• Город
  • Тиждень
  • Арт
  • Сцена
  • Экран
  • Стиль
  • 111
  • О нас

111 слов

Прочитать

Manzeye, Mareppa, Mareppo, Mussapa

4 Август, 2022

Прочитать

Культурний поліморфізм України: погляд з Італії

19 Июль, 2022

Прочитать

«Наш Мазепа свят, а ваш москаль – скурвый сын!»

4 Июль, 2022

Прочитать

Поезія воєнної доби: «Назви мені місто – і я скажу тобі, де його рана»

28 Июнь, 2022

Прочитать

Маркіян та його відчуття снігу

14 Июнь, 2022

Стиль

Прочитать

Мода не може брехати

27 Октябрь, 2021

Прочитать

Шить в Париже

19 Март, 2019

Прочитать

Дело в шляпе!

15 Март, 2019

Прочитать

Умные часы — украинский стартап Force

6 Август, 2018

Прочитать

Киевлянин, которого мы потеряли

1 Август, 2018

 

inший Kyiv

Культура Великого Міста
  • Город
  • Тиждень
  • Арт
  • Сцена
  • 111
  • Про нас

inший Kyiv

  • Город
  • Тиждень
  • Арт
  • Сцена
  • 111
  • Про нас

In Город

Грабовский от «А» до «Я»

1.7K Просмотров 20 Январь, 2018

Грабовский от «А» до «Я» Pin It

Совсем скоро в издательстве  Acta  выйдет книга об украинском композиторе Леониде Грабовском «Лінії. Перехрестя. Акценти», подготовленная его младшим коллегой композитором Александром Щетинским. Чем она интересна, как устроена и почему ее важно прочесть, InKyiv рассказывает автор.

Леонид Грабовский вошел в нашу культуру еще в конце 1950-х годов и по сей день активно в ней присутствует. Он — одна из немногих ключевых фигур в украинской музыке. Однако мы только приступаем к изучению и к осмыслению его как музыканта. Нельзя сказать, что о нем ничего не написано. Есть немало его интервью. Грабовского о чем-то спрашивают, он что-то отвечает… его недопонимают, перевирают, накапливается снежный ком неточностей и искажений. Да и вопросы, которые ему задают — газетные, поверхностные. Более глубинные вещи редко кто задевает, а с Грабовским как раз можно говорить о глубинных вещах. Он человек культуры, и раскрывать его нужно в широком культурном и гуманитарном контексте.

Это и стало для меня исходным моментом: книга должна быть не только о Грабовском и его музыке. Это также книга о времени Грабовского. О ментальной, культурной, политической ситуации, которая сложилась в те годы, когда он жил в Украине и когда вынужден был эмигрировать.

Значительную часть книги составляют мои беседы с композитором. Мне повезло: Грабовский умеет рассказывать не только о себе, но и о других людях, а встречался он с невероятным количеством интереснейших личностей. Кроме музыкантов, в кругу его общения и интересов были наши шестидесятники – театралы, литераторы, художники, диссиденты. Он выбрал для себя широкий культурный контекст, и в этом его отличие от коллег. Такого мощного погружения в нашу культуру в разных ее проявлениях, как у Грабовского, не было ни у кого из музыкантов.

Музыка Грабовского в последние годы изредка звучит в Украине, но довольно много важных его сочинений всё ещё у нас не исполнялись или звучали давно и не всегда удачно. Получается, о композиторе Грабовском слышали почти все, но музыку-то его знают плохо. Мне хотелось, чтобы он рассказал о своих основных сочинениях более подробно, представил их. Его рассказ, я надеюсь, поможет дальнейшим его исполнениям.

Я сопровождаю рассказ Грабовского довольно большим количеством примечаний и пояснений, чтобы облегчить восприятие книги неспециалистами в области музыки или теми, для кого вторая половина ХХ века – не столько пережитой опыт, сколько уже история. Наши беседы с композитором рассчитаны на широкий круг читателей, интересующихся культурой, но при этом мы нигде ничего не упрощаем. Говорить просто и ясно о сложных вещах – к этому мы оба стремились.

Наша книга – первая, полностью посвященная Грабовскому. В ней я собрал несколько хороших статей о нем разных авторов. Эти статьи уже печатались в вузовских малотиражных сборниках, без редактуры, с неточностями и ошибками. Теперь же они все собраны воедино и заново откорректированы.

