Невтішна Стіна, або Danse macabre

Роботи по демонтажу «тимчасової огорожі» та підготовка рельєфів до знищення

Галерея «Дукат» зробила виставку «Стіна. Сталевий гобелен» — про те, як билися радянське монументальне мистецтво з радянською цензурою.

У 1968 році в Києві на Байковому кладовищі розпочалося будівництво крематорію та меморіального комплексу «Парк пам’яті» — архітектурного, скульптурного, ландшафтного ансамблю. Архітектор Авраам Мілецький запросив тандем художників-монументалістів Володимира Мельниченко й Аду Рибачук у співавтори. Саме вони розробили проект Стіни Пам’яті, повз яку будуть проходити похоронні процесії.

Автори запропонували сміливе за своїм розмахом рішення — 200 метрів стіни, що підпирала схил, повинні бути вкриті величним горельєфом, на якому показана доля покоління, доля України: з революціями, війнами, голодом, стратами та всім тим, на що багатим було XX сторіччя, — і з відсиланнями до архетипів та міфології (Прометей, Ікар, Весна, Кохання, Подвиг…). Стіна мала віддзеркалюватися в штучному озері.

Розпочалися роботи. Мельниченко-Рибачук винайшли власну технологію — спочатку робився металевий основний каркас, потім на ньому монтувалися об’ємні, теж каркасні, фігури у різних масштабах. Весь порожній остов (найбільша висота 14 метрів) заливався безкінечними кубометрами бетону. Титанічна праця йшла до 1981 року і Стіна була майже готова, залишалося перетворити її з сірої та голої на кольорову, вкрити глазурованими розписами. Цього вже не сталося.

У постанові, якою були припинені роботи (незважаючи на великий протестний резонанс), намішано все — тут тобі і психологічне навантаження на глядача, і злодійський вплив Пікассо, і зрада марксизму-ленінізму. Остаточно зрозуміти, чому була закрита Стіна, неможливо, й саме це породило багато домислів, міфів, інсинуацій. Версія, яка стала найпоширенішою — репресії влади проти модерністського мистецтва та водночас проти національної української історії. Зараз Стіна Пам’яті повністю вкрита рівним шаром бетону, її прикрашає тільки зелена шпалера. Комплекс крематорію на Байковому кладовищі виглядає занехаяним, брудним, обдертим — він просто страшний у всіх сенсах.

В «Дукаті» ми бачимо велику, поглиблену експозицію, з якої стає зрозумілим масштаб багаторічної праці Володимира Мельниченко та Ади Рибачук. Є тут ескізи, фотографії, макети, вирізки з пожовклих газет, фрагменти документальних стрічок. Є кольорові візуалізації Стіни — якою вона б мала бути. Дарувала б вона, зі своїми хтонічними сюжетами та брутальною виразністю, родичам померлого втіху в скорботі? Напевно, ні (чи втішає «Герніка»?). Були в неї шанси стати пам’ятником понівеченій Україні? Напевно, так.

Володимир Мельниченко, який презентував виставку (Ади Рибачук на стало у 2010 році), планує відкрити для огляду маленьку частину Стіни в рамках Кyiv Art Week, що розпочнеться 18 травня. Чи можливо це зробити технічно — поки не зрозуміло.

Текст: Марина Полякова

  • Що: Ада Рибачук і Володимир Мельниченко, «Стіна. Сталевий гобелен»
  • Де: галерея «Дукат», вул. Рейтарська, 8Б
  • Коли: 2–15 травня; 11:00–19:00 без вихідних

Интересное