Мрії про безсмертя

кернер

У «Видавництва Старого Лева» виходить знаменитий німецький роман Blueprint, «Світлокопія» — одночасно фікшн і нон-фіікшн, захопливий і розумний.

Шарлотта Кернер вивчала економіку і соціологію в Манхайме. Журналіст і письменник, у своїх романах вона досліджує життя жінок зосереджена на актуальних наукових темах, (і особливо біомедицину, генної інженерії та антропології).

У 2000-му році вона отримала премію німецької літератури для молоді за роман «світлокопій» (Blueprint), у 2004 році по ньому був знятий фільм «Клон» з Франкою Потенте в головній ролі.

Іріс Зеллін — геніальна композиторка та піаністка, коли вона дізнається про свою невиліковну хворобу, вирішуєт  народити дитину шляхом клонування. На світ з’являється її дочка Сири, повна копія матері, яка успадкувала всі її таланти, але ще НЕ знає, що вона – перша дитина-клон. Повна копія своєї матері, Сири живе прожитим за (і до) неї життям. Де проходить межа між їх особистостями?

Шарлотте Кернер. «Світлокопія». Переклад: Сняданко Наталка. Л.: «Видавництво Старого Лева», 2018

Замовити

……

Діагноз «розсіяний склероз» викинув її з нормального світу і зробив впертою та зухвалою. Іріс не хотіла підкоритися долі, тільки не вона! Ніколи! Ніч за ніччю вона лежала без сну у своєму ліжку і проклинала своє тіло, яке так підступно її підвело.

— Чому саме я? — кричала вона.

Її кар’єра, її мистецтво, написання музики — це було для неї усім. Але раптом усе це втратило значення. Раптом вона побивалася тільки через те, що в неї немає дітей. Немає нікого, кому вона може передати свій талант, свої знання. Нікого, хто стане її спадкоємцем. Нікого, у кому продовжиться її існування. Нікого, кого вона по-справжньому зможе любити і хто любитиме її навзаєм. Іріс ніколи не підозрювала, наскільки вона самотня. Тепер, коли вона опинилася у цілковитій безвиході, нею заволоділи почуття, які вона раніше висміювала і називала примітивними інстинктами розмноження.

У ці часи повної зневіри вона випадково наштовхнулася на газетну статтю про професора Мортімера Ґ. Фішера з Центру репродуктивної медицини і біоінженерії у Монреалі, в Канаді. Іншим разом вона не зауважила б цю статтю або у кращому разі лише побіжно переглянула і відразу ж забула. Але те, що там було написано, зачепило її: англійський дослідник зробив наступний крок на шляху виживання клонів тварин-ссавців, бо нарешті знайшов так довго невідомий науці перемикач розвитку генів, тож тепер міг цілком свідомо його «увімкнути». Прочитавши статтю кілька разів, Іріс тепер знала, що їй робити, щоб змінити свою долю.

Ти захотіла народити дитину, Іріс, аж тоді, коли в тебе почалися проблеми. Лише в той момент ти вирішила протиставити нове життя старому і хворому. З самої лише люті!

Бо ти не хотіла повірити, що люди помирають. Ти прагнула жити далі, знайти продовження у комусь, а ще краще — жити вічно! Бажання, яке постало з розпачу і не могло завершитися нічим, окрім розпачу.

Прочитавши статтю про Фішера, ти вперше подумала про мене, про свою клоновану доньку — і відтоді ця думка вже не відпускала тебе. Це дало твоєму життю новий зміст і нову мету: мене. А точніше — ще раз тебе. Іріс Зеллін, уперше і вдруге. Ви вже робите ставки?

Моя сурогатна мати не випереджала свій час, вона йшла в ногу з ним. Ми, клони, були у тренді. На порядку дня суспільства стояли сім’ї, які від моменту зачаття дитини складалися лише з батька або з матері. Відтепер і чоловіки,і жінки ставали цілковито незалежними від іншої статі. Непорочне зачаття і для жінки, і для чоловіка — це був справді неймовірний прогрес! Крок у майбутнє, але не слід забувати про обережність! Адже можна перечепитися, впасти і набити собі синці, сині, мов світлокопія, blue like a blueprint.

Іріс Зеллін не довго думала. Через свого менеджера, Томаса Вебера, вона поінформувала організатора концертів у Монреалі, що в неї несподівано вивільнився час для одного концерту і що в разі зацікавлення його можна організувати уже найближчим часом. Миттєво надійшла згода на концерт у жовтні. Припускаючи, що, ймовірно, професор Мортімер одружений, Іріс надіслала йому два квитки на концерт — добрі місця посередині третього ряду. У супровідному листі вона посилалася на невідкладну справу і просила записати її на прийом наступного після концерту дня.

Незабаром Фішер підтвердив візит.

Наступні шість тижнів тягнулися безкінечно довго, і ось нарешті Іріс Зеллін опинилася на сцені Монреаля. Вона без проблем знайшла науковця в залі, адже бачила його фото у газеті. Під час овацій вони зустрілися очима і кивнули одне одному.