Таким образом, эта книга — не только моя. За беседами и статьями следует эпистолярный раздел. Сохранилось довольно много писем Грабовского к разным адресатам, в том числе 65 писем к Эдисону Денисову, мы их все публикуем. Это бесценный, пронзительный документ эпохи. Завершает сборник впервые составленный и выверенный с автором полный список его сочинений со всеми спецификациями — названия, исполнительские составы, время звучания, год написания, авторы текстов и т. п. – так, как это делается в хороших академических изданиях.

Грабовский всегда был неравнодушен к литературе и языкам. В молодости он даже пробовал себя в роли переводчика поэзии – перевел с немецкого на украинский поэму Рильке. Этот перевод был опубликован в 70-х гг. в журнале «Всесвіт», которым руководил тогда Дмытро Павлычко. Некоторые слова в тексте Грабовского журнальный редактор поправил – и не всегда в лучшую сторону, так что мы восстановили изначальный авторский текст перевода. Еще один поэтический текст мы включаем в качестве эпиграфа ко всей книге. Это стихотворение Мыколы Бажана из цикла «Ночные концерты», посвященное Грабовскому. Оно задает соответствующий уровень всему, о чем пойдет речь в книге.

Моя отдельная благодарность научному издательству «Акта». Их энтузиазм, профессионализм и творческий подход к делу – выше всяких похвал.

 «Лінії. Перехрестя. Акценти – Композитор Леонід Грабовський. Ідея, укладання, загальне редаґування, коментарі Олександра Щетинського» — Харкiв: «Акта», 2018

Презентация книги состоится 1 февраля этого года в «Мастер-классе» (ул. Богдана Хмельницкого, 57-Б), начало в 19:30.

УРИВКИ

О. Щ.: Група «Київський аванґард» проіснувала приблизно до кінця 1960-х років?

Л. Г.: Більш-менш так. Далі всі почали йти своїми шляхами. Нас тримала пам’ять про студентські роки, те, що ми разом вчилися, збиралися, ділилися враженнями. Був певний період, коли ми з Сильвестровим систематично грали симфонії Гайдна в чотири руки, Бетовена увертюри, ще щось.

О. Щ.: А тиск офіціозу і влади відчувався?

Л. Г.: Ще й як! Коли я написав «Симфонічні фрески» (за мотивами малюнків Бориса Пророкова), вибухнув скандал. Блажков поставив це до програми філармонійного концерту Держоркестру України. В програмі були Сьома симфонія Бетовена, Перший концерт Чайковського (солістом, здається, мав бути Ашкеназі) і мої «Симфонічні Фрески». Після першої ж репетиції донощики сповістили до відповідних органів, що відбувається ідеологічна диверсія. Тоді на другу репетицію прийшла комісія, й після того влаштували обговорення і велику прочуханку, усілякі партійні базікали нападали на нас. Присутні були Таранов, Лятошинський, Рахлін (на той час іще головний дириґент Держоркестру), Філіпенко, Г. Майборода. Таранов, виступаючи, сказав: “Это произведение, безусловно, ляжет на полку”, на що Лятошинський з місця  додав: “Мы все полковники”. Лятошинський дуже енергійно захищав мене, та це не допомогло, і виконання «Фресок» заборонили. Блажков із цим не змирився і зробив їм навпір виконання в Ленінграді.

* * *

О. Щ.: Ваша зацікавленість додекафонією теж не залишилася поза увагою.

Л. Г.: Якраз тоді один з тих, хто на початку трохи ходив на наші зустрічі знайомитися з книжкою Єлінека, швиденько доніс кому треба, що ми збираємось і дивимося книжку про додекафонію, і пішли плітки, що, мовляв, “Грабовский организовал масонскую ложу додекафонистов”. Додекафонія тоді зрівнювалась із какофонією. В Москві відбулася виставка аванґардистів, яку відвідав Хрущов. Він, звісно, був непідготовлений до такого мистецтва і страшенно обурився. Потім відбулася зустріч Хрущова з представниками літератури і мистецтва, на якій він кричав на Євтушенка й інших. Після Москви одразу в Києві організували подібні зустрічі – вже без Хрущова, але на рівні ЦК КПУ. Я 1962-го закінчив аспірантуру і почав викладати в Київській консерваторії, але 1963-го року мене звільнили з консерваторії за злочини перед соціалістичним реалізмом і провокаторську діяльність. Довелося хапатися за кіномузику, щоб мати якийсь заробіток.

* * *

О. Щ.: До Параджанова Ви так само заходили?

