Шість питань Сергію Жадану про роль поета на війні.

З початком Першої Свiтової вiйни зникло відчуття затишного життя, світ став крихким, кришталевим. Але не було миттєвого відторгнення і жаху, воюючі країни захлеснула хвиля націоналізму. У поезії з’явилися гордовиті пози і слова ненависті до «ворога», якi надихали воїнів на подвиг і священну жертву. Тільки через деякий час шовінізм затих, і з’явилася антивоєнна і пацифістська поезія і проза. Це обов’язкові стадії, які проходять поети, сучасники воєн?

Ні, мені здається, що не обов’язкова. Порівняйте літературу першої світової з літературою другої світової. Скажімо, в радянській літературі пацифістської поезії не було й не могло бути. По-перше, з огляду на партійну лінію, а по-друге, погодьтеся – радянська людина, говорячи про німецько-фашистських загарбників, навряд чи брала б слово «ворог» у лапки. Війни бувають різні, думаю, ви не будете цього заперечувати. І ставлення до війни теж може різнитися, залежно від того, де знаходиться твій окоп – на своїй території, чи на території, яку ти захопив. Я до того, що одна річ – позиційні бої незрозуміло де незрозуміло за що, інша – коли ти стримуєш окупанта. Щоправда, не сумніваюсь, що російські найманці сьогодні на українському Донбасі саме українських військових вважають окупантами, пропаганда теж робить свою справу. Так чи інакше, в сьогоднішній українській поезії я особливого шовінізму не бачу. Можливо, не тих поетів читаю.

Томас Ґарді та «окопні поети» по-різному відкликалися на війну – це вiдбувалось через рiзну«дистанцію»? Що найголовнiше залишили пiсля себе поети тих часiв для збереження миру?

Мені здається, поети не можуть зупинити війни – надто різні в них вагові категорії з політиками та пропагандистами. Натомість, що вони можуть, на відміну від тих таки політиків та пропагандистів – говорити про війну чесно й відверто. Говорити про тих, про кого зазвичай не згадують політики – про звичайних, «пересічних» громадян, які з тих чи інших причин опинились у зоні війни. Письменники мають велику перевагу приватного свідчення, проговорювання непопулярних речей, речей незручних, але надзвичайно важливих. Звісно, чим ближче поет до зони ураження, тим важливіші його свідчення.

Чи здатна військова романтика зупинити війну? Або вона навпаки робить її привабливою, «нестрашною?»

Мені здається, романтизування війни – доволі сумнівна з етичної точки зору творча практика. Звісно, з точки зору історії літератури, з часової дистанції Кіплінґ звучить героїчно й потужно, проте мені завжди був ближчий Брехт з його чітким і послідовним антивоєнним посилом. На мою думку загравати зі смертю не є чеснотою. Особливо, коли йдеться про смерть інших.

Перерахування смертей, опис страшних деталей, ставших буденними для фронтовиків – необхідна умова роботи військового поета? Чи знижує це поріг жаху, робить війну звичною справою?

Або навпаки – підкреслює неприродність війни, її ненормальність. Мені здається, якогось інакшого розуміння війни й бути не може. Війна – це не нормально, і щоби зрозуміти це, очевидно достатньо просто чесно її описати.

Війна повнiстю закреслює собою мирне життя і змушує загубитися в думках «як жити далі?». Почуття безнадійності – обов’язкова складова літератури? Як працювати з пам’яттю болю і втрат, щоб був шанс на майбутнє?

Ні, не думаю, що безвихідь є обов’язковою. Мені здається, що навіть в найбільш жорстких та безнадійних ситуаціях завжди проступає та межа, за якою з’являється надія, з’являється сподівання на краще. При спілкуванні з військовими та цивільними в прифронтовій зоні це відчувається – ось це проступання надії, присутність її. Людині притаманно навіть за найбільш темною смугою пробувати розгледіти бодай якесь світло, це багатьох тримає навіть у критичних ситуаціях. Дуже важливо ці зблиски надії бачити, відчувати їх, говорити про них – це важливо і для тих, хто знаходиться безпосередньо в зоні ураження, і для тих, хто дивиться на війну з дистанції, намагається її зрозуміти на відстані.

Приклади військової, антивоєнної поезії Першої та Другої Світової війни утримували світ, принаймні західний, на порозі війн досить довго. Які поети відповідальні за це?

Ну, не можу з вами погодитись, мені здається, ви дещо перебільшуєте можливості поезії. На мою думку поети не так стримували чи провокували війни, як свідчили про них, фіксували, запам’ятовували. Поети можуть бути важливими свідками, можна навіть сказати – ключовими. Проте від них не варто вимагати неможливого – це шкідливо і для читачів, і для самих поетів.