Останній «справжній» роман Патріарха з’явився 15 років тому, і то були «Дванадцять обручів». Потім було задовге інтерв’ю («Таємниця») і декілька есеїстичних збірок. І ось нарешті у Чернівцях виходить велика книга, про яку нас заздалегідь попереджують, що писалася вона 27 років, і що це «паранормальний роман», який складається з восьми-з-половиною серій і «аж волає на кінематографічну реалізацію».

Олександр Бойченко, редактор чернівецького видання, згадує, що 27 років тому, у першому з романів – «Рекреації», автор «вустами одного зі своїх alter ego повідомляє, що задумав повість у новелах “Мерзотники”». І нарешті він зробив це, навіть при тому, що на «повість» «Коханці Юстиції» схожі ще менше ніж на роман. Проте насправді все це починається раніше, і перша новела – про Самійла Немирича, прекрасного розбишаку, – повертає нас до гротескової «колекції екзот» Францишека Яворського, а насамперед, – до «Екзотичних птахів і рослин» (як власне і подорожуючий «Цирк Вагабундо» з його пастернаківсько-парнаським розміром,  тобто з усіма семантичними ознаками богемних «Пирів» і уявних мандрів Рембо). Далі цією книгою можна подорожувати як постмодерним каталогом з творчості Патріарха, шукати та знаходити автоцитати, прозорі натяки, алюзії і таке інше, доки в останній «серії» не вбачаєш «безголового трупа», і розумієш, що це вже «Дванадцять обручів», а за ними будуть «спогади про себе», тобто подорож закінчено.

Зрозуміло, що всі наші розмови точилися навколо Безголового.

Це було зловісне вторгнення трупа у наш світ.

Правди ніде сховати – ми любили темні фантазії. На цвинтарях нас понад усе приваблювали так звані зони самогубців, занедбані, безіменні, позбавлені ангелів та хрестів.

Тому ми знали, що отой, приміром, густо порослий черемшею горбочок – то залишки жалюгідного поховання такого собі «коломийського педофіла», який колись у незапам’ятну давнину мав зухвалість кинутися під потяг саме на нашому вокзалі.

Чи знали ми тоді слово «педофіл»?

Абсолютно ні. Але ми розуміли, що малося на увазі. Ми любили темні закапелки сексу, натяки на статеві дивовижі та збочення.

І все ж не річка. Бо річка ж була іншою зоною!

Річку, нашу дорогу Золоту Бистрицю, було осквернено. Раніше для кожного з нас вона була чимось на зразок найвищого прояву літа, його чуттєвою концентрацією.

<…>

Тепер же виявлялося, що на її берегах трапляються безголові трупи. І хтось їх такими робить: людина не може позбавити себе голови сама. Хіба що покладеться нею на залізничну колію, але це не той випадок.

Отже, тут не обійшлося без убивці. Хтось учинив це макабричне злодіяння, а потім приволік нещасного трупа на берег.

Обвисле, велике, атлетичної статури і, мабуть, вельми громіздке мертве тіло. Двиганити такий тягар і незручно, й невдячно. Тобто вбивця напевно був не сам.  <…>

Що все-таки трапилося? За яких обставин? Як і чому? Нам понад усе хотілося знати деталі, проте радіо ними не ділилося. Тільки один і той самий текст по кілька разів на день протягом ледь не тижня: «Особу вбитого не встановлено. Татуювання та інші особливі прикмети на тілі відсутні. Телефонуйте 02».

Юрій Андрухович. Коханці Юстиції. Роман. – Мерідіан Черновіц, 2018.