Труднощі росту

настя

У підлітків дуже складне життя. Вони переоцінюють світ. Вони намагаються розібратися в собі. У школі їх виховують. На вулиці — теж. Також i вдома. В особистому житті — перше кохання, перші стосунки. А ми прагнемо відгородити дітей від своїх страхів і життя. Нам здається, що якщо ми дамо дитині волю, він заросте брудом. Чому ми боїмося, зрозуміло. Як вижити дітям?

Нова книжка громадської активістки Насті Мельниченко розповідає історію про групу підлітків, які організовуються у групу підтримки (в терапії це називається групи за принципом «рівний-рівному»). З’являється «ведуча» групи (в терапії – «фасилітатор»), і діти розповідають одне одному різні складні ситуації. Іноді ці ситуації вже вирішені й розмова в групі – це розповідь про досвід, іноді – вони у процесі вирішування (і група включається в ситуацію з підтримкою, зокрема емоційною), іноді – невирішені. В таких випадках друзі беруться допомагати й знаходять вихід із ситуації. Кожна ситуація супроводжується коментарем фахівця.

Настя Мельниченко. «А тепер все iнакше», від 16 років. К.: «Видавництво», 2018

Замовити

1.
…Потім з’явився страх, що я вагітна. Потім мене почало накривати риданнями. Без причини. Я просто ревіла. При цьому ревіла не через щось. Я взагалі не думала – наче в мозку моя нічна пригода обернулася на замурований чорний куб. Але я ридала. От просто  могла лежати вночі без сну і раптом заридати. І ридати годинами.

Я почала боятися гучних звуків. Мене трусило, коли хтось підходив ззаду. Я ненавиділа своє тіло, своє волосся, свої груди. Зістригла волосся прямо на базі, зістригла так коротко, як могла.

Їжа взагалі не лізла. Коли хтось щось мені казав, я могла лише відгавкуватися. Тьоть Люда спробувала поговорити зі мною, а я  стояла перед нею – по щоках котилися сльози –  і кричала:

– Чого ви лізете до мене?! Відчепіться, це не ваше діло!!! Я ненавиджу вас!!!

З поїзда мене зустрів дєда. Не знаю, чи сказала йому щось тьоть Люда, але сам він ніколи не розпитував, чи нічого на базі не сталося. Мама моя далеко, в Португалії, і мене хвилями накривав гнів, що вона не тут, не поруч! Її ніколи не було поруч, коли вона так потрібна! Дєда нічогісінько не розумів, розповісти йому я не могла. З бабою взагалі стосунки не клеїлись; всі ви пороз’їжджалися… Я ненавиділа всіх! Усіх! Мене геть усі кинули!!!

Анині очі блищали у світлі свічки, дівчина здригалася в такт розповіді, і остиглий чай вихлюпувався їй на довгі нервові пальці й коліна, обтягнуті стрейчевою спідницею.

– Ч..чому ти не сказала нам, коли прийшла в школу? Як ти все це витримувала? –  спитала Тома.

–Ти з кимось говорила? – вийшла з заціпеніння Лєночка. – Ну, про це. 

  • Знаєте, спершу я хотіла поговорити хоч з кимось. Але уявіть, що було б, якби я розповіла? Що б мені сказали?

– “А я тобі говорила…” – буркнула я.

– “Сто разів казала, що автостоп завжди так закінчується!” – підтримала Женя.

– “Чого ти взагалі серед ночі сіла в машину?” – прогугнявив Антон.

– Саме так! – різко вигукнула Аня. – Я… боялася цього. Боялася, що як розповім комусь, то почую всі оці звинувачення.

– І ти носила все в собі… – зітхнула Тома.

– Так. Це було жахливо. Ніхто не міг розділити мій біль, я місяця півтора жила сама в собі, не контактувала зі світом, боялася навіть вийти на вулицю. Особливо мене страшив переповнений транспорт, черги, тиснява.

І тоді з’явився Могіс.

– Хто? – одночасно перепитали ми. Полум’я свічки хитнулося і затріщало.

– Могіс. Молочний гість, якщо повне ім’я.

– Шо? – Ми не розуміли, що Аня каже.

– Це… це мій друг.

– Уявний? – спитала я.

– Ну… Я відчуваю його присутність. Він урятував мене.

– Як? – перепитала Лєночка так, ніби готувалася записати відповідь.

– Ми з ним розмовляли. Всі вечори, щодня. Коли я боялася засинати, він приходив, сідав біля мене і говорив. І я говорила.

Интересное