В рамках програми «Open Poland», яка належить Інститутові Адама Міцкевича і спрямована на співпрацю польських та українських митців, було створено новий (зовсім новий – в усіх сенсах!) експериментальний джазовий оркестр, в якому беруть участь кращі сучасні музиканти з обох країн. З українського боку це Михайло Барбара, Марк Токар, Катерина Зяблюк, Андрій Сочева, Сергій Охрімчук, Антон Болденко, Юлія Швед, Тарас Шумейко і Назар Поливка, Польщу представили знані джазові музики й перформери Павел Шамбурський та Міхал Ґорчинський, а також віолончелістка Омі Констанція Осмолінська.

Назар Поливка

Моніка Гроховська, менеджерка програми Open Poland у країнах східного партнерства: Для нас було важливим, щоб це були не лише джазові музиканти. Одним з критеріїв відбору була відкритість до експериментів.

Новий оркестр ще не має сталої назви, – пілотною версією стало означення «Польсько-український естрадний оркестр», проте, мабуть, це не зовсім відповідає специфіці непростої експериментальної музики, яку він виконує. На прем‘єрі, що відбулася 17 листопада в 32 Jazz Club, слухачі почули доволі складні синтетичні композиції, – насправді, це була скоріше одна цілісна музично-поетична історія, створена на основі модерної української й польської поезії, фольклорних балад і так званого «звукового матеріалу» – текстів, наговорених українцями, що живуть у Польщі, шуму міських вулиць, пташиного співу тощо.

Міхал Ґорчинський і Павел Шамбурський вибрали кілька віршів сучасних українських і польських поетів, до яких згодом за ініціативи українських учасників проекту додалися ще й інші тексти. Всього було складено 13 композицій: від романтично-сентиментальних опусів на вірші Лесі Українки  до «панківських», часом дещо навіть хуліганських витворів на тексти Івана Лучука та Юрка Позаяка, а польську поезію представлено знаковим рядками з поета-бунтаря Анджея Бурси („Mam w dupie małe miasteczka”). Сюжет розпочинався з точечних звуків, і з них немовби народжувався й ширився всесвіт: з еротичної поезії Богдана-Олега Горобчука, з життя, що зачинається, і потім, за тим сюжетом, розгортається, – через всі пристрасті, красу й жорстокість, через усе, що буває в житті жахливого й смішного, через саме життя, – ми приходимо до справ остаточних, до кінця – чи то пак до «сестри нашої смерті», як сказав би св. Франциск із Асізі. – Насамкінець Місько Барбара продекламував «смертельні» вірші Володимира Свідзінського, а Тарас Шумейко заспівав автентичну поліську протяжну балладу на сюжет, від якого навіть у найнечуттєвішого слухача пішов би мороз по шкірі: про смерть та похорон жінки, з натуралістичними, а втім зворушливими подробицями («жовтим піском обсипав, барвіночком обгорнув»). І це був принципово інакший мелос і принципово інший, архаїчний «джаз».

Тарас Шумейко

В цьому поліському співі було дещо принципово відмінне від модерного вокалу Барбари, він немовби спрямовував «ad fontes», створюючи те саме відчуття багатомовної складної полістилістичної музичної історії, до якої долучилися слухачі першого концерту нового оркестру в 32 Jazz Club.

Текст: ІnKyiv

Фото: Олексій Карпович, Meloport