Героїня книжки – сицилійка Франческа, її щоденні пригоди Дорж Бату (Андрій Васильєв) спочатку описував у своєму блозі, а потім в книзі, яка стала однією з найпопулярніших видань весни (і Книжкового Арсеналу) «Франческа. Повелителька траєкторій».

Дорж Бату народився в сім’ї музикантів, його батько був віолончелістом, художнім керівником Бурятського театру опери та балету. Потім Бату вивчав сходознавство, потім став журналістом і ведучим програм новин, потім ….Зараз він —оператор корекції траєкторій польотів космічних кораблів Центру керування польотами Національного управління з аеронавтики і дослідження космічного простору США (NASA). 

У дні Книжкового Арсеналу Дорж Бату розповів InKyiv про те, як потрапив на роботу в NASA, як писав свою першу книгу, і чи буде у неї продовження.

Ваш батько хотів, щоб ви пішли по його стопах і стали віолончелістом?

— Моє дитинство пройшло в оперному театрі, в музичному коледжі. Мої батьки музиканти. Мама теоретик по теорії музики, піаністка-композитор, а тато віолончеліст. І, звичайно, вони мене зі старшою сестрою віддали в музичну школу. Сестра музичну школу закінчила по класу фортеп’яно, бо в неї залізний характер. А я довчився тільки до третього класу віолончелі, і кинув. Так я не став музикантом. Хоча у мене всі музиканти: мама, тато – музиканти, бабуся музикант, дідусь взагалі один із засновників класичної музики Бурятії. Тобто всі: загалом всі музиканти. А в мене – не склалось.

Це було трагедією для ваших батьків? 

— Ні, трагедії не було абсолютно. Ні в кого причом. Тато сказав : «Ну окей, не хочеш, не будеш. Будеш займатись чим захочеш».

І чим ви займалися?

— Коли я вчився… Перший раз про це говорю, ми робили з другом вибухівку. Ми робили різну вибухівку. Світлову, шумову, з бікфордовими шнурами, навіть з годинниковим механізмом. Все працювало, взривалось, вибухало. Це було жахливо, насправді. Зате нас ніхто не чіпав. Тому що всі знали що ми небезпечні. 

Але кар’єра терориста не відбулася теж?

— І сапера так само.

Як ви вирішили, що сходознавство це те, що вас буде цікавити довго?

— Я цікавився цим з дитинства. Тибетом, Монголією, Китаєм і буддизмом. Тому, в принципі, це було логічно, логічне рішення піти на сходоознавство. 

Було б логічно від вас чекати книгу з мистецтва, трилер з області тибетських таємниць. 

— Насправді, дуже кльова ідея. Я часто пишу, намагаюсь писати історії про свого вчителя. В мене в дитинстві був духовник. Буддійський монах Чімітдорж-лама. Він, в принципі, це одна людина заклала в мені характер. І він знав купу таких напів містичних історій, бачив на власні очі. Про старі книги з шифрованими текстами, які там показують в якійсь тіні закладений скарб з книг. Я не знаю чи все це правда. Але це все страшно захопливо. Я, поки що не забув, собі так тихенько занотовую. Можливо колись в майбутньому, я щось таке напишу. А поки маленькими порціями видаю історії про чимдуж лама. На мій превеликий подив,  їх читають. 

Як у вашому житті з’явилася Україна?

— Двотисячний рік, один із чатів, які були страшно популярні. Я зустрічаю дівчину з дуже незвичним ім’ям Ярка. Виявилось, що дівчина з України. Ми познайомилися по переписці. Переписувались, потім вона приїхала до мене в гості. Наступного дня ми вирішили одружитись. Так у моєму житті з‘явилась дружина, котрій я зобов‘язаний тим, що говорю і пишу українською. Саме дружина, першою сказала мені «пиши – в тебе вийде!». І так, з дружиною і двома доньками, у моєму житті з‘явилась Україна а згодом і США.

Перша зміна діяльності була в третьому класі після музичної школи, потім …

— Сходознавцем я так і не став, я став журналістом. Тому що я вже почав займатись журналістикою будучи студентом. Я спочатку потрапив…

І знову випадково?

— Так, випадково. Було мені років дев’ять, тато мене взяв на телебачення. На запис концерту. Він солірував, був солістом оркестру. І я потрапив у великий знімальний павільйон. З камерами, з софітами, зі світлом, обширмлений. І я пропав. 

Який був перший жанр, з яким ви працювали на телебаченні?

— Це була прямоефірна програма для молоді. 

В Україні це вже була програма новин?

— В Україні це були новини, так. 

Що було далі?

— Дві тисячі тринадцятий рік, я звільняюсь з російської служби «Голоса Америки». І шукаю роботу. Я шукав, в принципі, будь-яку роботу. Я міг бути баристою в Старбаксі, піти прибирати в офісі, чи кудись. Але так сталось, що я потрапив лаборантом в лабораторію, яка розробляла і випробовувала деталі для космічних апаратів. Це посада така, абсолютно не вимагає ні бекграунду, ні технічної освіти. Я просто натискав на кнопки, записував там якісь показники. Робив чисто механічну роботу. Але мені дедалі ставало цікавіше. Ви знаєте, кожного хлопця приваблюють кнопки, ну переважно. Кнопки, дроти, ресептики, розйоми. Ну і я почав цікавитись цим. Мене почали вчити, я почав більше цікавитись, мене почали більше вчити. Таким чином за три неповних роки я доріс, фактично, до інженерної посади. Називатись став інспектором. Я інспектував, досліджував та випробовував кінцевий продукт. Тобто, датчики, деталі космічних апаратів та інше таке. Дуже цікаво було.

