«Янгольські голоси»

динев

Незабаром у «Видавництві 21» побачить світ українське видання роману сучасного австрійського письменника Дімітре Дінева «Янгольські голоси» у перекладі Володимира Кам’янця.

У кінці травня–на початку червня автор відвідає Україну і разом з перекладачем Володимиром Кам’янцем візьме участь у презентаціях «Янгольських голосів». 

Дімітре Дінев в 1968 році народився в Пловдиві, в 1990 перейшов «зелений кордон» і влаштувався в Австрії, потім протягом декількох років постійно міняв роботу й одночасно навчався у Відні. У 2003 році Дінев отримав австрійське громадянство. Він живе у Відні, пише німецькою мовою сценарії (за якими знімають фільми), розповіді, п’єси та есе. Світове визнання йому принесла сімейна сага «Ангельські мови», роман написаний в тому ж 2003 році й розповідає історію двох болгарських сімей на тлі XX століття. Головними героями роману є Іскрен і Светлін, які ще на початку 1990-х утекли із посткомуністичної Болгарії, нелегально діставшись Відня. І саме тут, на Центральному цвинтарі австрійської столиці, вони вперше зустрічаються біля пам’ятника ще одного важливого персонажа – Міро. До могили цього покровителя мігрантів вони прийшли, сподіваючись на диво, оскільки лише дивом можуть виплутатися кожен із свого геть кепського становища. 

За словами The World, у Дінева є особливий талант, щоб об’єднати різні емоції (печаль, співчуття і біль) і життєві історії. «Він пише сухим, але веселим тоном. Ймовірно, він найважливіший і смішний посол болгарського гумору, який існує в даний час ».

Ось що говорить про роман «Янгольські голоси» та постать Дімітре Дінева перекладач Володимир Кам’янець: «Дімітре Дінев ‒ найяскравіший представник так званої мігрантської літератури на німецькомовному просторі. Дімітре Дінев вражає впевненим стилем та особливою наративною майстерністю, а його вміла гра з прямим і переносним значенням слова, а також барвисті, часто несподівані порівняння й метафори приголомшують і заворожують водночас. Крім того, до українського читача під час читання роману знову й знову повертатиметься відчуття, що в розлогій сторічній сімейній сазі на тлі болгарської і європейської історії ідеться саме про нас, про сьогоднішніх і вчорашніх українців. Якщо б замінити на українські болгарську антропоніміку й топоніміку, а також деякі реалії повсякденного життя насамперед в епоху так званого «реального соціалізму», а тоді його стрімкого краху і ще стрімкішого скочування суспільства безпосередньо в «бурхливі дев’яності», то це був би суто український роман. Багато хто з нас впізнає себе в героях і героїнях Дімітре Дінева».

Дімітре Дінев, «Янгольські голоси», Ч.: «Видавництво 21», 2018

***

Присвячую
бабусі Каліопі, яка до кінця підписувалася хрестиком,
та
бабусі Дені, яка досі чекає, що їй повернуть украдені вівці. 

І. Міро 

Міро мав мобільника і два крила. 

Крила були з червоного, мобільник з чорного мармуру. В лівому вусі висіла срібна сережка, на шиї – строката кра­ватка. Рукави сірої сорочки підкочені по лікті, холоші окса­ митових штанів добре напрасовані, бо вони також з марму­ ру. В такому вигляді поставав Міро на надгробку. З крилами за плечима, з мобільним телефоном у правій руці, і ні спе­ ка, ні холод, ні сонце, ні дощ не могли змінити його вигляду. Навіть люди не могли. Бо його могила знаходилась на одній з найпрестижніших алей Центрального цвинтаря у Відні. 

Його оточувало найкраще, найславніше товариство. Біля нього лежала поетка з дунайських швабів, чий голос, умовк­ нувши багато років тому, дзюркотів тепер тихенько, мов підземний потічок. Лежало біля Міро також кілька овдовілих графинь, які аж під землею змогли нарешті позбутися сво­ го вдівства, як офіцери цісаревих часів позбулися своїх орденів. Бо там лежали також і офіцери цісарського війська, розкидані довкола Міро, наче великі осколки з гранати. Підполковник артилерії, який уже ніколи не почує канонади, лікар генерального штабу, якому вже немає сенсу лікувати його глухоту. Цісарсько­королівський дійсний таємний рад­ ник. У дійсності ж він лежить тут, і нарешті такий таємний, яким він за життя ніколи не був. Навіть технічний дирек­ тор віденської похоронної управи знайшов вічний спочи­ нок неподалік Міро, немов хотів упевнитися, що з могилою Міро все гаразд. В оточенні митців, офіцерів і високих чинів, людей, які мовчки, зате надійніше за будь­який підручник віддзеркалюють австрійську історію, лежав Міро. 

