Нам пишут

28460574_1725587410825329_1368834905_o

Цикл «Что за дверью» получил первый отзыв, вот он: «Доброго дня! Дуже здивовані, що такий привабливий, на перший погляд, сайт не передбачає спілкування з читачами, адже можливість коментувати відсутня? Пропонуємо Вам опублікувати і нашу, альтернативну точку зору. Завідувач Музею шістдесятництва Олена Лодзинська».

Мы благодарим заведующую Музея за этот отзыв, две ошибки (авторство строк Дмитра Павлычко  и год получения Шевченковский премии Надеждой Светличной) мы исправили в статье (и указали, что они исправлены после письма из музея). А  вот и сам отзыв, полностью, вместе с названием. И кстати, по  музеям мы ходим не анонимно, мы – это Виктория Федорина, Александр Журавлев и Павел Мазай. Фотография Павла Мазая из Музея шестидесятничества.

Хто коментатор?…

В Музеї шістдесятництва завжди раді відвідувачам. Усім, з різними переконаннями, різних країн і світоглядів. Завжди готові провести екскурсію і до неформального спілкування після неї, хоча, звичайно, цього спілкування ніхто й не нав’язує.

Були раді, і коли представники сайту “In Kyiv” прийшли до нас для ознайомлення з Музеєм, і тоді, коли разом з ними до нас завітав шістдесятник, композитор Леонід Грабовський, тепле спілкування з яким, як і його схвальний запис в нашій книзі відгуків, надовго залишиться в нашій пам’яті. І ось стаття “Что за дверью?” – розповідь про наш музей очима представників сайту.

Але що це? Чому живу українську мову Леоніда Грабовського, збережену ним і на далекій американській еміграції, в статті перекладено на мову країни, яка веде з нами війну на знищення? Чому автори настільки не поважають киян, що пропонують їм свої опуси мовою окупанта? Але, навіть, не це головне.

Вражає взятий з перших рядків критиканський тон. Чому розповідь екскурсовода прокоментована як завчений текст? До речі, кожен екскурсовод до офіційного тексту екскурсії додає власні коментарі й емоційне забарвлення. Може, просто емоції не збіглися? Таке буває, в таких випадках багато що може прояснити особисте спілкування, дискусія. Але ж, не запропонувавши жодного питання, автор статті наголошує на неможливості діалогу…

Про неуважність екскурсантів і їхню необізнаність з українською культурою ХХ століття взагалі свідчать і маса перекручень фактологічного характеру. Так, наприклад, автор статті приписує цитований екскурсоводом вірш Дмитра Павличка “Коли умер кривавий Торквемада” Павлові Тичині; сумку, пошиту засновником Музею, політв’язнем Миколою Плахотнюком у відділенні для примусовців психіатричної лікарні, в якій він відбував строк ув’язнення, названо пошитою на засланні; а в інформаційній довідці про Музей і взагалі написали, що одержання Надією Світличною Шевченківської премії і передача її у фонд майбутнього музею відбулося у 1964 році(!) – замість 1994 року. Скажете, помилки друку? То нащо ж тоді акцентувати увагу на пропущеній букві в надрукованому плакаті з віршами В.Симоненка в куточку експозиції, присвяченому Революції Гідності?

Чи ідеальний наш Музей? Звичайно ж, ні! Хочеться сучасних технічних аудіо- і відео- засобів. Нам катастрофічно не вистачає експозиційних площ, елементарно тісно, щоб гідно представити якщо не всіх, то хоча б більшість діячів українського шістдесятницького руху. Значно могли б бути збільшені експозиційні матеріали про І.Світличного, А.Горську, В.Стуса, могли б знайти своє місце в постійній  експозиції Л.Грабовський, С.Параджанов, В.Нєкрасов і десятки інших, не менш достойних героїв. Тому поки що фотоколаж на вході в музей – карта України з фотографіями діячів. І це зауваження ми готові сприйняти, хоча здивував тон запитання про “Віку Нєкрасова” – адже при всій любові і повазі до Василя Симоненка чи Василя Стуса нікому з нас не прийшло б в голову фамільярно назвати його “Васьком”!

Що ж до пасажу про мертвотну тишу музею і відсутність у ньому шістдесятників, то на момент проведення екскурсії “жива шістдесятниця” була поруч за стінкою – провідний науковий співробітник нашого музею Вікторія Цимбал, в минулому член Клубу творчої молоді, дочка представленої на експозиції актриси Тетяни Цимбал. А в дні виставкових чи книжкових презентацій, дні зустрічей і концертів в нашому залі тісно від наших славних героїв: Олесь Шевченко, Василь Овсієнко, Раїса Руденко, Богдан Горинь, Йосиф Зісельс, Раїса Мороз, Галина Севрук, Микола Горбаль…, а донедавна ще Євген Сверстюк, Лесь Танюк, Галина Кушнір… Та екскурсантів на момент екскурсії це не цікавило! І зовсім вже нечесно приплітати власне суб’єктивне і, вочевидь, вороже сприйняття експозиції до окремого візиту в Музей глибоко шанованого нами композитора-шістдесятника Леоніда Грабовського, чий скульптурний портрет роботи Бориса Довганя в нашій постійній експозиції, він навіть сфотографувався поруч з ним!

Позиція автора статті дещо прояснюється після прочитання “обговорення музейної експозиції”. Розуміння музейної експозиції як відірваного від життя офіціозу, подібного до газети “Известия”, свідчить хіба про те, що наші відвідувачі яскраво українську, державницьку позицію сприймають як щось чуже, нав’язане офіціозом. Ця експозиція створена самими шістдесятниками! І якщо анонімні (?) автори статті її не сприймають, значить вони мають спотворене уявлення про саме явище українського шістдесятництва та й всю нашу боротьбу за українську державність і незалежність мають “глибоко на увазі”!

Чого тільки варта репліка “Вообще, я начинал бы рассказ со Столыпина”! Знову відрижка “єдинонєдєлімського” світогляду? Стаття дуже схожа на замовну, закорінену в “русскій мір”.

Хоч світлини вийшли гарні…

 

 

Интересное