• Місто
  • Тиждень
  • Арт
  • 111 слів
  • Екран
  • Сцена
  • Стиль
  • Про нас

111 слов

Прочитать

«Книжковий арсенал»: голоси жінок у сучасній українській літературі

26.05.2025

Прочитать

Передзамовляй це: 12 книжкових новинок холодної весни

15.05.2025

Прочитать

Ірина Белан. «Граппіг. Kumedno»

29.03.2025

Прочитать

Передзамовляй це: 9 книжок для теплої весни

26.02.2025

Прочитать

Передзамовляй це: 9 книжок на Новий рік

22.12.2024

Стиль

Прочитать

«BUDZIRKA»: креативний кластер, елегантні рішення

23.05.2025

Прочитать

PAD Paris 2025: п’ятірка найкращих стендів

05.05.2025

Прочитать

Ярмарок дизайну Collectible – 2025: вічне та ефемерне

22.04.2025

Прочитать

«Бруталіст» і Бреєр

11.04.2025

Прочитать

TEFAF Maastricht 2025: абсолютно суб’єктивний рейтинг

02.04.2025

 

inший Kyiv

Культура Великого Міста
  • Місто
  • Тиждень
  • Арт
  • Сцена
  • 111 слів
  • Екран
  • Про нас

inший Kyiv

  • Місто
  • Тиждень
  • Арт
  • Сцена
  • 111 слів
  • Екран
  • Про нас

In Місто

Магічний реалізм

3K Просмотров 24.05.2017

Магічний реалізм Pin It

Продовження: Дмитро Горбачов, Бажан, Тичина, пошуки роботи i «внутренние противоречия». Початок тут.

Більшовики робили все капітально. Після того як мене було вигнано з вовчим квітком, мене нікуди не брали: «Дмитре Омеляновичу, ну, мы вас, конечно, уважаем, но нам заборонено вас брати». Я думаю: «Нічого собі, у мене дружина хвора, дитинка хвора».

Мене виручив Бажан, який до мене дуже добре ставився після того, як в 1968 році ми зробили сенсаційну виставку Петрицького. Все зібрали, що тільки можна, у тому числі багато першокласних речей з Бахрушинського музею. І Бажан це, так сказати б, поцінував. Потім ми з Парнісом робили виставку Синякової, я приніс Бажану оці акварелі потрясаючі: а він каже: «Яка художниця!». Я кажу: «А можна її вставити в історію українського мистецтва?». Він каже: «Ми вставимо, але тільки запитайте в Синякової, чи вона погоджується бути українською художницею». Вона ж у Москві мешкала. Я поїхав до неї, вона каже: «А как же! Я из Харькова, мой отец Синюк и говорил еще с «гэ» и «шо», а мама была русская, так высмеивала его за эти «гэ, шо». Ну, от її вставили в історію в четвертий том.

Одне слово, у нас були дуже добрі стосунки з Бажаном. Я тоді зрозумів, що він не такий, як прикидається. В ЦК він виступає тупо – як належить. А особисто видно, що це європеєць, пересмішник, ну, одне слово, — «квіт нації».

Я тоді зрозумів, що таке 1920-ті рокі – європейські у нас були. Я думаю: «От таких-от постріляли, а їх було кілька сотень принаймні. Всіх їх застрелили, за винятком Бажана, Рильського (його поривалися) і Тичини. Але з умовою, що вони будуть хвалити партію, інакше заборонять українську мову. І тому українці були надто запобігливі. Українською мовою так лестили цій партії, як жодною іншою. Вони боялися, що взагалі мову заборонять, і вони вже робили все, що від них вимагали». Історія їх виправдає абсолютно.

Єдине, кого зламали повністю психологічно, — це Тичину. Він став боятися всього. В 1966 році завдяки Загребельному письменники зробили невеличку виставку Богомазова… Дивлюся — Тичина, один з кращих поетів Європи першої третини ХХ сторіччя. Луї Арагон колись написав: «Десятка кращих першої третини». Там навіть нема його улюбленців — Маяковського, Пастернака. Там Ріцос, Неруда, і Тичина там — це дуже високий рівень. І я думаю: «Я зараз підійду, може, він Богомазова пам’ятає». Я до нього підходжу, а я тоді займався штангою, такий здоровенний був, раптом він зблід, затрусився. Підходить до нього амбал, уявляєте? Я кажу: «А ви пам’ятаєте, Павле Григоровичу?» Тичина: «Да-да, пе-пе…». Я відійшов і мало не заплакав. Такого генія довели. А ті все-таки трималися, той же Рильський, з яким, правда, не був знайомий, тільки бачив його…

Бажан, коли дізнався, що мене вигонюють з музею, подзвонив Бабійчукові. Це був міністр культури, про якого казали: «Два лиха в Україні — Бабій Яр і Бабійчук». Бажан мені дзвонить і каже: «Дмитре Омеляновичу,  я подзвонив Бабійчукові і кажу: «Ну як це так, Горбачов — перспективна людина, уже щось навіть зробив. Навіщо його вигонювати?». На що мені Бабійчук відповідає: «Охота вам, Николай Платонович, всякое говно защищать?». Бажан мені каже: «Але вони мене теж так трактують». Так я запишався, думаю: «Однієї масті з Бажаном, хорошо».

Але Бажан влаштував мене таки на роботу. У видавництві «Дніпро» був такий директор Бандура, висококваліфікований, один з небагатьох директорів, який був генератором ідей. Більшість директорів за радянських часів — це нероби: «Вы там вкалывайте, а я можу відпочивати». А тут ні. Бандура теж бував у мене в музеї, я показував йому графіку 1920-х років, п’яте-десяте. Одне слово — мене виручили, взяли. Причому зарплата була та ж сама, що і в музеї, але головне, що я знайшов роботу.

