного німця, романтика, котрий, як і багато особин цього виду, був митцем-невдахою; якщо ж вам іноді надокучатимуть паралелі з пізнім німецьким романтиком і вегетаріанцем, котрому ліпше було б лишитися за своїм мольбертом, то це було зроблено свідомо і з дотриманням глибинної зв’язності in nuce. На цей час він—лише прищаве дурноголове хлопчисько, яке отримує від свого батька численні потиличники. Та заждіть— він росте, росте.

Отож на борту «Принца Вальдемара» перебував юний Авґуст Енґельгардт із Нюрнберґа, бородань, вегетаріанець, нудист. Не так давно він опублікував у Німеччині книгу з мрійливою назвою «Безтурботне майбутнє», а ось тепер прямував до Нової Померанії, щоб купити землю для кокосової плантації, скільки саме і де, він ще не знав. Він стане плантатором, проте не з жадоби збагачення, а з глибокого переконання, що зможе силою своєї величної ідеї на віки вічні змінити світ, який здавався йому ворожим, беззмістовним і жорстоким.

Енґельгардт, котрий поступово відмовився від усіх продуктів харчування, вважаючи їх нечистими, прийшов безпосередньо до плоду кокосової пальми. Іншого не могло й бути: плід cocos nucifera, кокосової пальми, як Енґельгардт дізнався, був, фактично, вінцем творіння, плодом світового древа Іґґдрасіль. Він ріс на верхівці пальми, підставивиши боки сонцю та Господу Богу; він давав воду, молоко, кокосову олію та поживний м’якуш; він єдине у своєму роді джерело хімічного елемента селен для людини; з кокосового волокна робили циновки, дахи і канати, зі стовбура пальми виготовляли меблі й будинки; з ядра—олію, щоб проганяти темряву та умащувати шкіру; навіть порожня шкаралупа горіха ставала чудовою посудиною, яку також можна було перетворити на тарілки, ложки, дзбани, ба навіть виготовляти з неї ґудзики; якщо добре порозмірковувати, то навіть дим від горіння шкаралупи, коли її спалювати, наче звичайну деревину, можна було використовувати як чудовий засіб для відлякування комарів та мух,—коротко кажучи, кокосовий горіх був досконалим.

Той, хто харчувався виключно ним, ставав подібним до богів, міг досягти безсмертя. Пристрасним бажанням Авґуста Енґельгардта, та що там бажанням—його призначенням було створити колонію коковорів, їдців кокосів, а себе він бачив одночасно і пророком, і місіонером. Саме з цієї причини він вирушив у південні моря, які звабили вже незмірну кількість мрійників своїм райським покликом сирен.

«Принц Вальдемар» у супроводі диму зі своєї труби тримав курс прямо на Гербертові Висоти. З корми двічі на день виливали в море великі чани з рештками їжі, а тим часом далеко на півдні пропливало узбережжя Землі Вільгельма ІІ, гори Фіністерре, як це нашіптувала Енґельгардту карта, а ще далі —недосліджені й сповнені небезпек землі, на які взагалі не ступала нога німця. Там росло сто тисяч мільйонів кокосових пальм. Енґельгардт не був внутрішньо готовий до цієї майже болісної краси південного моря; промені сонця пробивалися крізь хмари осяйними колонами, надвечір м’яке тепло заповнювало узбережжя і вкривало гірські хребти, які в сутінковому цукристо-фіолетовому сяйві один поперед одного тяглися до безкінечності.

До Енґельгардта наблизився пан у білому тропічному костюмі та пенсне, який попри свою огрядність здавався не таким отупілим, як його колеги, й тієї ж миті Енґельгардт відчув напад майже патологічної сором’язливості, що охоплювала його щоразу в присутності людей, цілком упевнених у собі та безсумнівності своїх діянь. Чи не знає пан, як називаються ті стільці з відкидною спинкою, на яких Енґельгардт та інші пасажири подрімують на палубі по обіді? Енґельгардт, мовчки похитавши головою, опустив її, мовляв, він хотів би повернутися до Шлікейсена, однак плантатор, котрий саме відрекомендувався з ледь помітним поклоном як пан Гартмут Отто, підступив ще на крок, наче мав повідомити важливу таємницю. Шезлонг, щоб Енґельгардт собі затямив, через своє дерев’яне висувне підніжжя називається bombay fornicator.

Енґельгардт не до кінця второпав, йому видавався підозрілим цей каламбур сексуального характеру, хоч він і вважав статевий акт чимось цілком природним, від початку до кінця даним Богом і аж ніяк не частиною гнітючого й помилково інтерпретованого виховання чоловіків. Він вирішив нічого не казати, а просто глянув на плантатора уважно і трохи безпорадно. І тепер уже була черга пана Отто, так би мовити, давати задній хід та, активно жестикулюючи, просторікувати про свої справи в німецькому протектораті. Забудьмо про це,—сказав він і з апломбом опустився на передню частину шезлонга, одночасно послаблюючи комірця, змокрілого від вологого повітря та посиленого потовиділення. Сам він, —підкручуючи на пальцях кінчики вусів угору, вів далі плантатор, —вирушає на полювання за paradisaeidae, райськими птахами, чиє пір’я, як Енґельгардт має знати, в салонах Нового Світу від Нью-Йорка до Буенос-Айреса коштує астрономічні суми.

