Їй трохи за тридцять, вона не заміжня, у неї немає дітей. У неї (супер) активна і діяльна мати та спокійний розважливий батько. І друзі, які постійно ставлять питання «Коли ти вийдеш заміж?»
Вона веде щоденник, в якому докладно описує кожен день свого життя, а також те, скільки сигарет нею було викурено, алкоголю – випито, калорій – з’їдено, а кілограмів – додано. І її щоденник – один з найвідоміших (і точно – популярних) щоденників нашого часу й одночасно, рімейк великого класичного роману XX століття «Гордість і упередження». Бріджит Джонс – найсмішніша, чесна, дивна і ранима героїня сучасної прози.
Гелен Філдінґ. Щоденник Бріджит Джонс. Переклад: Лідія Луцан. —Л.: Видавництво Старого Лева, 2017
Сторінка книги на сайті видавництва
Понеділок, 4 грудня
58,1 кг (гм, треба схуднути перед різдвяним переїданням),
алкоголь: скромні 3 одиниці,
цигарки: чесні 7 шт.,
калорії: 3876 (мамо рідна),
дзвінки на номер «1471», щоб дізнатися, чи не телефонував Марк
Дарсі: 6 (добре).
Тільки-но була в супермаркеті і раптом невідомо чому спіймала себе на думці про ялинки, посиденьки біля каміна, колядки, пиріжки зі сухофруктами й цукатами тощо. А далі зрозуміла причину. Із вентиляторів у стіні біля входу, які зазвичай наганяють у зал пахощі свіжоспеченого хліба, цього разу ширилися аромати різдвяної здоби. Ні, такий цинізм не вкладається в голову. Згадала мій улюблений вірш Венді Коуп:
Дитячі співи на Різдво і дзвонів передзвін,
Рум’янить личка нам зима і холодно носам.
До церкви йде святковий люд. Щасливий гул родин.
І це нестерпно аж до сліз, як ти лишився сам.
Досі жодної звістки від Марка Дарсі.
Вівторок, 5 грудня
58,1 кг (все, відсьогодні точно сідаю на дієту),
алкоголь: 4 одиниці (настає святковий час),
цигарки: 10,
калорії: 3245 (уже краще),
дзвінки на номер «1471»: 6 (стійкий прогрес).
Повсякчасно збивають із пантелику рекламні каталоги від «Стокінґ Філли», що випадають зі всіх газет. Особливо мене приваблює блискуча металева підставка для окулярів у формі мушлі з гламурною підкладкою зі штучного хутра всередині: «Надто часто окуляри кладуть лежма на стіл, провокуючи неприємні випадки». Що правда, то правда. Ліхтарик-брелок для ключів «Чорний кіт» (шикарного дизайну) має дійсно зручний вимикач, тож «спрямовує інтенсивний світловий пучок червоного кольору на замкову щілину будь-якого любителя котів». О, набори для вирощування бонсаїв! Ур-ра! «Займіться давнім мистецтвом бонсаю: пропонуємо вам паростки Перського рожевого шовкового дерева, висаджені в діжку». Гарно, дуже гарно.
Годі не сумувати через те, що ніжні шовкові пагони нашого з Марком Дарсі роману так брутально розтоптали Марко П’єр Вайт із моєю мамою. Але намагаюся ставитись до цього по-філософськи. Можливо, для мене Марк Дарсі — талановитий, розумний, не курець, не схильний до алкоголізму, та ще власник авто з особистим водієм, — надто ідеальний, доброчесний і випрасувано-прилизаний. Може, мені на роду написано зустрічатися з кимось шаленішим, приземленішим і якомога зіпсованішим через постійне гультяйство. Наприклад, із Марко П’єром Вайтом або — візьмімо перше-ліпше ім’я — з Деніелом. Гм-м-м. Менше з тим. Треба рухатися далі, а не жаліти себе.
Дзенькнула до Шез, яка зауважила, що ніде не написано, ніби я повинна зв’язатися з Марко П’єром Вайтом, а тим паче з Деніелом. У наш час жінці потрібне лише одне — вона сама. Ур-ра!
2:00. Чому Марк Дарсі мені не дзвонить? Таки з’їсть мене ельзаська вівчарка, як не крути. Чому я, Господи?
П’ятниця, 8 грудня
59,4 кг (катастрофа),
алкоголь: 4 одиниці (добре),
цигарки: 12 (прекрасно),
куплені різдвяні подарунки: 0,
надіслані листівки: 0,
дзвінки на номер «1471»: 7.
16:00. Гр-р. До мене зателефонувала Джуд і наприкінці розмови, перед самісіньким «па-па», кинула:
— Побачимося в неділю у Ребекки.
— У Ребекки? В неділю? У якої Ребекки? Що таке?
— Ой, хіба вона не… Запросила кількох… Здається, влаштовує невеличку вечерю, типу передріздвяної гостини.
— Хай там як, у неділю я зайнята, — довелося збрехати.
Зрештою, це шанс залізти й повитирати пилюку в усіх закамарках. Я вважала, що ми з Джуд однаково товаришуємо з Ребеккою, чому ж вона Джуд запросила, а мене ні?
