Хосе Ернандес: Пригоди українців в Країні Басків

29257578_1887065154637932_4704182687517114368_n-650x386

В той час як у Києві ніяк не настане весна, у Більбао – місті в Країні Басків – +19. На початку березня звідти повернувся Київський камерний оркестр під орудою диригента Миколи Дядюри.

Музиканти виступили на Міжнародному фестивалі «Musika – Música» (назва фестивалю іспанською та баскською мовами). Вперше український колектив був представлений на цьому фестивалі. Своїми враженнями від фестивалю  поділився колишній учасник Київського камерного, піаніст, а нині – заступник генерального директора Національної філармонії України із зарубіжних зв’язків Хосе Ернандес, український кубинець. Пращури Хосе походять з Галісії. 1983 року він приїхав до Києва, щоб вступити на фортепіанний факультет Київської консерваторії, а після закінчення навчання так в Україні й залишився.

Хосе Ернандес

Вісім місяців у невідомості

Те, що ми потрапили на цей фестиваль – логічний результат, якби не пафосно це звучало, нашої міжнародної діяльності. Два роки тому у філармонії мав бути концерт однієї іспанської піаністки, Крістіни Вільєгас. Вона – іспанка, живе в Австралії. Це був спільний проект Національної філармонії і Посольства Іспанії в Україні. Коли залишилось три тижні до концерту (частину квитків вже було продано), виявилось, що піаністка через вагітність не ризикує летіти з Австралії в Україну. Відмінити концерт не можна. Іспанське посольство запропонувало нам піаніста Енріке Багарія. Цей той випадок, коли в нас вибору не було і ми пішли на ризик. Приїхав хлопець. Пам’ятаю, я сидів у партері на його концерті і дуже переживав. З одного боку, я знаю, що він вчився у Дмитра Башкірова, брав уроки в Елісо Вірсаладзе, але з іншого боку – я сам його ніколи не чув на сцені. Але коли він почав грати Гайдна (а для мене як піаніста Гайдн дозволяє поставити діагноз відразу: або є, або немає), я заспокоївся. Грав справді чудово. Саме концертний агент Енріке в Іспанії запропонував виступ нашого оркестру на фестивалі в Більбао, де Багарія виступив як соліст.

Заявку про участь у фестивалі ми подали у лютому минулого року, а відповідь отримали аж у вересні, тобто впродовж майже 8 місяців це питання вирішувалось. Впродовж цього часу мене декілька разів просили досилати якісь матеріали. Відбір на цьому фестивалі, я так розумію, дуже ретельний.

 «Музика між війнами»

Фестиваль в Більбао проходить із 2002 року. Його фінансує один дуже заможний фонд, Fundación Bilbao. Цього разу було дуже багато туристів із різних міст Іспанії, Галісії, із Південної Франції.

Фестиваль має щоразу іншу тематику. Цього року тема була – «Музика між війнами». З огляду на події, що зараз відбуваються в світі, тема не випадкова. Але тут мається на увазі конкретний період між Першою і Другою світовими війнами, який був дуже плідним у музичному дискурсі, створено багато нового і різноманітного. Саме цю різноманітність фестиваль і мав на меті представити.

Ми мали три виступи. Програми були запропоновані організаторами фестивалю. Програма першого концерту – Прокоф’єв і Шостакович. На мій погляд, не дуже вдале поєднання: композитори-антагоністи по суті. Але з нашого боку тут був один виграшний момент – політичний, можна сказати: Прокоф’єв народився в Україні. Програма другого концерту – Дивертисмент Бартока (або «Передчуття війни») та Камерна симфонія ор. 110а Шостаковича (оркестрова версія його 8-го струнного квартету, робота Рудольфа Баршая). І третій концерт – знову Шостакович (Перший фортепіанний концерт), Проста симфонія Бріттена і Концерт в Ре Стравінського.