Де була ця лабораторія?

— Місто Амхерст. Штат Нью Йорк. 

Але це ж не останній життєвий етап, як ви знову змінили все, і стали розраховувати траєкторії для NASA? 

— Ми переїхали в інший штат, і я знов шукав роботу. І я подав своє резюме в  рекрутингову компанію, яка займалась працевлаштуванням працівників, які працювали в авіокосмосі. Вони викинули з мого резюме абсолютно всю журналістику, лишили тільки останні три роки. Вони розписали з чого я почав, що я вмію, з якими програмами я працюю, що я робив на останній роботі. Рекомендації  додали з попередньої роботи. І почали пропонувати моє резюме абсолютно в різні контори. А так сталося що мною зацікавилися роботодавці. Так я туди потрапив. 

Наскільки ви присутні в вашому романі?

— Роман ведеться від першої особи. Це я з моїми почуттями, з моєю реакцією. Тобто я змальовував себе абсолютно точно, як я це бачу.

Франчески не існує?

— Реальна Франческа існує, в неї реальне ім’я. Єдине що я не вказую її прізвища. 

Вона себе впізнала?

— Звичайно. Вона ще себе впізнала на тому етапі, коли я почав писати про неї пости в фейсбук. Звичайно, що вона скаржилася на мене. Вона не читає українською. Вона намагалась перекладати це через автоперекладач. І (якщо чесно) була в ужасі. Тому що автоперекладач… якість перекладу була жахлива, і мені доводилось самому їй перекладати. Вона дуже допитлива, її цікавить, про що я пишу, і як саме про неї я пишу. Вона слідкує за всіма лайками, за всіма коментарями. 

Найуважніший читач і героїня книги?

— Вона не скільки читач, скільки спостерігач. Оскільки вона дивиться за лайками і за кількістю коментарів. А якщо дуже сильно хоче, то я їй перекладаю власне суть тексту, який я написав. 

Ви очікували такої успіх?

— Ні. В мене ніколи не було письменницьких амбіцій. Ці пости я писав для своїх друзів. Тому що вони всі питали мене: «Як ти там?», «Як ти там на новому місці?», «Що ти там робиш?». І я спочатку почав відповідати в приватні повідомлення, а потім… Запитів було дуже багато, і я просто почав писати коротенькі оповідання в стрічку. Причому спочатку не про Франческу, а про супутники, про траєкторії. А потім вже з’явилась Франческа і вона була настільки неординарна, що я почав писати про неї. І раптом, зовсім неочікувано, власне, оповідання саме про неї стали найпопулярнішими у мене в стрічці. 

Вийшов нон-фікшн з людським обличчям.

— Знаєте, я не претендую на документалістику. Я з міркувань безпеки міняю або викривлюю імена, я трошечки міняю технічні параметри, цифри. Суть події залишається та сама. Так що я б назвав це фікшн. Це не чиста документалістика. 

Виробничий роман. У вас є плани писати науково-популярну літературу, для дітей і підлітків? Як Стівен Гокінґ? 

— Я не відчуваю що я достатньо компетентний в цій галузі як Гокінґ. Якщо у мене буде повна освіта з техніки, з математики, з фізики… То можливо. Поки що таких думок не було. 

Є плани на майбутнє?

— Поки що тільки про другу книжку, продовження, оскільки я підписав останню книжку словами «Далі буде». Обіцянки треба тримати і я буду. Щодо яких дуже далеких планів… Якщо я захочу залишатися на цій роботі і просуватися, то, звичайно, мені треба буде освіта. І мені треба буде вчитися, тому що я не зможу просунутися по службі, не маючи профільної освіти. Бекграунд і досвід це, звичайно, дуже важливо, але освіта все-таки найважливіша. 

Франческа буде головною дійовою особою в наступній книзі?

— Ну куди ж вона подінеться? Звичайно. 

Будете займатися самоосвітою?

— Справа в тому, що цю книжку я написав на роботі. В мене є дві коротких перерви. Перша і друга, обидві по п’ятнадцять хвилин. Це сумарно у мене є півгодини для того, щоб написати коротку історію, прописати діалоги, продумати сюжетну лінію, початок, кінець там, подивитися за помилками. Про все на все в мене є  тридцять хвилин. І це залежить від того, якщо щось трапиться, то я напишу. А якщо нічого не трапляється я, відповідно, з голови нічо не видумую. А буває так, що у мене не вистачає часу написати історію, в такому випадку історія просто уходить в нікуди. Тому що я намагався пару разів згадувати і писати по пам’яті. Але писати по пам’яті діалоги це, навіть із дуже хорошою пам’яттю — це неможливо. І получається що я видумую, а коли я починаю видумувати, в мене (якщо чесно) таке лайно виходить. Я просто забуваю про цю історію. Тому дуже багато в книжку не увійшло. Те, що написано в книжці — це тільки мала частина з того, що ми пережили. 

Там є такі історії, які тривали не один, а два дні, наприклад. Але в такому випадку я чекав продовження, і коли воно траплялось, я вже дописував продовження в real time. Я ж репортер, я пишу те, що бачу. 

Що ви читаєте з сучасної української літератури?

— Останнє, що я прочитав з сучасної української літератури це було «Поклоніння ящірці» Дереша. Мені дуже сподобалось. Я читав Прохаська. А взагалі часу читати, на жаль, нема. Тому що здебільшого я читаю якусь технічну літературу, яка мені просто необхідна по роботі, оскільки я постійно мушу підтримувати свій рівень.

Ваша книга продаватиметься в Штатах?

— Якщо буде англомовний реліз,  напевно буде.