Вкрадений Дюрер, політ художньої думки, реформа скульптури, концептуальний путівник та гумовий імпресіонізм – Марина Полякова рекомендує найкращі виставки Києва.

Музей Ханенків (вул. Терещенківська, 15–17)

Почнемо з невмирущої класики – гравюр Альбрехта Дюрера та його послідовників, майстрів XVI століття. Більш ніж 60 гравюр прибули до Києва з Харківського художнього музею, де, до речі, у 2017 році відбулася подібна виставка і мала великий успіх. Ксилографії з циклу «Життя Марії» (1502–1510), титульний аркуш циклу «Апокаліпсис» (1511 рік), на якому Богородиця у зоряному вінці з немовлям на руках привиділася святому Іоанну Богослову, ранні різцеві гравюри «Морське чудовисько», «Чотири відьми», «Прогулянка». Це, звісно, роботи генія, цікаві самі по собі, але ми люди сучасної культури, нам подавай скандали та розслідування. І ось вам скандал – італієць Маркантоніо Раймонді робив високоякісні копії з гравюр Дюрера і ставив на них монограму великого німця. Дюрер затіяв з ним судитися, але самий справедливий суд лише заборонив Раймонді ставити чужий підпис, не заборонивши підробки. І на виставці роботи суперників висять поруч – можете порівняти.

Я Галерея (вул. Хорива, 49 в)

Є така стара загадка – що найшвидше та найвільніше в світі? Відповідь – думка, яка не знає кордонів. Володимир Будніков візуалізує таку невловиму річ, як думка художника. Іманентно вільна, вона все ж таки літає між певними кордонами та (само)обмеженнями. Акт творчості – це метафора польоту, але яким буде приземлення, тобто готова робота, нікому не відомо. Будніков намагається зламати форму роботи, у якій невідворотно «застигає» політ, розтрощити її, щоб знову вивільнити думку. Як вся ця філософія виглядає на полотні? Монохромні «об’єкти», в яких вгадуються елементи механізмів, ікарових крил,  літального апарату Татліна,  вектори, формули, чорні хмари, тунелі в інші виміри.

M17 Contemporary Art Center (вул. Антоновича, 102–104)

Volume Park спільно з М17 чи то ламає простір, чи то будує по-новому – себто, реформує засобами скульптури. Українські художники виступають поряд з відомим іспанським (точніше, каталонським) скульптором Жауме Пленса, монументальні (втім транспарентні, майже прозорі) роботи якого можна зустріти по всьому світові не тільки у музеях, але й у публічних місцях. На виставці скульптури та інсталяції демонструють новий підхід до освоювання простору, до взаємодії художнього, людського та міського компонентів. До того ж у рамках проекту «Реформуючи простір» (працює до 6 червня) пройдуть майстер-класи, лекції та скульптурний форум за участю світових експертів. Сучасний підхід – це, без сумніву, те, чого вельми бракує площам, мостам та паркам Києва.

Карась Галерея (Андріївський узвіз, 22 а)

Ігор Гусев та Сергій Ануфрієв – одеські концептуалісти, члени Групи «МИР». Вони різні. Ігор Гусев поєднує у своїх роботах класичний живопис і сюжети з імітаціями цифрових ефектів – виходить весело та парадоксально. Сергій Ануфрієв, міцно пов’язаний з московським концептуалізмом, – філософ, винахідливий теоретик, засновник патернізму, що оперує певними наративними патернами, схемами. Разом ці два художники пишуть засобами мистецтва путівник по таємному світові, де все нереальне, нестабільне та непередбачене, – тож, keep calm, не розгубіться. Виставка працює до 30 квітня.

Центральний будинок художника (вул. Січових Стрільців, 1)

15 квітня 1874 року в Парижі, в ательє Надара, відкрилася перша виставка імпресіоністів. Через 145 років в Київському будинку художників відкрилась виставка «Сучасний імпресіонізм», яка намагається вписати українських художників до стану імпресіоністів. Скажемо відразу – на виставці представлені роботи високого класу, безсумнівної професійності, і це дійсно найкраще сьогодні художнє видовище в місті. Перейдемо до того, що псує виставку. Усі допоміжні тексти  написані з багатьма помилками: імпресїоністи, Запоріської області, Андршйович, Гргорович, Мксимович, Галічина, Австрійська імперія (з 1867 – Австро-Угорська), Королівство сербів (а де хорвати зі словенцями?) та ще багато подібного. Який «врєдітєль» ще зробив? Картини здебільшого підписані тільки прізвищами авторів без років життя, що дуже незручно, тобто ми не бачимо історію. Нарешті, в «українські імпресіоністи» записані, здається, геть усі, хто хоч трохи намагався використати засоби якогось «ізму»: імпресіонізму, пуантилізму, постімпресіонізму… Використати – тому що ніякої впевненої імпресіоністичної течії (з правом її назвати вголос) в українському радянському мистецтві після 1940-х років не було – за «буржуазність» та «космополітизм» карали. Було потайне знайомство митців з європейським модернізмом та експерименти з ним під прикриттям чемного реалізму. Використати – тому що у сучасному мистецтві це вже дійсно вторинно, хоч як гарно намальовано. Варто було б авторам виставки бути більш пластичними у методі, не називати всіх купою (Лимарєва, Дерегуса, Шишко, Кобзаренко-Кореньок, Полякова et cetera) імпресіоністами,  розширити концепцію, виправити помилки – і без питань.