У загальній програмі фестивалю було дуже багато Рахманінова, що зрозуміло (другий, третій концерти, етюди і таке інше). На наше щастя (чи нещастя) у Рахманінова для камерного оркестру практично нічого немає, грають інколи перекладення першого концерту для камерного оркестру, але це не серйозно. Композитори, які були представлені: Равель, Стравінський, Сібеліус, Барток, Шостакович, Прокоф’єв, Веберн, Мессіан, де Фалья (ясна річ), Пуленк та інші. Також були тематичні серії концертів: музика і література, музика і поезія, музика і театр, музика і танець.

Участь брали дуже поважні музиканти, поважні колективи, в основному із Західної Європи, наприклад, камерна група Королівського оркестру Concertgebouw (Амстердам), камерний оркестр «Солісти Зальцбурга». Мені, на жаль, не вдалося послухати концерти інших колективів. Із «Солістами Зальцбурга» ми жили в одному готелі і летіли в одному літаку до Франкфурта, це було чудово, коли стільки скрипалів і віолончелістів в одному літаку, було весело.

Фестиваль відбувався у прекрасному місці, яке називається Palacio Euskalduna Jauregia Bilbao – це величезний палац із п’яти залів, де камерні зали на 400-600 осіб, а найбільший, Аудиторіум, має 2500 місць. Навколо чудесний парк, поруч – річка Нервіон. Єдине, що мене трохи засмутило, це акустика у залі А1, де ми виступали. Була не дуже добра акустика, на жаль. Ми у себе, в Києві, звикли до хорошої акустики.

Програма дуже насичена: до 28 концертів у день! Починаючи від 11 ранку до пізнього вечора. Кожен концерт триває не більше години. Між концертами – перерва пів години. Більбао – у принципі невелике місто, населення 350 тисяч чоловік. Якщо врахувати людей, які живуть в околицях, набереться мільйон. Тим не менше, попри величезну кількість концертів удень, зали були переповнені. Квитки коштували 10 євро. Це дуже дешево, особливо якщо порівняти, що ціни на афішах концертів, розклеєних по місту, – від 40 євро.

29249526_1887072811303833_6320421233674420224_n

Концертний зал в Більбао

Організація на фестивалі мене просто вразила. Коли виходить публіка після чергового концерту, в зал заходить п’ять жінок у білому, як привиди, вони швидко проходять по залу, все прибирають; в цей час працівники сцени міняють і ставлять інші інструменти (наприклад, після симфонічного оркестру виступає фортепіанне тріо). Це все триває протягом 15 хвилин. Організація йде нон-стоп. Мене це дуже вразило. Зранку до вечора у фойє сиділи три дівчини, дуже милі, які ідеально володіють англійською, і вони керували процесом. А це величезний потік людей: одних треба відправити в артистичну, інших – на репетиції, третіх – у зали.

У перший же день нам дали репетиційний зал Симфонічного оркестру Більбао, де ми мали тригодинну репетицію. Лишилося трохи вільного часу і ми мали можливість відвідати виставку картин Гойї (з мадридського музею Прадо і приватних колекцій) у Художньому музеї Більбао.

Більбао

У Країні Басків найбільш туристичне місце – Сан-Себастьян, знаменитий курорт. Але Більбао, можна сказати, йде за ним. Тут дуже багато готелів, виставкових залів, фестивалів, барів (кава тут знаменита).

Місто вважається двомовним. Дублювання усіх написів у публічному просторі – звична практика. Хоча на вулиці я мови басків не чув, між собою говорять іспанською. Це у відомому сенсі нагадало мовну ситуацію у Києві.

Мова басків – це дуже складна мова (особисто я, як кубинець, нею не володію). Головне, ніхто не розуміє, яким чином вона виникла саме на цих територіях: баскська мова не схожа на жодну із сусідніх мов – ані на іспанську, ані на французьку, ані на каталонську чи галісійську. Проте вона схожа (дуже схожа!), як не дивно, на грузинську. Хоча де баски, а де Грузія? Може це була якась таємна еміграція…

Записала Олеся Найдюк

Интересное