Мій Київ

лаюк

«Я живу тут вже більшу третину свого життя і сподіваюся, що проживу ще більше. Але чув, що Київ поступово втрачає свій древній шарм. Мій Київ – це все ще Київ з тисячолітніми фрагментами. Міста для письменників – це трохи більше, ніж просто міста», — каже Мирослав Лаюк.

«Мiста – це тексти, якi читають або не читають. Київ – це текст, який я читаю. Мій новий роман має три часові пласти, один з яких переносить нас у Київ 1918 року, а інший – у сучасність. Для мене Київ – це перехрестя цивілізацій, мов, народів».

Значна частина роману «Світ не створений» присвячена сучасному Києву, Києву 1918 року та історії Кирилівської церкви. На InKyiv  уривок якраз про неї (про Кирилівську церкву), цитати з різних частин роману. 

Мирослав Лаюк. «Світ не створений», Л: «Видавництво Старого Лева», 2018, 288 с.

..На стінах, на стелі — лишилися фрески, лишилося зображення янгола, який звиває небо на південному пілоні нартексу. А ще — графіті: люди видряпували свої імена у церкві, щоб увійти з нею у вічність, щоб не бути забутими. Князь Володимир Святославович прирівняв цю діяльність до осквернення могил. Вандали платили штраф і отримували удари палицями. Під час набігів Батия церква запустіла й покрилася тріщинами. Сюди забігали дикі куниці, здичілі пси, комахи роїлися під стелями з червоними мозаїками. По центру починали рости берізки. Вода заходила в тріщину — вода ставала льодом — лід розширював тріщину — вода заходила в тріщину — вода ставала льодом — лід розширював тріщину — стіна розколювалася — скоро майже падала — ось-ось — стіна падала… Але янгол і далі звиває небо…

[…] Місто обростає новими будинками. Вони обхоплюють колом те, що колись було периферією. Київ стає тіткою, яка більше не стримує себе перед заварними кремами. Місто лізе далі, воно переступає через болота, воно перетворює старі ріки на ряд озер, інші водойми заганяє в колектори. З дикої пшениці випадає зерно — і воно чорне. Коли пригріває сонце — зерно розплавлюється й розтікається на землі. Кирилівська церква стоїть нерушно. Невеличкі тріщинки в стінах ніхто не замащує ні дорогою шпаклівкою й клеями, ні дешевим цементом і вапном. Одного дня на порозі з’являється невеликий лис. Він забігає всередину, біжить підлогою з простих сірих плит. Зі стін дивляться боги — дивляться й валяться. Лис підбігає до іконостаса — перед ним потьмяніла олійна Богородиця й Дитя на цинкових листах. Лис вибігає на металеві сходи, що закрученим шляхом виводять на другий поверх. Лис оббігає всі закавулки, нефи, під всіма фресками. Крізь розбите вікно залітає насінина крушини. Вона буде початком. Скоро крушиною заросте все. У кущах крушини дурний заєць облаштує гніздо, у верху гілля поселяться солов’ї, щоб співати до кінця світу. Лис бігає між густих променів, що пробивають вікна. Лис виловлює один із промінців, зажмурює очі — і гріється на сонечку…

[…] Ці місця переслідували рими й повсюдні повтори — інколи цікаві, інколи красиві, інколи жахливі. Трохи вище — Смородинський узвіз, на честь річки, що текла тут. Назва Смородини походить не від ягоди, а від «смороду» — сильного неприємного запаху. Хоча і назва ягоди теж походить від смороду — запаху листя. На берегах річки, що відділяла світ живих і світ мертвих, як свідчать казки, все було всіяно трупами. Люди наважилися перейти межі — і зустріли жахливу смерть. Але є рими, що жахають ще більше, бо вони споріднюють казку й живу історію, необов’язковість і неминучість. У деяких версіях казок Змій Горинич і Чудо Юдо — це одне й те ж. Змій Горинич жив біля річки Смородини. Річка Смородина текла неподалік Бабиного Яру. У Бабиному Яру розстріляли тисячі юдеїв… Через тисячу років на берегах Смородини знову вмирали, ріка вимивала кістки. А діти, що гралися в парку, вишукували в намулі потрібні частини, намагаючись скласти кістяк людини. Митці, що копалися в цих історіях, теж складали свою подобу людини — кісточка до кісточки. Примара з прізвищем Історія складається саме в такий спосіб. 

[…] Так, Інна вже бувала неподалік Кирилівської церкви, що проглядала крізь гілля. Восьмирічна дитина сиділа на бетонному блоці біля таблички, яка сповіщала, що тут історикокультурний музей. Мама Віра пішла на співбесіду, в контору неподалік. Вітчим Сергій поїхав на конференцію до Вільнюса. Мала сиділа на лавці, чекала, гралася пластиліном. Настав вечір. Інна зліпила автобус. А потім в автобус сіла. Вона знала, як добиратися, хоча їй не дозволяли цього робити. Вона приїхала додому, по дорозі зліпивши песика. Попросила в сусідки запасний ключ. Удома Інна зліпила їжу. А потім знайшла в холодильнику смажену з яйцем картоплю. Мама прийшла під ранок, брудна й трохи протверезіла — їй не дали роботу. І тоді Інна вперше з’єднала всі кольори пластиліну і зліпила кульку «Ніщо». …А може, нікого вже не треба пробачати? Може, пошук любові — марна трата часу, коли не зміниш уже нічого? Одного дня ти запитаєш: чого ця сумка така важка, розкриєш — а там нічого. Ти запитаєш, чого ця куртка така важка, так давить на спину — знімеш, але легше не стане. Ти сядеш (хто це ззаду підійшов і тисне тобі на передпліччя?), озирнешся — а там нічого. Незнайдена любов, незнайдене розуміння і незнайдене прощення будуть тиснути. Боже, що може бути банальнішим за образу на тих, хто тебе створив? І яка кривда з їхнього боку може бути більшою за ту, що вони, не запитавши, дали тобі життя? Як і — який вчинок може бути величнішим?

[…] Янгол звиває небо на фресках, янгол звиває небо он — над нами: янгол скручує небо, як папіроску. «Що є найвеличнішим у світі, — запитує янгол, — найвеличнішим у всіх значеннях слова “велич”?» «Може, бути милостивим до переможеного?» — відповідає хтось із натовпу. «Напевне, розуміння, що найпрекрасніше народжується з перегною?» — лунає ще одна відповідь. «А можливо, рука, яка лікує від прокази?» — знову хтось говорить. «А чи не Слово, сказане на початку, з якого постав світ?»

Интересное