Фотографія в газеті з того часу показує, як виглядала моя мати, коли завагітніла думкою про мене. Мені подобається це фото, бо воно дуже типове для неї/мене/нас — її обличчя радше кругле, ніж витончене, але вона виглядає привабливо та інтелігентно, у неї високе чоло і гостре войовниче підборіддя. Великі сіро-блакитні очі дивляться суворо і змушують усіх триматися на відстані, навіть якщо Іріс усміхається. Її локони до плечей не надто кучеряві і пухнасті, волосся закриває чоло. Воно доволі густе і неслухняне, тож не прилягає до голови, а тримається копицею. Ця зачіска робить її схожою на вперту, неслухняну дитину. Губи повні, але вузькі, і коли вона не усміхається, то можна подумати, що вона їх стискає. Її усмішка на фото переможна і водночас трохи зверхня. Я сьогодні виглядаю точнісінько так само, тільки трохи молодше. Але відмінності між двадцятирічними і тридцятирічними фотографії легко проковтують. Прожити життя навпаки: розірвати фото на шматочки, прожувати і проковтнути їх. Заштовхнути матір у живіт доньки! Тоді все було навпаки.

Наступного дня після успішного концерту в Монреалі Іріс Зеллін сиділа навпроти Мортімера Фішера. Приймальня лікаря була розміщена на найвищому поверсі його клініки репродуктивної медицини, яку в місті називали «Репро». За вікном виднілась гора Мон-Руаяль. Дерева уже майже скинули своє різнобарвне листя. Настала осінь перед роком нуль. Лікар подякував за запрошення і зробив Іріс кілька компліментів.

— Ви справді свіжо і по-новаторськи зіграли твори свого улюбленого композитора Моцарта у першій частині концерту. Але друга частина вразила мене ще більше, бо ви зіграли власні твори, — сказав він. — Особливо цикл з індійською назвою, мені ніколи не вдавалося запам’ятати ці назви. Ця чітка структура, ця примхлива послідовність із п’яти композицій для скрипки, фагота, контрабаса і кларнета, а в кінці — поєднання усіх інструментів. Це дуже сильно мене зачепило.

— Ця композиція називається «Сатья», що означає водночас ритуал і закон, — пояснила вона. — Усі людські дії підпорядковуються якимось законам: магічним, космічним або математичним. Моя музика також не твориться у світі самих лише чистих звуків. Як і всі, я підпорядковуюся цим законам і завдяки цьому приходжу до нових форм вираження. Ви робите точно те саме, коли досліджуєте, відкриваєте нові взаємозв’язки і наштовхуєтеся на незнані досі факти. Ви розкриваєте навіть закони найменшого зі світів — клітинного. Великі вчені дуже часто бувають добрими музикантами або бодай шанувальниками музики. Між нами є багато спільного. Я чула, що ви теж дуже добре граєте на фортепіано. А я мало не пішла вивчати фізику і математику — не смійтеся. У школі я хотіла стати другою мадам Кюрі. Саме тому я завжди зацікавлено відстежую нові відкриття в царині природничих наук.

Досліднику було трохи за сорок, і він виглядав краще, ніж вона сподівалася. Невисокий, але міцно збудований, на носі — модні окуляри в круглій оправі, доволі масивні. Він точно читав не лише наукові книги.

Мортімеру Фішеру теж сподобалася його співрозмовниця, її жвавий голос і впевнений погляд. Він нахилився до неї і поклав свою руку буцімто мимоволі, але явно навмисне, на її, а тоді запитав:

— Чим я можу вам допомогти, пані Зеллін? Чому ви хотіли поговорити зі мною?

Іріс розповіла професорові Фішеру про обидва свої неврити очного нерва.

— Я вже звикла, що більше не можу бачити чітко, коли фокусую на чомусь погляд. Коли я граю або пишу музику, то дивлюся трохи правіше або лівіше від нот, і це зазвичай допомагає… Але я добре знаю, що чекає мене у майбутньому. Я про все довідалася, а мій діагноз абсолютно точний і не підлягає жодним сумнівам. Якщо пощастить, то мені залишилося кілька здорових років, а тоді…

Її голос зірвався.

Чесний переляк на обличчі науковця не став для неї несподіванкою, і вона запитала у цього переляканого обличчя:

— Ви хотіли би допомогти мені?

Цього питання Фішер не очікував, але він не виказав своєї розгубленості. Спокійним лікарським голосом він уміло встановив між ними дистанцію, щоб виграти час і опанувати себе:

— Але ж пані Зеллін, Ви не гірше за мене знаєте, що від цієї хвороби не існує ні справжніх ліків, ні якоїсь генетичної терапії.

— Я знаю. Але Ви можете мені допомогти…

Після цього Іріс зробила невеличку паузу.

Паузи — це страшенно важливо. Іріс уміла ефектно витримувати паузи не лише у своїх творах, а й у реальному житті. Паузи і незаповнені прогалини підсилюють напругу. Паузи підводять до кульмінації. Фішер не дуже розумів, що від нього хоче велика піаністка.

— Що я можу зробити такого, чого не намагалися уже зробити інші? — запитав він зацікавлено.

Коли Іріс Зеллін врешті вимовила своє прохання, воно прозвучало цілком логічно.

— Клонуйте мене, — радше наказала, ніж попросила вона.

Интересное