Той, хто прислужився, що мене вигнали (до речі, непогана людина в цілому, ну, а так йому сказали, щоб він мене вигонював, кар’єра йому потрібна була), колись мене зустрів і так трошки зловтішно каже: «Ну, как дела, Дмитрий Омелянович?». Я кажу: «Працюю». — «Как? Як це — працюєте? А скільки одержуєте?». Я кажу: «Стільки само». І тут мені навіть його шкода стало. На обличчі написано, знаєте, як у Шури Балаганова: «Зачем же мы работали?».

А потім прийшов Щербицький, знову почалася груба русифікація, і всі наші плани з Бандурою полетіли. Тому що слово «українське» в 1972 році вже не можна було вживати, принаймні в заголовках. От ми хотіли — «Українська радянська графіка». Сказали: «Так, “українська” забирайте, радянська залишайте».

Тоді мене запросили працювати в театральний інститут. Мені сказали так: «От чому ми на вас зробили ставку? Бо ви займалися сценографією, Петрицького зокрема. Тобто ви ближчі до театру, ніж просто мистецтвознавець, який знає своє і не знає театру». Там теж були складнощі. Я розрахувався в видавництві, приходжу до ректора, а він каже: «Слухайте, вийшла замінка така, ми про кожного викладача маємо телефонувати в ЦК і доповідати. Подзвонили, що беремо Горбачова, а нам сказали: «Не рекомендуем». Ректор був людина дуже розумна, він каже: «Я-то розумію, що, може, за вами взагалі ніяких, це у нас уже так заведено: якщо на когось повісили компромат якийсь, то це буде тягнутись все життя, на жаль. Ви потрібні нам уже, учбовий рік починається, а я не можу вас взяти». Тоді я пішов до того, хто так сказав у ЦК. Це був колишній співстудент мій, до речі. Я прийшов, кажу: «Дімо, даруй, а чому ти не рекомендуєш?». — «Ну, про тебе… Народ невдоволений тобою». Я кажу: «Ну, наприклад?». — «От, на тебе пишуть доноси, наприклад, що ти трактуєш українське мистецтво як частину європейського, а це неправильно». Я кажу: «Так це ДВ (нині відомий мистецтвознавець і богослов) написав», а я вже знав, що ДВ у двадцять установ відніс це, і мені хтось показав. «Да, так ты знаешь? Ну, добре. А от ще народ пише про тебе, що ти у своїй лекції в музеї назвав Богородицю (я про ікони читав лекції, про Богородицю) єврейською дівчиною. Слово «єврей» не можна публічно вживати. Я кажу: «Так це моя знайома, з якою ми приятелюємо зараз, колись любила писати доноси». Я назвав ім’я. «І це ти знаєш». Чомусь, коли я називав імена, то це його наче дезавуювало. «Ну і взагалі, кажуть, що ти норовишь в Москве печататься, оминаючи наші фільтри». Ну да, там Овсянніков мене друкував охоче, і Зінгер. Я кажу: «Так, Дімо, Москва ж — столица нашей родины». — «Да. Да, от якби ти в Нью-Йорку надрукував, тут би можна було… А тут Москва, столица нашей родины… Не попрешь». Ну і останній аргумент такий, млявий: «І кажуть, що ти мало пишеш про соцреалізм». Я кажу: «Так ще не вечір, напишу». — «А, ну добре». Тоді він подзвонив і каже: «Ну, я ничего, он квалифицированный, возьмите его, проверьте».

Я багато років працював вже в інституті, мене ніхто ніколи не перевіряв. Потім я думаю: «Так, все-таки я людина слова. Як це, ЦК нашої партії пообіцяв, що я напишу  про соцреалізм. Що робити?». Пригорюнився. Потім читаю історію французького мистецтва і дізнаюся, що в 1935 році Сальвадор Далі випускає брошуру під назвою «Почему я социалистический реалист?». Хорошо пошло. Потім велика книга Le Réalisme socialiste: вони ж на Заході майже всі «совєтани» були, вірили, що це «светоч человечества, Советский Союз». Я думаю: «Ну, добре, якщо Сальвадор Дали — соцреалізм, то можна щось писати».

Я таки написав статтю про Катерину Білокур «Магічний соцреалізм». А так воно й справді, вона ж з часів соцреалізму. Там всі постулати чисто ідеологічно витримані: і щасливе життя, і квітуча Україна. І все одно це ж геніально. Ці пропагандивні речі задіяли її ресурс якийсь, це часто так буває, візміть ту ж ідеологію більшовицьку у Довженка… Вони наче клюнули на неї, а там вже пішли міфологізми і так далі. Та й  сама ідеологія теж не на порожньому місці виникла. Одне слово, я написав і думаю: «Обіцянку перед Центральним Комітетом Комуністичної партії України виконано». ЦК, правда, вже тоді не було, тому що Україна стала незалежною.

Так що, бачите, які «внутренние противоречия» во мне бувають.

Дмитрий Горбачевчитати
Share

Читайте также

Просмотр

Все йде за планом

Просмотр

Канон и его деконструкция

Просмотр

Между двумя «Бабуинами»

Просмотр

Мислення: швидке і повільне

Просмотр

«Я не кулинар»

Просмотр

Бондиана навсегда

Просмотр

Україна має обличчя

Просмотр

Антонич від А до Я

Предыдущий пост

К Книжному Арсеналу-2018

In 111 слів

К Книжному Арсеналу-2018

Просмотр

Следующий пост

Посредник музыки

In Місто

Посредник музыки

Просмотр

Instagram не вернул 200.

© 2025 inший Kyiv - All Rights Reserved.

Партнер сайту: