Троє та Ніна Сімон

бурдо

«Чекаючи на Боджанґлза» Олів’є Бурдо став у Франції відкриттям та найгучнішою літературною подією 2016 року. Він вийде на прікінці літа в перекладі Ірини Славінської. InKyiv  з дозволу видавництва публікує главу з роману. 

Три людини й журавлиха «Мадемуазель Надмірність». Чоловік, дружина без постійного імені, син, від імені якого ведеться розповідь. І ще Mr. Bojangles — одна з популярних пісень 1960-х років, цю пісню співають досі, вона – персонаж другого плану. Неймовірна. Коротенька, пронизлива історія. Історія любові, терпіння, поваги, турботи, розказана приголомшливим мовою – він у Бурхливо римований і ритмічний, судіть самі:

Tour а tour, elle installa son bureau devant chaque fenеtre, pour l’inspiration, 

puis devant un mur pour la concentration. 

Mais une fois assise, n’ayant ni concentration, ni inspiration, 

elle se mettait en colеre, 

jetait le papier en l’air, 

cassait les crayons, 

tapait le bureau de ses paumes, 

et éteignait la lumiere.

Олів’є Бурдо.  Чекаючи на Боджанґлза. Переклад: Ірина Славінська. Л.: Видавництво Старого Лева, 2018.

Замовити

……..

Я так ніколи і не зрозумів, чому мій батько ніколи не називав матір одним іменем довше, ніж два дні поспіль. Деякі імена зникали навіть раніше, і мама дуже тішилася цій звичці, тож щоранку на кухні я бачив, як вона п’є каву чи сидить, підперши підборіддя рукою, та весело стежить за батьком в очікуванні на вердикт.

– О ні, ви не можете так зі мною вчинити! Тільки не Рене, тільки не сьогодні! До нас же ввечері прийдуть гості! – вибухала вона, повертаючи голову до дзеркала, аби привітати гримасою нову Рене, урочистим виразом обличчя – нову Жозефіну, надутими щоками – нову Марілу.

– До того ж у мене в шафі немає нічого годящого для Рене.

Щороку один день на рік вона носила те саме ім’я. 15 лютого вона називалася Жоржеттою. І не через те, що це було її справжнє ім’я, а через те, що після дня Святого Валентина наставав день Святої Жоржетти. Перспектива вечеряти разом із натовпом силуваних любовей на замовлення батькам не видавалася надто романтичною. Саме тому щороку вони відзначали день святої Жоржетти, насолоджуючись порожнім рестораном, де обслуговували тільки їх самих. У кожному разі, Тато вважав, що романтичне свято може називатися тільки жіночим іменем.

– Зарезервуйте нам найкращий столик на ім’я Жоржетти та Жоржа, будь ласка. Скажіть, а у вас правда вже закінчилися ті жахливі тістечка у формі серця? Правда? Слава Богу! – казав він, бронюючи столик у якомусь розкішному ресторані.

Для них день Святої Жоржетти точно не був святом одноразової любові.

Після всієї тієї історії з гаражами батькові вже не треба було вставати і йти заробляти гроші, аби нас прогодувати, тож він почав писати книжки. Весь час і багато. Він сидів за великим письмовим столом, перед ним лежав аркуш, на якому він писав і пишучи сміявся, писав те, що його смішило. В процесі він набивав люльку, попільничка поволі заповнювалась попелом, кімната заповнювалась димом, а папір – виведеними чорнилом словами. Єдине, що ставало порожнім, – це чашки кави та пляшки зі змішаними рідинами. А ще відповідь видавців була незмінною: «Чудово написане, смішне, але не тримається купи, тут не ясно, де голова, а де хвіст». Аби розрадити його від усіх відмов, матір говорила:

– Я щось і не чула ніколи про книжки, у яких би були голова чи хвіст!

І ми багато сміялися.

Про неї батько казав, що вона на «ти» з зірками, мені було дивно таке чути, бо вона всім «викала», навіть мені. Також матір була на «ви» з панною з Нумідії, елегантною та дивовижною птахою, що жила в нашій квартирі, прогулюючись і згинаючи довгу чорну шию. В неї був білий чубчик і яскраво-червоні очі, її ще в своєму минулому житті привезли батьки з подорожі сам не знаю куди. Ми називали її «Мадемуазель Надмірність», бо вона не була придатною ні до чого, крім голосного безпричинного крику та гівенця на паркеті, а ще вона приходила мене будити вночі, стукаючи в двері моєї спальні оранжево-оливковим дзьобом. Ця Мадемуазель нагадувала історії мого батька, бо спала стоячи, заховавши голову під крило. В дитинстві я часто намагався зробити так само, але це було дуже складно. Мадемуазель обожнювала, коли мама прилягала на канапі та читала, цілими годинами гладячи пташці голову. Мадемуазель любила читання, як і всі мудрі птахи. Якось матір, збираючись за покупками, придумала взяти Мадемуазель Надмірність разом зі собою до міста; для поїздки вона позичила їй красивий разок перлів, от тільки Мадемуазель злякалася людей, а люди злякалися Мадемуазель, яка кричала голосно, як ніколи. Якась старша пані з таксою навіть сказала, що нелюдяно та небезпечно вигулювати тротуарами пташку на повідку. 

