Картини зі Львова та картини з Канева, фотографії з Харкова, фарфор з Києва та дивовижні історії з Криму – Марина Полякова рекомендує найважливіші виставки столиці.

Карась Галерея (Андріївський узвіз, 22 а)

«Зануримося в світ живописної пристрасті, міцних фактур, виразних кольорів», – так галерист Євген Карась запрошує на виставку Василя Бажая De-Termino. Розберемо по пунктах. Пристрасті тут багато, бо ж великий корпус робіт Бажая належить до абстрактного експресіонізму. Фактури – дійсно міцні, над ними автор працює завзято, виліплюючи пастозну поверхню. Кольори… Василь Бажай може писати майже монохром, але якщо вже вирішує підпустити кольорів, вони лунають гучно. Автор продемонструє «відкладені в часі» картини середини 1990-х років, і це ще одна грань львівської школи, яку досліджує «Карась Галерея». Виставка відкрита до 19 березня.

Національний музей Тараса Шевченка

(бул. Т. Шевченка, 12)

Канів – знакове місто для українського мистецького життя (і не тільки тому, що там могила Тараса). На дніпровських берегах ще з довоєнних років проводили пленери студенти Київського художнього інституту, відвідували канівські кручі й вже зрілі майстри. Працювали там і Борис Рапопорт, і Олександр Бабак, тільки в різні роки. Борис Рапопорт належить до воєнного покоління, він народився у 1922 році, його творчий стиль – шляхетний реалізм.  Олександр Бабак народився у 1957 році, й про його творчу манеру хочеться сказати «нестримна». Ллється фарба, рветься вітер, плинуть хмари, палає небо – багато кольору та експресії. На полотнах цих художників один Канів, але який різний!

Mironova Foundation (вул. Лаврська, 9)

Дошки пошани з суворими портретами, газетні репортажі з ланів та заводів, альбоми з видами соціалістичних міст, у кожному по три Леніна, – в застиглі 1970-ті роки дихалось важко. Саме тоді народилася Харківська школа фотографії, неформальне об’єднання, члени якого хотіли чогось більшого (наприклад, «де-героїзувати радянське», як згадує фотограф Борис Михайлов). Ця андеграундна школа стала феноменом культури, увібрала кілька поколінь, й не «зачинилася» навіть тоді, коли тиска цензури не стало, – протест для її членів був лише поштовхом, а не самоціллю. У 1990-ті роки Тетяна та Борис Гриньови почали збирати колекцію фотографій Харківської школи. Що з цього вийшло – можете побачити на виставці та обговорити на відкритій дискусії 2 березня о 17:00. Виставка працює до 17 березня.

Музей історії міста Києва (вул. Б. Хмельницького, 7)

Виставка «Перлини київського фарфору» розповідає про те, чого ніколи вже не буде. Не буде Київського експериментального кераміко-художнього заводу (КЕКХЗ), не буде його талановитих майстрів, не буде моди на наївні статуетки та вази з петриківським розписом. Не побачить широкий загал вкрадені у 2000-х роках фонди заводу – десь осіли вони у приватних колекціонерів, якщо не загинули. Те, що збирає музей «Київський фарфор» (у якого ще немає приміщення), – це дзвінки уламки минулого, які зберігають  пам’ять про епоху.

Мистецький Арсенал (вул. Лаврська, 10-12)

Старий фарфор ще можна побачити в музеях, можна купити, а Крим для багатьох – втрачена любов. Для тих, хто усвідомлено не був там з 2014 року, півострів стає все більш примарним, розсипається на камінці, соснові гілки, промені сонця. Можливо, трохи втішає розуміння, що Крим не так просто вкрасти, привласнити, – він надто довго був домом для багатьох народів. Таври, кіммерійці, скіфи, греки, сармати, готи, гуни, хазари, слов’яни, печеніги, половці, генуезці, караїми, кримчаки, монголи, турки, кримські татари… —  Арсенал перегортає сторінки довгого минулого Криму, демонструє артефакти: кераміку, посуд, прикраси, одяг, тканини, монети. Розповідає історію кримських татар (а чи знаємо ми її?), автохтонного народу, який не має іншої батьківщини. Доводить, що Крим – не койко-місце для блідого «дикуна», а цивілізаційний феномен, який можна порівняти з Критом, Кіпром… Що нам зараз робити з цим знанням і з нашою любов’ю?

Текст: Марина Полякова