До 70-річчя Олега Лишеги
Олег Лишега помер в грудні 2014-го, передчасно і несправедливо. Від пневмонії. Він застудився, «закриваючи воду». Разом з другом, Костянтином Москальцем, вони щороку проводили ці ритуали «правлення» космічного колеса: пізньої осені «закривали воду», навесні – «відкривали».
Я невипадково розповідаю про це, тому що Лишега був поетом природи і людиною природи, – не у вузькому сенсі «чистої пейзажної лірики» (такої у нього взагалі немає), але в сенсі природної метафізики і філософії. Він дивовижним чином поєднував у своєму світі східну філософію, українську поетичну традицію і американський модерн. Лишега перекладав на український Эліота, Павнда і Фроста, притому він не був перекладачем-версифікатором, відстороненим майстром, що вирішує якісь окремі літературні завдання. Він перекладав те, що написав би сам, що збігалося з його відчуттям природнього світу.
Лишега, насправді, поет містичний, але це не та нічна містика європейського романтизму, – з темними силами, злими духами і елегіями цвинтаря. Його метафізика зовсім іншого походження. Лишега родом з українських 70-х, з львівської «Скрині» Григорія Чубая. Саме за участь в «Скрині» Лишега був виключений з університету і потрапив в армію. Він служив у Бурятії, і до східної філософії серйозно, а не за книжками, долучився там. Але теж, частково з подання Чубая, який написав йому: «О, ти вже там, поряд з могилами китайських філософів»!
Захоплення східною філософією – одна з характерних рис андеграунду 70-х. Неофіційна культура 70-х виникла як альтернатива культурі офіційній, і межа проходила через площину «адресата», «гіпотетичну акустику». Офіційна культура в цьому сенсі була звернена до «народу», якоїсь нерозрізняної «маси», а культура неофіційна, «підпільна», т.з. «духовка» – спершу, до себе, а потім – в «космос». Причому, у випадку Лишеги це був не абстрактний, а домашній, свій космос, зі своїми ларами і пенатами, і космос цей був в його владі, він йому підкорявся: «його … слухалися води, риби й раки самі стрибали до усміхнених рук, а сузір’я оберталися, ні, урочисто танцювали павану, в належному темпі, бо ж як було не дослухатися до слів, сказаних таким по-дитячому чистим голосом»[1].
Коли вже вам так не терпиться за теплом,
То йдіть на завіяний снігом город,
Там скраю стоїть самотня хата хрону..
…А ось і вбога хата хрону…
Світиться? — світиться… він завжди дома —
Стукайте до хати хрону,
стукайте до цієї хати…
Стукайте — і вам відчинять…
[1] Москалець К. Пам’яті Олега Лишеги // Критика. – Число 11-12 (205-206), 2015.
Текст: Інна Булкіна
Фотографія з «Щоденника Костянтина Москальця»