Він не був австрійцем. І не загинув ні під час Першої, ні під час Другої світової війни, а помер нещодавно, а саме 24.12.2000. Але як він міг удостоїтись такого престижного місця? Ким він був? 

Про Міро за життя мало що було відомо. Знали лише, що народився він у Югославії. Але не знали ні в якому місті, ні хто його батьки. Непорочна діва мене породила, любив він відповідати на запитання про своє походження, а ще більше любив матюкати тих, хто цим цікавився, бо матюкатися він умів усіма мовами вздовж течії Дунаю. 

Насправді мати привела його на світ у в’язниці в Новому Саді, що інакше як дивом не назвеш. Бо довкола неї, окрім кам’яних мурів, залізних ґрат і жінок, не було більше нічого й нікого. Інколи її тіло міг оббризкати дощ, інколи міг обдути вітер. А загалом його, як виглядає, не мав змоги торкатися більше ніхто. Тож відповідними кандидатурами могли бути хіба що кілька дуже високих начальників. Але оскільки вона сама не була певна, хто з них спричинився до її вагітності, то постановила зупинитись на Всевишньому. 

Чого смієтеся, курви? Я завагітніла від Бога! – казала вона жінкам у в’язниці. Її звільнили достроково, бо живіт чимдалі круглішав і більшав, загрожуючи підірвати підвалини законно­ го устрою. Бо в ньому жила істота, яку не засудив ще жодний земний суд. Тож і вона була наполовину невинна, непорочна. Її випустили у вільний світ. А оскільки вона була непорочна, то й потребувала якогось непорочного місця, а де жінка з дитиною знайде його, те непорочне місце у вільному світі, як вона мог­ ла почати все заново у світі, в якому все давно вже розпочато? 

Через три роки її поклали до психіатричної лікарні, бо своєму синові Міро вона плела тернові вінки й одягала йому їх на голову. Там у релігійному екстазі вона й померла. Стіни в палаті були списані кров’ю. Вона виводила нею лише одне­ єдине слово, безліч разів, від підлоги до стелі. Цим словом було слово «Міро». 

Тож Міро ріс, не знаючи, що таке дім. Його родиною було небо, заросле травою подвір’я та іржавий паркан сиротин­ ця. Його братами й сестрами були сопливі сироти, мати ле­жала в землі, батьком був уряд. Так йому казали вихователі. Міро його не знав, того батька, бо він був далеко, недосяж­ но далеко. Зате вихователі були близько. Вони хапали його за вуха й тягали за них. За дорученням батька, звичайно. Чужі люди могли будь­якої миті заподіяти йому кривду, і він не міг ніде сховатися. Тож Міро зрозумів, що дому в нього немає. На нього чекало життя вічного гостя. 

Ми лишень гості на цій землі, втішав його кочегар Драґан. Міро часто приходив до нього в підвал, сидів на його про­ гнутому ліжку, їв його кров’янку, вдихав запах печеної айви і спостерігав, як той з невичерпної пляшки п’є сливови­ цю. Йому здавалося, що Драґан п’є не сливовицю, а ковтає перетворені на рідину діаманти, які швидко оволодівають його нутром і променіють з очей. Людина як дорогоцінний камінь. Єдиний скарб Міро. Схований у підвалі сиротинця. Міро слухав клекотіння котла і голос кочегара, який, зда­ валося, десь глибоко в горлі також починав палахкотіти, і Міро ставало тепліше й тепліше. Лише у Драґана він почу­ вався у спокої. І той спокій мав смак кров’янки, пахнув пе­ ченою айвою, був м’який, піддатливий, як прогнуте ліжко, палахкотів і грів, як його голос. 

Ми лишень гості на цій землі, сказав якось ще раз Драґан. 

