Мадонни, мойри й корови на левкасі, оголені весняні жінки, пошуки порядку в хаосі та моря всередині себе – Марина Полякова рекомендує найцікавіші виставки Києва.

«Білий Світ» (вул. Пушкінська, 21 а)

Левкас – ґрунт з суміші крейди, клею та масла, який наноситься на дерев’яну основу. Історично левкас пов’язаний з іконописом. Але коли «Білий світ» закликав українських художників присилати роботи у техніці левкасу для Першої всеукраїнської бієнале, з усіх куточків країни відгукнулися ті, для кого ця техніка не забута історія, а жива практика. Підсумок – 90 робіт, від маленьких до великих, дивом втиснуті до галереї, відомі художники поруч з зовсім молодими, і дитячий подив від того, яким різноманітним може бути левкас.

До іконописних мотивів та сюжетів Священної історії звернулося чимало авторів: Остап Лозинський, Ірина Солонинка, Катерина Кузів, Христина Мельник (неймовірна, тонка Мадонна), Влад Кришовський (тут обережно, його Магдалена з пляшечкою), Данило Мовчан (привіт Малевичу) та інші. Але, мабуть, ще цікавішим є «сучасний» левкас, відірваний від «матері-ікони» – з’ясувалося, що він абсолютно пластичний, може бути абстрактним, іронічним, мінімалістичним, може наївно відкриватися – ось вам ґрунт, ось дошка, – або ж ховатися за кунштюками. «Загублений годинник» Романа Романишина, «Сікорські» Анни Атоян, «Супрематичний Т. Г. Шевченко» Анатолія Федірко, «Мойри» Олександри Кришовської, «Чорна корова» Миколи Журавля, «Список №» Бориса Фірцака і, нарешті, ассамбляжний «Іван Федорович Ной» Леоніда Берната,витвір з дивною історією

буде прикро якщо ви не встигнете у вихідні подивитися на ці левкаси (бієнале відкрита до 17 березня включно)!

Triptych: Global Arts Workshop (Андріївський узвіз, 34)

Антон Тарасюк народився в Алчевську, Ксенія Дацюк у Львові, вони зустрілися, закохалися і працюють тепер в одній майстерні. В кожного з них свій стиль, але в напруженому діалозі, на тому кордоні, де зустрічаються дві особистості, народжуються роботи невловимо схожі. Роботи-загадки, які відразу й не зрозумієш, ким створені, Антоном або Ксенією, роботи, які поєднують обох майстрів. Розв’язувати ці ребуси цікаво.

Ну а які ж тоді полюси, індивідуальні стильові особливості художників? Ню, з яким працює Ксенія, це дуже молода, весняна натура. Дівчина, що поливає квіти, сама – свіжа трава, чиста вода. Дівчина з бананами – сама соковитий фрукт, і «два перса її мов ті двоє близнят молодих у газелі, що випасуються між лілеями». Тіла спрощеної форми, тіла сині, рожеві, жовті – як частка природи, як фрагмент інтер’єру, щось середнє між добрими берегинями та юними бунтівницями.

Місія Антона Тарасюка, здається – гасити пристрасті, наглядати за маленьким тихим світом, у якому живуть дві люблячі людини. Червона настільна лампа, горщик з рослинкою, стілець, шпалери у квітках, і птахи, птахи. Навіть якщо пташка тримає сірник, не віриться в те, що вона підпалить цей затишний бідермаєр.

Я Галерея (вул. Хорива, 49 в)

У 1962 році вийшла книга Томаса Куна «Структура наукових революцій», де доводилось, що наука йде вперед не поступово, а ривками – поки люди спокійно собі працюють у рамках якоїсь парадигми (наприклад, вірячи, що Земля є центром Всесвіту), десь в її куточку (в голові Коперника) вже тихенько зріє інша наукова думка, яка спалахне і створить нову парадигму. Теорія Куна вийшла за рамки історії науки – і стала підґрунтям для проекту Дмитра Молдованова «Порядок хаосу». Наївно-сюрреалістичні полотна, що дратують відвертими кольорами та чудернацькими сюжетами, – вони про світ, у якому просто на наших очах революційно змінюється парадигма, і ми намагаємось зліпити хоч якийсь порядок з цього хаосу. Як той чоловік, що стоїть на тротуарі у костюмі, при краватці, але босоніж, і дивиться, як поруч вмирає обпилене «Київзеленбудом» дерево, палає будівля і бігає лісний олень.

Ornament Art Space (вул. Анрі Барбюса, 53)

Півтора року тому Павло Мазай зробив фотопроект про корів Vacas і взяв паузу. Сьогодні він відкрив виставку Mar Adentro, «Море всередині», і назва цього проекту, як і попереднього, відсилає до іспанської стрічки. В ній розповідається про те, як Рамон, колишній моряк, був повністю паралізований тридцять років і відстоював право на евтаназію, залишаючись до кінця мужньою та небайдужою людиною, – це реальна історія. Візуально стрічка та фотографії з серії Mar Adentro не мають спільного, але це бекграунд для розуміння, чому через монохромні меланхолічні зображення човнів, води, узбережжя Павло Мазай говорить про людські стосунки, про пошук свого шляху та про безкінечне внутрішнє море. Виставка працює до 31 березня.