Л. Г.: Не дуже багато, але бував досить періодично, бо в нього бували усі. Його дім був відкритий завжди. Познайомили мене з ним на студії, я вже трохи працював у кіно. Перший фільм із моєю музикою здавали в грудні 1963 або в січні 1964 року, а влітку я вже писав музику до дипломної роботи Ролана Сергієнка – короткометражки «Карти». Очевидно, в ті літні місяці і відбулося знайомство з Параджановим, а у вересні я отримав від нього запрошення на неофіційний перегляд «Тіней». Це був один з перших неофіційних переглядів фільму, у клубі Ради міністрів, здається. У Параджанова збирався цілий натовп людей з усіх боків – поети, скульптори, художники, графіки… Він сам був майстром колажу. Незабутнім було його читання власних сценаріїв, досі не зреалізованих. Наприклад, феноменальний сценарій «Бахчисарайський фонтан» – за мотивами Пушкіна, але, як завжди, з його безмежною фантазією.

О. Щ.: А музику свою Ви йому показували?

Л. Г.: Ви знаєте, він, по-моєму, на сучасній музиці зовсім не розумівся. Він колись навчався на тенора, брав уроки у Ніни Львівни Дорліак, потім дуже хизувався цим. Як і більшість вокалістів, він мало що тямив у музиці. Композитора для фільму він міг обирати за його зовнішність. Так він одного разу намітив обрати Волконського, бо любив усе екзотичне й унікальне, що мало на собі ознаки фронди. Волконський дуже яскраво уособлював такий стиль, це імпонувало Параджанову, незалежно від того, якою була музика Волконського. Я думаю, це йому було взагалі байдуже. Він зробив фантастичний у сенсі дотепности й точности портрет-колаж Волконського зі старою залізною оправою від окулярів (Волконський на той час уже носив окуляри), підчепив вуса і це все наклеїв на «Указ об освобождении крестьянства» 1861 року. Я бачив цей колаж пізніше серед репродукцій в одній із книжок, присвячених Параджанову.

О. Щ.: Це все були Ваші однолітки. А чи були Ви знайомі зі старшими людьми – із тими ж Антоненком-Давидовичем, Бажаном…

Л. Г.: З Антоненком-Давидовичем я не був знайомий, а от з Бажаном і з Кочуром194 – так. Із Григорієм Порфировичем Кочуром ми товаришували, я в нього реґулярно бував, дуже його любив, і він мене любив. Я не встиг познайомитися – очевидно, через свою несміливість – ані з Тичиною, ані з Рильським. Якби мене хтось із літераторів завів до них, я б, звичайно, пішов, але так не трапилося. А от до Бажана затягли і познайомили! Перед прем’єрою моєї Симфонії-леґенди, що виросла з музики до фільму «Вечір на Івана Купала», я прийшов до Бажана в редакцію «Енциклопедії»197 і запросив його з дружиною на концерт. Під враженням від почутого Бажан написав і присвятив мені вірш.

* * *

О. Щ.: Розкажіть про Вашу першу поїздку до Америки.

Л. Г.: Я пам’ятаю, як на самому початку 1987 року я подивився фільм «Покаяние» (в кінотеатрі «Россия» на Пушкінській площі в Москві). Після цього ми всі зрозуміли, що тепер ми живемо в іншому світі, що стара цензура вже не діє. Поступово почали людей випускати в поїздки за кордон. Тоді ж у Лінкольн-центрі оголосили, що буде концерт «Нові українці» – Сильвестров і я. Я вирішив, що треба спробувати потрапити на нього. Але в «Иностранной комиссии» Спілки композиторів її очільник Щербак (звісно, каґебешник і колишній вояк армії Котовського) сказав: “Вы уже не успеете, документы очень долго оформляются”. Я говорив з ним у березні, а концерт мав бути у травні. Аж тут Вірко написав, що влаштовує в університеті штату Невада в Лас-Веґасі міні-фестиваль із моїх творів: кілька концертів з музикою різних авторів, але в кожному мав бути один мій твір – «Когда», Concerto misterioso, «Константи»,«Шість японських хоку». Ця вся серія концертів планувалася на листопад, і коли я у травні подав до «Иностанной комиссии» заяву на цю поїздку, Щербак вже каже: “Ну так это ж совсем другое дело”. Мене почали оформлювати, але все одно закінчили в останню хвилину. Я мав вилітати о 7-й годині ранку через Брюссель, а напередодні сидів, ще не маючи паспорта. Лиш о шостій годині вечора мені подзвонили і сказали: “Вам нужно подойти на Старую площадь”.