Так, гості, погодився з ним Міро і тієї ж ночі втік із сиротинця. З торбинкою печеної айви за плечима, з п’ят­надцятирічним серцем у грудях, з тихенькою піснею на ву­ стах. Моя мати у землі, а батько мій – уряд. Хай куди по­ дамся, всюди буду вдома. Хай куди прибуду, всюди буду гостем, співав він або просто мугикав собі під ніс. Бо світ мусив його почути. 

Через кілька років Міро подався до Відня гостем на ро­ боту, тобто ґастарбайтером, як кажуть німецькою, швидко став власником ґастгаузів, тобто готельчиків, і часто бував почесним гостем на весіллях. Тепер він знову гостював, цьо­ го разу вже в Бога. А як інакше. Гостем він був завжди. 

Він усе залишив і отримав натомість два крила. Лише сво­ го мобільника він не хотів залишати. З ним його й поховали. Ще впродовж цілого тижня дзвонило з­під землі, так сильно його шукали, так багато людей його потребували. І не дивно, бо за свої останні два роки він допоміг стільком мігрантам, скільком не допомогла жодна організація з прав людини за десять. І допомагав він їм і надалі. 

Що робить цей юґо на нашому цвинтарі? Ви тільки глянь­ те, який великий у нього пам’ятник. Та ще й у самому центрі. Яке нахабство – віддати іноземцеві таке місце! Помирати тут їм ніхто не забороняє, але потім хай відправляють їх до­ дому. Звідки в нього гроші на такий надгробок, цікавилися схвильовані віденці, намагаючись прочитати кирилич­ ний напис. Стовідсотковий мафіозі, жодного сумніву, від­ повідали вони самі собі на своє запитання і шкутильгали далі в пошуках зарослих могил своїх рідних. 

Міро стояв з мобільником і двома крилами, слухав і мов­ чав. Він не брав їм за зле, бо шахраєм він також був. Але не тому він мав такий великий пам’ятник, і не тому той був з мармуру, і не тому перед ним завжди лежало так бага­ то свіжих квітів. Якщо поспостерігати, то можна помітити, як люди різних національностей раз за разом підходять до його могили, стоять перед нею якийсь час, кидаючи свої невиразні тіні на надгробок. Тоді забирають їх із собою, кла­ дуть натомість квіти і йдуть. І тіні їхні, здається, стають наба­ гато виразніші й чіткіші, а обличчя набагато просвітленіші. Більшість з них його не знали, але й вони довідалися про 

Міро. Довідалися, що він, хоч і покійний, зате єдиний, хто в цій країні допомагає нужденним мігрантам. Треба лишень принести йому квітів і попросити про допомогу. Спочатку вони з цього сміялись і жартували, але приходив час, коли їм уже ставало не до сміху й не було на що сподіватися, тоді вони купували квіти або просто наривали їх у численних парках і вирушали на пошуки його могили. Шукали й шу­ кали, зі страхом в очах, просуваючись невпевненими кро­ ками й невиразними тінями, аж нарешті знаходили. Міро стояв перед ними з мобільником і двома крилами і чекав. Мобільник більше не дзвонив, але Міро їх вислуховував. 

ІІ. Светлін 

30.12.2001 був ясний, холодний день. Відень нарешті мав знову сонце й небо над головою. Сонце не гріло, а небо було бліде, ніби льодяний вітер стер з нього гарну блакить. Що він мав на меті з блакитним порохом, він не розголошував. Може, хотів роздати його всім морям, озе­ рам і річкам, а може, хотів подарувати його лише Дунаєві, щоб той знову котив блакитні хвилі. Замерзлі калюжі на вулицях ще більше поблідли й нагадували хмари, що впа­ ли з неба. Якщо на них стати, підсковзнутися, то можна відразу потрапити на небо. Але ніхто не хотів скористатися такою пропозицією. 

