Мрії про красеня з двома головами, камертон Галини Григор’євої, єврейське життя і тілесність між красою та жахом – Марина Полякова розповідає про найкращі виставки Києва.

Triptych: Global Arts Workshop (Андріївський узв., 34)

У нудний час ми живемо, все ми вже бачили й нічого нас не хвилює. Якби така виставка відкрилася у Парижі 1880-х років, її б назвали скандальною, непристойною, і добродії в циліндрах гамселили б один одного тростинами. А в нас – тихо, бо ми вже пережили і фовізм, і сюрреалізм, і ар брют, і примітивізм – а саме відлуння цих течій можна знайти у живописі Дзвіні (Дзвенислави-Марії) Подляшецької та скульптурі Вадима Іщенка. Роботи двох художників в один виставковий проєкт об’єднала тема кохання: наївного і відчайдушного. Кураторське око не схибило, дійсно, два художники немов відлунюються одне в одному. Наївні скульптури жінок (підбори й пишні форми!) Іщенка ніби проникають у простір картин Подляшецької, щоб там жити справжнім життям – сваритися, обійматися, їздити на гібриді собаки ти рисі, ридати в подушку, купувати нехитрі закуски у літньому кафе під помаранчевою парасолею, їхати на потягу, мріяти в ліжку про хлопця-красеня з двома головами: однією жовтою, другою блакитною. Так, ще яскрава і весела виставка. Навіть сумно, що навкруги неї не зроблено хоч маленького скандальчика.

Музей видатних діячів української культури (вул. Саксаганського, 97)

А от вам повна протилежність – живопис Галини Григор’євої, неголосний, побудований на тонких вальорах. У світі Галини Сергіївни, здається, не лунають гучні слова, не надто пече сонце, та й сам час плине так повільно, що можна відчути, побачити минуле. Тут пахне благородним пилом і все вкриває патина: яблука, квіти, трави, глечики, метеликів, статуетки, ляльок, в яких гралося якесь дівча багато років тому. Живопис Галини Григор’євої – ніби камертон, хочеться прислухатися до тонкого та чистого звучання цих полотен. Виставка триває до 17 березня.

Музей української діаспори (вул. Московська, 40 б)

Єврейський світ, яким він існував на теренах Європи та конкретно України, було знищено. Ніколи вже не відродяться ні штетли, ні їдиш, що лунав всюди, ні базари, ні весілля з музикою. Цей світ можна лише реконструювати, за ним можна сумувати, його можна зображати у романах та картинах. Виставка в музеї діаспори – спроба такої реконструкції, художньої рефлексії. Її тональність – від горя до сміху. У графічному циклі Михайла Туровського «Голокост» постає трагедія Бабиного Яру. На картинах Владислава Шерешевського та Олександра Ройтбурда євреї сидять за самоваром (підпис «Нема води») і катаються на ковзанах – вони живі.

Карась Галерея (Андріївський узв., 22 а)

Скульптури Поліни Вербицької не для слабких нервами. В її роботах важно провести межу між красою людського, де тіло виступає втіленням життя у всіх його проявах (народження, старість, вітрянка як дитяча хвороба) та потворністю людського – де це саме тіло таке страшне, жалюгідне, а якщо, наприклад, відокремити голову та збільшити у кілька разів, то взагалі жах. Або ж ніякий не жах, а плідна праця сучасної мисткині з тілесністю, про що сама Поліна Вербицька каже так: «Найбільше мене цікавить життя у всій його химерній різноманітності, тому і роботи у мене про людей: красу і потворність, витонченість і вульгарність, глибокий комізм і великі драми нашого короткого життя». Виставка триває до 17 березня.

Національний музей «Київська картинна галерея» (вул. Терещенківська, 9)

Музей розпочав проєкт «Історія сучасності», і ця виставка є його першим кроком. Що і як зображували художники 1990-х років, які теми їх цікавили, яка в них була мова? Колективна виставка – живопис, графіка, скульптура, а також архівні матеріали з приватних колекцій – дає змогу огледіти строкатий ландшафт того бурхливого перехідного періоду від реалістичного радянського мистецтва до сучасного українського. Серед представлених робіт твори Федіра Тетянича, Тіберія Сільваші, Матвія Вайсберга, Олександра Животкова, Олега Голосія, Анатолія Криволапа, Олександра Сухоліта та багатьох інших.