– Шерсть, а чи пір’я, яка різниця! Мадемуазель ніколи не кусалася, та й взагалі я думаю, що вона елегантніша за ваш пухнастий кавалок на лапках! Мадемуазель, ходімо додому, бо ці індивіди справді аж надто пересічні та грубі.

Матір повернулася додому в дійсно поганому настрої та, як вона завжди робила в такому стані, пішла до батька, аби все детально йому розповісти. І вона знову повеселішала тільки після того, як закінчила свою історію. Вона часто нервувала, але це ніколи не тривало довго, бо голос мого батька був для неї добрим заспокійливим. Решту часу вона всім захоплювалася, вважаючи дуже веселим те, як рухається світ, тож рухалася за ним слідом, ще й підстрибувала. До мене вона ставилась і не як до дорослого, і не як до дитини, а радше як до героя якогось роману. Роману, який вона сильно та ніжно любила, і в який пірнала за будь-якої нагоди. Вона навіть чути не хотіла про клопоти чи жалі.

– Коли реальність стає банальною та сумною, вигадайте та розкажіть мені якусь красиву історію, ви так добре вигадуєте, що було би шкода нас цього позбавляти.

Тож я розповідав їй про свій уявний день, вона пристрасно плескала в долоні та зі сміхом вигукувала:

– Оце так день, моя кохана дитино, оце так день, дуже за вас рада, думаю, ви добре повеселилися!

І вкривала мене всього поцілунками. Вона мене зараз усього зацілує, так вона казала, а мені подобалося, коли вона так робила. Щоранку, отримавши своє нове ім’я, вона вручала мені одну зі своїх щойно напарфумлених шкіряних рукавичок, мовляв, аби цілий день мене вела її рука.

«Деякі риси її обличчя нагадували її дитинну поведінку – повні красиві щоки, блискучі та неуважні зелені очі. Блискучі різнокольорові шпильки, що їх вона носила без якоїсь системи, аби лиш приборкати свою шевелюру-гриву, надавали їй непокірного та дещо нахабного вигляду студентки. Але її повні кармінові губи, що дивовижно втримували в повітрі тонкі сигаретки, а ще довгі вії, якими можна було виміряти ціле життя, демонстрували спостерігачам, що студентка таки виросла. Її одяг був ледь екстравагантним, надміру елегантним, а чи й тим і тим одночасно, і це доводило прискіпливим глядачам, що вона прожила життя та добре несла свій вік».

Так писав мій батько в таємному щоденнику, який я прочитав згодом, уже по всьому. Нехай тут і не було кінця, але точно був початок, та ще й який!

Батьки весь час і всюди танцювали. Вечері та вночі разом із друзями, щоранку та по обіді – тільки вдвох. Іноді з ними танцював і я. Вони танцювали справді несамовито, змітаючи все на своєму шляху, батько підкидав матір в атмосферу, ловив її після піруету, а іноді піруетів було два чи навіть три. Він прокидав її під ногами, крутив нею навколо себе, як вітер крутить флюгером, а коли випадково випускав її з рук, Мама падала задом просто об землю, навколо неї складками стелилася сукня, ніби блюдечко під чашкою. Щоразу, танцюючи, вони змішували одне одному геть божевільні коктейлі, прикрашаючи їх парасольками, оливками, ложками, навіть колекцією пляшок. На комоді у вітальні зразу перед великою чорно-білою світлиною Мами, що саме стрибала в басейн просто у вечірній сукні, стояв красивий програвач, на якому крутився незмінний вініл із незмінною піснею Ніни Сімон «Mister Bojangles». На цьому агрегаті можна було програвати тільки цю платівку, вся інша музика знаходила притулок у більш сучасному, але менш видатному музичному центрі. Та музика направду була просто безумною – і веселою, і сумною водночас, від неї матір входила в такий же стан. Пісня грала довго, але завжди закінчувалася якось аж занадто скоро, тому матір вигукувала: «Поставмо Боджанґлза ще!», – і жваво плескала в долоні.

Тож було потрібно знову братися за тонарм і ставити на край платівки голку з діамантом на кінці. Щоби видобувати таку музику, годився тільки діамант.

Интересное