Чи ж птахи залишаються живими, поцікавився Енґельгардт, побачивши, як зручно влаштувався Отто, з чого стало зрозуміло, що немає жодної можливості здійснити, так би мовити, ухильний маневр за допомогою своєї книги. Nota bene, в ідеальному випадку пір’їнки виривають із тільця живого створіння; звичайно, є торговці, які збирають виключно пір’їни, що падають із хвостів дорослих пташок на землю в джунглях; однак сам він, Отто, не вважає ці методи взагалі вартими уваги. На очині пір’їни повинні мати, як своєрідний знак якості, сліди крові, інакше він узагалі їх не купуватиме. Енґельгардт скривився, йому стало трохи ніяково, але в цей момент пролунав гонг до обіду, Отто м’яко та наполегливо взяв його під руку, напосідаючи, щоб той удостоїв його честі пообідати з ним.

Гартмут Отто був, власне, людиною з мораллю, хоча його почуття гідності й виростало з минулого століття, а сам він не мав жодного поняття про новий час, який от зачинався та героєм якого був Авґуст Енґельгардт. Так, звичайно, мисливець за райськими птахами читав прогресивних дослідників природи, наприклад, Альфреда Рассела Воллеса, Ламарка, Дарвіна, з винятковою увагою та прискіпливістю, особливо звертаючись до їхніх таксономічних праць, однак йому не вистачило б не лише віри в модерність як кумулятивний процес, але й змоги розпізнати та сприйняти радикальний дух, якби він під час подорожі пароплавом зустрів, скажімо, Воллеса чи Дарвіна, ба навіть Енґельгардтове вегетаріанство здавалося йому прокляттям.

Енґельгардт проти своєї волі дав провести себе до столу в салон першого класу. Там вони сіли на важкі, у стилі неоготики, стільці зі спинками, набитими кінським волосом; ковзаючи поглядом по репродукціях голландських майстрів у золочених рамах, Отто махнув малайському стюарду, й Енґельгардтові, всупереч щоденним харчовим звичкам, принесли паруючу тарілку макаронів зі свинячою відбивною під густим коричневим соусом. Із неприхованою відразою дивився Енґельгардт на кусень м’яса, що покоївся перед ним на ложі з макаронів, зблискуючи синюватими краями.

Отто —в принципі, душевна людина —подумав, що, мабуть, його візаві, пасажир другого класу, перелякався, не уявляючи собі, як розраховуватиметься за вельми екстравагантну для нього обідню страву, тому наполегливо припрошував скуштувати відбивну—прошу, прошу Вас, будь ласка,—на що Енґельгардт увічливо, проте твердо відповів по своїй (і водночас Шопенгауеровій та Емерсоновій) совісті, мовляв, дякую, але ні: він сповідує вегетаріанство загалом та «фруктоворизм» зокрема, і чи можна попросити зелений салат, незаправлений, без солі та перцю.

Торговець птахами завмер, поклав прибори, які вже тримав над своєю тарілкою, по обидва боки від неї, придавив смішок, витер верхню губу і вуса серветкою, а потім розійшовся розкотистим, якимось козячим сміхом і пирханням. З очей у нього полилися сльози, далі на підлогу полетіла серветка, а потім розбилася тарілка, і поки Отто знову і знову повторював слова «салат» і «фруктоворизм», його обличчя ставало дедалі більше синювато-червоного кольору, наче він удавився. З-за сусідніх столів підхопилися люди і заходилися ляскати його по спині, щоб звільнити, як гадалося, від кістки, що застрягла в трахеї, а Авґуст Енґельгардт сидів напроти, втупившись у підлогу, з маніакальною швидкістю погойдуючи лівою ногою в сандалії. З камбуза прибіг кок-китаєць із замазаним віничком у руках.

Утворилися дві групи, що почали якнайзапекліше сперечатися (деякі сентенції Енґельгардт чітко почув серед ґвалту), йшлося про його, Енґельгардтове, право відмовитися від м’яса, загалом же мова була про дикунів, якщо їх узагалі, як висловився один із власників плантацій, так ще можна називати. Невже ж усе зайшло настільки далеко, що на землях протекторату німець уже не може відрізнити тубільця від райнландця? Та радіти треба тому, лунало від партії-супротивника, що

рослинні продукти є в меню, адже там, на теренах нашої прекрасної острівної імперії, подейкують, знову відродилася антропофагія, від якої дикунів були відучили—з такими складнощами, такими драконівськими штрафами. Нісенітниці! Сторічна маячня!—пролунало у відповідь. Ні, ні, якраз чотири місяці тому з’їли одного пастора, в Тумлео, у вербісток. Ті частини служителя Божого, які не можна було спожити одразу, засолили, відправили морем та продали десь у Нідерландській Ост-Індії.

Енґельгардт ледь не потонув у соромі: спочатку він зблід, потім розчервонівся, спробував піднятися зі свого місця, щоб залишити цей позбавлений будь-якої поваги салон. Він розправив серветку на столі перед собою, тихо, майже нечутно, без жодного сліду іронії подякував Гартмутові Отто. Від одного плантатора, котрий хотів його зупинити та грубо схопив за тонке передпліччя, він звільнився, рвучко повівши плечем, потім кількома кроками перетнув залу і відчинив двері на палубу. Там він спинився, провів долонею по лобі. Вдихаючи і видихаючи вологе тропічне повітря, він подумав було, чи не спертися для більшої впевненості на перегородку прогулянкової палуби, але все ж таки відкинув цю думку як ознаку слабкості, й тут його охопила глибока самотність, ще більш незглибна, ніж там, у своїй рідній Франконії. Він опинився тут, серед цих жахливих людей, серед позбавлених любові грубих варварів.

Интересное