О. Щ.: Це ж ЦК КПСС. Так ось де Вас “оформлювали”!

Л. Г.: Приходжу туди, потрапляю всередину через бічний вхід і якісь дворики, нарешті підходжу до прохідної, де з двох боків стоять каґебісти. Я їм подаю свій паспорт (звісно, громадянський, закордонного ж у мене не було), один з них відкриває його і починає роздивлятись кожну сторінку, а другий пильно дивиться мені в очі. Той, що гортає паспорт, доходить до сторінки із пропискою, піднімає на мене очі і повільно каже: “Ваш паспорт недействителен”. А річ у тім, що коли записували мені прописку в паспорті, то дівчина-реєстраторка там трохи підшкрябала бритвою щось написане тушшю. Ви розумієте, що я міг відчувати після такого оголошення. Я ошелешений безсило опустився на лаву і сидів, а каґебісти почали інтенсивно обмінюватися знаками, тільки їм зрозумілими. За десять хвилин з’являється привітний чоловічок і каже до мене: “А какие у вас проблемы? Покажите-ка Ваш паспорт. А, ничего особенного, пойдемте”. Завів мене до кабінету, а там сидить такий собі кат і садист на вигляд, із сивим їжаком на голові, ніби з табірної охорони ҐУЛАҐу. Він почав проводити зі мною інструктаж, розпитувати всілякі речі. Потім відвів у наступну кімнату, а там лежить «Инструкция для гражданина СССР, выезжающего в зарубежную поездку в капиталистические страны”. Сказав, щоб я читав цю інструкцію, але нічого не виписував. Усе треба було тільки запам’ятовувати. Була ще, здається, розмова з якоюсь жінкою. Кабінетів там сила-силенна, ми йшли дуже довго, підіймалися на другий і третій поверхи.

О. Щ.: Як це нагадує «Замок» Кафки!

Л. Г.: Видали мені нарешті закордоннний паспорт, а назавтра на п’яту ранку чи навіть раніше вже треба було викликати таксі в Шереметьєво. Щойно я приїхав до Шереметьєво, почало сходити сонечко. Коли пройшов всі контролі, зустрів джазмена Ґєорґія Ґараняна. У Брюсселі треба було шість годин чекати на літак до Нью-Йорка. Але, оскільки я летів до Лас-Веґаса до Вірка, то в Нью-Йорку мене мали зустріти і провести на наступний літак. Я пройшов контроль, стою й чекаю – нікого нема! А я ж тоді ще не говорив англійською. На щастя, мені допомогли якісь російськомовні люди, подзвонили (по телефону-автомату, бо мобільних же ще не було) до Вірка, а він – до Ірени Стецури, це вона мала мене зустріти і допровадити до іншого аеропорта. Виявилося, що вона чекає мене на іншому терміналі, бо Спілка композиторів вказала хибний номер рейсу. Ірена таки приїхала за мною, повезла на наступний рейс в інший аеропорт, але оскільки я довго чекав, то вже не встигнув на нього. Довелося докуповувати квиток на наступний рейс. На додачу тут ще й розірвався держак на моїй валізі. Якось ми її тягнули і бігли довжелезним пустим коридором, бо спізнювалися. Щойно встигли закинути мої речі до літака, він тої ж секунди почав вирулювати на зліт, я навіть не встиг дійти до свого місця. Сукупно моя подорож зайняла 27 годин. Я був цілком виснажений, до того ж не виходило швидко пристосуватись до зміни часової смуги. Вдень мене кидало в сон, а вночі я не міг стулити повіки.

non-fictionАлександр Щетинскийглавы по субботамЛеонид Грабовскийпрепринтчитать
Share

Читайте также

Просмотр

Поэт Широкого Луга

Просмотр

Вітальна телеграма

Просмотр

Закованный фильмой

Просмотр

Что за портретом

Просмотр

Що таке враження?

Просмотр

Блакитний океан та інші

Просмотр

U2 на стадіоні Кошево

Просмотр

Некое бородатое лицо

Предыдущий пост

Новые валенки

In 111

Новые валенки

Просмотр

Следующий пост

Пошук ідеального міста

In Город

Пошук ідеального міста

Просмотр

Instagram вернул неверные данные.

© 2022 inший Kyiv - All Rights Reserved.

Партнер сайту: