Приводом для зустрічі з диригентом Романом Кофманом став його концерт, який відбудеться 26 червня – закриття сезону Національної філармонії. Але поговорили ми про все: і про сучасну музику, і про його сприйняття сучасних реалій, і про літературу (у видавництві Laurus недавно вийшла його книга «Как я провел жизнь»).

Романе Ісааковичу, вже багато років ви спостерігаєте за філармонічними сезонами. Щось принципово міняється в репертуарній політиці?

Нічого не міняється, і це в якомусь сенсі добре. Тому що підхід до вибору програм у філармонії завжди був доволі серйозний. Інколи бувають промахи із вибором солістів. Наприклад, у мене був промах на відкритті минулого сезону, з нами грав соліст з Італії. За документами, які було представлено його імпресаріо, все виглядало досить поважно. А коли він вийшов на сцену –соліст ніякий, чесно кажучи. Але це буває рідко. 

Недавно відбувся концерт «Нова українська музика», де диригував Міхеїл Менабде, ваш учень. Для нашої філармонії – це певний прорив, я вважаю. Що ви про це думаєте?

Я не вважаю, що це хороше рішення. Для чого ми граємо сучасну музику? Щоб зацікавити нею слухача. Сучасний композитор, який виконується в одному концерті з Шопеном, Чайковським, відразу ж підноситься в очах слухачів. Я такий концерт грав минулого року – твір сучасного київського композитора Олександра Родіна звучав в одній програмі з класиками, музикою Баха, Брамса, Гріга. Шлях популяризації сучасної музики – це виконання її разом з класикою, я вважаю. А для сучасної музики є спеціальні фестивалі, вони проводяться для особливого слухача і не розраховані для широкої публіки.

Ви зараз стежите за сучасним музичним процесом? 

Ні, я не стежу. Але свого часу я грав програму «Український авангард» (концерт відбувся в Національній філармонії 1 грудня 2008 року, звучали твори Сергія Пілютикова, Вікторії Польової, Володимира Рунчака, Сергія Зажитька, Максима Коломійця, Віталія Вишинського – О.Н.). Тоді зрозумів, що у нас є загін доволі успішних і талановитих молодих композиторів. Я зіграв не все, що запропонували (мені принесли 27 партитур), відібрав найкраще. На той момент я вже добре знав становище музики молодих композиторів Німеччини, де я працював кілька років, і там до мене зверталися із просьбою зіграти сучасну музику. Рівень українських композиторів набагато вищий за рівень тих німецьких композиторів, це я можу точно сказати. Німці не перехворіли «чистим» авангардом. Вони, звичайно, дуже майстерні і навчені, але в основному їхня музика базується на певній технічній ідеї, вона конструктивна; автори обирають якийсь композиційний прийом і методом, в якому переважає раціо, конструюють твір. Проте теплоти, глибини переживань я в цій музиці не відчув. А про творчість наших композиторів можу сказати, що вони перехворіли хворобою пошуку прийому, тут я чую те саме, що й в музиці класиків, романтиків і постромантиків – глибокі людські почуття, тільки виражені іншою мовою. 

Ви виконували музику деяких українських авангардистів 60-х. Чи має вона національні особливості? 

Звичайно, наліт української школи є. Це проявляється інколи завуальовано, а інколи напряму – через використання традиційних жанрів, мелодики. Наприклад, у харківського композитора Валентина Бібіка. Я здійснив прем’єру його опери «Біг» у концертному виконанні. До цього треба було зробити редакцію, тому що партитури не було. Це була дика робота, яка закінчилася моїм першим інсультом. Правда, не через партитуру, а через мою роботу із деякими солістами (в цій опері 23 солісти!). Це чистий авангард, але з інтонаціями народними, українськими. «Біг» – прекрасний твір українського авангарду, забутий, досі не оцінений. Його просто необхідно поставити! 

Вікторія, донька Бібіка, в інтерв’ю сказала, що батько вважав слово «біг» ключовим словом епохи. А яке ключове слово нашого часу? 

Одне?

Так.

Хаос. В нашому житті, нашій системі, світі.

Тобто не тільки в Україні?

Не тільки.

І що нам робити?

Рятуйся хто може. Жартую. Треба намагатися вибратися з цього.

Світ – у принципі хаос.

Ну, це спірне питання. На чому базується релігія? Україна ж православна країна, релігійна нібито.

Дуже відносно, у порівнянні, наприклад, з поляками.

Поляки не погодяться з тим, що світ це – хаос. Світ це складна система, в якій, звісно, є елементи хаосу, але є загальні закони, яким підпорядковуються події.

Маєте не увазі цінності?

Зокрема. Світ – це не хаос, це поєднання дуже складних систем.

Хіба в Україні не змінилися цінності за останні декілька років?

На жаль, я не помітив, що в Україні вони взагалі є, я маю на увазі загальні для країни цінності.

А Майдан?

Це був спалах самосвідомості, дуже короткий, так як на сонці бувають спалахи. Попередній спалах – Майдан 2004 року. Але якщо перший Майдан був ціннісний, то другий вже було побудовано на емоціях. Звичайно, для певних груп цінності є. Але загальних цінностей для держави не існує. Суспільства немає. Може я не правий.

Можете пригадати як пройшла прем’єра П’ятої симфонії Валентина Сильвестрова, яку ви зіграли в кінці 80-х? 

Ця прем’єра пройшла «на ура», це було у Великому залі консерваторії, грав студентський оркестр. Ця симфонія мені присвячена, тому я відчував особливу відповідальність, хоч це не точне слово. Я був здивований, коли відкрив перший листок партитури: на першій тактовій рисці було написано ritenuto (заповільнення музичного темпу – ред.). Я йому подзвонив і кажу: «Валечка, ritenuto по отношению к чему?». Він: «Ну ты понимаешь…»

Не було питань з боку адміністрації консерваторії, що граєте «крамольного» композитора?

Ні, з боку консерваторії питань не було. Були питання, коли я виконував авторський концерт Шнітке в філармонії. Це були 80-і роки, коротше, догорбачовський період. Один із секретарів Спілки композиторів написав лист в ЦК з цього приводу, мовляв, що відбувається, як виховує молодь викладач консерваторії, Кофман Роман. Цей лист ліг на стіл завідуючій сектором культури ЦК. Вона не знала, хто такий Шнітке, і написала листа тодішньому директору інституту мистецтвознавства. Він не знав, для чого їй потрібні ці свідчення – чи для того, щоб виділити комусь квартиру, чи щоб посадити когось в каталажку. Написав про всяк випадок узагальнено, що музика Шнітке нестандартна, експериментальна, але з іншого боку – на експеримент має право кожен митець. І завідуюча сектором культури ЦК спустила на гальма, теж про всяк випадок.

Потім був у мене епізод, пов’язаний із виконанням Реквієма Шнітке. Співати мав хор консерваторії. Покійний Павло Іванович Муравський протестував з усіх сил. Але коли він почув цю музику на першій репетиції, дуже загорівся і підтримував мене всіляко. Але знову був донос в ЦК, хто написав – не знаю. Мені подзвонив інструктор ЦК, колишній мій однокурсник по консерваторії, і каже: «Прийшов лист, і тебе викликає до себе заввідділу культури, завтра на 13.30». На що я йому відповів: «Володя, повідом цій людині, що я безпартійний, і викликати до себе мене ніхто немає права. Ми можемо зустрітися в кафе чи в мене дома, і поговоримо». «Так і сказати?», каже. «Так і скажи». І від мене відстали.

Ми недавно з’ясовували з Міхеїлом Менабде, що таке школа Романа Кофмана… 

Немає такого. Педагог є, а школи нема. Є клас Кофмана. Вони ж всі різні – Дядюра, Протасов, Менабде. Спільне між ними, хіба, те, що всі вони, в основному, – порядні люди, як мені здається. 

А у професійному сенсі?

У професійному сенсі – серйозне, відповідальне ставлення до тексту. З іншого боку – свобода, відсутність страху перед «своїм словом» у виконанні. Але головне – відповідальність перед композитором. Зазвичай мене питають: чи знайоме вам хвилювання на сцені? Звичайно. Але коли я стаю перед пультом, хвилювання відходить. Смисл професії диригента в тому, щоб постаратися донести слухачеві те, що закладено в самій музиці. В тому й трагедія композиторської праці, що написана партитура – це нічого. Музика існує тільки тоді, коли вона звучить. 

Щось пишете зараз?

Ні. Я збираю матеріали, є в мене задум видати книгу із робочою назвою «Про музику і музикантів». В мене є багато матеріалів на основі моєї нездійсненої дисертації. 

Ви писали дисертацію?

Так, я її почав, коли вчився в консерваторії, моїм науковим керівником був Іван Арсенійович Котляревський. Тема – «Виховання диригентів. Психологічні особливості». Я наполягав на тому, що в основі диригування лежить психологія, а не техніка, тоді як всі підручники стосувалися техніки. Деякі так і називались: книга Колеси, «Техніка диригування», Канерштейна, «Питання диригування». Канерштейн мені подарував цю книгу, і я йому сказав: «Олександре Михайловичу, книгу «Питання диригування» я б і сам написав, хто напише «Відповіді диригування»? Він образився.  

Крім того, мені хочеться зібрати і видати мої несерйозні твори, в мене є повісті, сатири гумористичні. 

Чому займаєтесь літературою? 

Я займаюсь літературою за внутрішнім переконанням, але я тільки зараз зрозумів, що можу пояснити, чому для мене література є більш цінною за музику. Справа в тому, що літератор – це автор, творець, а виконавець музики – це передатчик, перекладач. І мені приємніше бути творцем.

Спілкувалась Олеся Найдюк

• Що: закриття 154 концертного сезону. Академічний симфонічний оркестр Національної філармонії України, головний диригент – Роман Кофман, соліст  Антоній Баришевський. В програмі Рахманінов, Шуберт, Равель. 
• Коли: 26 червня о 19:00
• Де: Володимирський узвіз, 2