Не те щоб не було людей, яким не хотілося померти. За­ звичай було багато тих, хто в період від Різдва до Нового року волочив за собою святково декорованими віденськими вулицями думку про рятівну смерть. Така думка останнім часом стала невід’ємним атрибутом святкувань. Як численні подарунки. Своєрідна невидима внутрішня ялинкова при­ краса. Кругла, як кульки, й гаряча, як свічки. Людина думала про смерть, але не помічала щедрої пропозиції заледенілих хмар і зосереджувалась на самогубстві. Прагнула й далі три­ мати все в своїх руках. Так звикла вона думати. Бо ж іще донедавна вважала, що своє життя тримає міцно в руках. Тож ніхто не помічав хмар і думав про те, як укоротити собі віку газом або снодійними, викинутися з вікна чи кинути­ ся зі скелі, повіситись або застрілитись, або просто сісти п’яним­п’янючим до автівки, натиснути на газ і випустити за якийсь час кермо з рук, як випустив перед тим з них життя. 

Зі схожими думками до самого обіду бродив замерзли­ ми віденськими вулицями і Светлін. Але він не мав автівки, в яку б сів і рушив назустріч смерті. Не мав пістолета, не мав снодійних і не мав газової плити. Він хоч і мав мотузку, але стеля в нього вдома надто низька. Повіситись у когось дома чи в парку – він вважав надто театральним і безвідповідаль­ ним учинком. Викинутися з вікна нічого б не дало. Він меш­ кав на першому поверсі. Йому не залишалося нічого іншого, як викинути думки про самогубство, мов блискотливе упа­кування до смітника, зоставивши собі відчай. 

Була одинадцята година, коли він опинився перед огля­довим колесом у Пратері. Він ішов просто так, без будь­ якої мети, і все ж шлях привів його до цього велетенсько­ го колеса. Колесо крутилося поволі. Час од часу зупинялось, тоді крутилося знову. Светлін неквапом підійшов до ньо­го, зупинився, замислився. Може, це колесо долі? Сідаєш, підносишся вгору, окидаєш поглядом світ і знову вниз. До­ рослим це коштує вісімдесят шилінґів. Тож ніяке це не коле­ со долі. Воно було повне японських туристів. У туристів за­ звичай кращі долі. Оглядове колесо вигадане для туристів. Тож це не колесо долі, це колесо для кращих доль. Светлін не був туристом. Платити вісімдесят шилінґів лише за те, щоб побачити Відень згори, коли він знав його так добре знизу, було смішно. Смішно було також порівнювати долю з туристичною атракцією. Смішними видалися Светлінові всі його думки. Вони крутилися поволі. Час од часу зупиня­ лись. Тоді крутилися знову. Люди з кращими долями всідали й висідали, але не лише люди, а й кращі часи і кращі місця. Якби ж він тільки міг перестати думати. Светлін ще раз пе­ рерахував гроші. Триста шилінґів. І не лише ця сума його непокоїла, його непокоїв ще й час, протягом якого йому до­ ведеться обходитися цими грошима. Один день – жодних проблем, один тиждень також, але Светлін мав попереду все життя і не мав жодного уявлення, коли в нього знову будуть гроші. Проблемою була не сума, не день, не тиждень, про­ блемою було життя. І що довшим він собі його уявляв, то меншими були його триста шилінґів. А тому його думки на­ магалися достосувати довжину життя до цієї суми. Він уже часто бував без грошей. Він добре знав цей стан, часто над цим міркував, сміявся, і тоді життя не видавалося довгим. Що відтоді змінилося? Загалом нічого, хіба що він більше не може з цього сміятися. Може, тому він прийшов до Пратера. Він окинув оком територію довкола в пошуках чогось весе­ лого. Площа перед колесом була порожня. Лише на одній лавці сидів і куняв якийсь панок. Він, мабуть, випив, тоді купив собі ланґоша, сів, укусив один раз і заснув. Ланґоша він ще тримав у руці. У темно­зеленому національному вбранні виглядав він як порослий мохом камінь, з якого проріс ланґош, немов великий гриб. Погляд Светліна про­ чесав площу, ковзнув легенько понад національним капелю­ хом у панка на лавці, немов понад пагорбом у далині, тоді піднісся вгору й заплутався в неонових літерах, наче в тене­ тах. «Casino Casablanca» заблискотіло в нього перед очима. Яскраві літери вдарили в душу Светліна, немов блискавка у нічну землю. Це знак, подумав він. У мене триста шилінґів. Більше, ніж триста шилінґів, означає також більше життя. Якщо виграю, добре. Якщо програю, байдуже. Бо не витра­ чу їх сьогодні, то витрачу завтра. Просто, дуже просто, ду­ мав він далі. Невдовзі він стояв у гральній залі.

Интересное