21:00. Вискочила в «192» на життєдайну плящинку вина з Шерон, а та запитала:
— Що ти одягнеш на вечірку до Ребекки?
На вечірку? Отже, це вечірка-прийом?
Північ. Ну й добре. Не варто засмучуватися. Такі речі нині вже не істотні. Люди мають право скликати на свої забави лише тих, кого хочуть, — без дріб’язкових образ із боку незапрошених.
5:30. Чому Ребекка не покликала мене на вечірку? Чому? Ну чому? Скільки ще відбувається прийнять, на які запрошують усіх, окрім мене? Закладаюся, що й зараз кожен на якійсь гулянці — сміється й потягує дороге шампанське. А я нікому не потрібна. Святковий грудень стелиться переді мною як пустеля, без найменших пагінчиків-посиденьок, не беручи до уваги збігу аж трьох вечірок нараз двадцятого грудня, коли цілий вечір займатимусь монтажем.
Субота, 9 грудня
Різдвяні вечірки, яких із нетерпінням чекаю: 0.
7:45. Мене розбудила мама.
— Привіт, серденько. Дзвоню на секунду, бо Уна й Джеффрі питали, що ти волієш у подарунок на Різдво, а я й подумала: може, сауну для обличчя?
Яким способом моя мама, так зганьбившись і заледве уникнувши кількарічного ув’язнення, зуміла заввиграшки перетворитися на себе колишню, відверто кокетувати з поліцейськими й мучити мене?
— До речі, ти будеш на… — моє серце забилося частіше, бо вирішила, що вона скаже «новорічній індичці» і мимохіть згадає у зв’язку з цим Марка Дарсі, але вона весело продовжила: — …бенкеті на «Вібрант-ТВ» у вівторок?
Я затремтіла від приниження. Та, заради Бога, я ж працюю на «Вібрант-ТВ»!
— Мене не запросили, — пробубоніла я.
Немає нічого гіршого, ніж зізнаватися власній матері, що тебе не люблять у колективі.
— Люба, такого не може бути. Туди всі йдуть!
— А я ні.
— Ну, може, ти ще поки замало там працюєш. У всякому разі…
— Мам, постривай, — перебила я її, — ти ж там узагалі не працюєш!
— Ну, зі мною зовсім інша справа, люба. Добре, мушу заокруглюватися. Бува-а-ай!
9:00. На горизонті мигцем промайнула забаво-оаза: поштою надійшло якесь запрошення. Виявилося, що то забаво-міраж: реклама розпродажу елітної оптики.
11:30. У відчаї зателефонувала Томові: довідатися, чи не хоче він увечері зі мною зустрітися.
— Пробач, не можу, — весело цвірінькнув він, — веду Жерома на вечірку Альянсу продюсерів кіно і телебачення у клуб «Ґраучо».
Господи, ненавиджу, коли Том такий задоволений, упевнений у собі і прекрасно ладнає з Жеромом, віддаю перевагу нещасному, роздертому комплексами невротикові. Як сам він частенько говорить, «нема нічого приємнішого, ніж чужі неприємності».
— Завтра побачимося в будь-якому разі, — жваво запахкотів він. — У Ребекки.
Том бачив Ребекку всього-на-всього двічі в житті, та й то обидва рази в мене вдома, а я знайома з нею дев’ять років. Вирішила прогулятися по магазинах і перестати зациклюватися.
14:00. У «Ґрегем енд Ґрін» зіткнулася з Ребеккою, яка саме купувала шалик за сто шістдесят дев’ять фунтів. (Що робиться з тими шаликами? То вони милі цяцьки по дев’ять фунтів дев’яносто дев’ять пенсів, що претендують на сяке-таке місце в різдвяній панчосі, а то, не встигнеш і оком змигнути, обертаються на брендові оксамитні аксесуари й за ціною не поступаються телевізорові. Певно, наступного року те саме відбудеться зі шкарпетками чи трусами, і почуватимемось обділеними, не натягнувши трусиків «Інґліш ексентрікс» із фактурного чорного оксамиту за сто сорок п’ять фунтів).
— Привіт! — гарячково вигукнула я, повіривши, що моєму страшному сну про вечірку нарешті кінець і вона також вимовить оте: «Побачимося в неділю».
— О, привіт, — холодно привіталась Ребекка, не дивлячись мені в очі. — Біжу далі. Я в цейтноті.
Коли вона пішла, у магазині залунала «Різдвяна пісня», і я, ковтаючи сльози, взялася пильно розглядати друшляк за сто вісімдесят п’ять фунтів від Філіппа Старка. Ненавиджу Різдво. Усе в ньому наче створене задля сімей, любові, тепла, ніжності й подарунків, і, якщо не маєш ні хлопця, ані грошей, у твоєї мами роман із португальським злочинцем, якого розшукує поліція, а друзі більше не хочуть бути тобі друзями, виникає бажання емігрувати в мусульманську країну з фундаменталістським режимом: принаймні там до всіх жінок ставляться як до суспільних покидьків. Взагалі-то маю це все десь. Посиджу спокійно усі вихідні за книжкою, послухаю класичну музику. Може, нарешті дочитаю «Голодну дорогу».
20:30. «Побачення наосліп» було сьогодні дуже правдивим. Відкоркую-но ще одну пляшку вина.
