«Бу-Ба-Бу» – сьогодні 35, і це зрілий вік, проте вони завжди залишаються молодою командою нашої мрії.

Вони здійснили свою літературну революцію, коли їм було трохи за 20, і це не перший випадок в світовому письменстві, коли  «національну літературу»  очолює молода команда, але це ознака молодих і успішних літератур. Між тим українська література до приходу «Бу-Ба-Бу» була літературою патріархально-сенільною, таким собі спілчанським «заповідним лісом», сакралізованим простором; вона занадто довго жила за законами «традиційних суспільств», жорстких і кланових.

Саме «бубабісти» все змінили! Вони привнесли в неї гру, карнавал і епатаж, вони стали хуліганами в літературі, яка більшу частину своєї історії мислила себе Храмом для священних корів.

«Література — це Храм!»— харамаркнув мені якось один розгніваний письменник.
Нічого не заперечую проти храму. … Але як храм, то храм. Тільки якщо вже храм — то з живими людьми, а не зі священними коровами.
Священних корів у нас більше, ніж в індусів. Це збочення до постаменту, брили, закам’янілості, забронзо- і бонзовілості, опущених долу вусів і насуплених кущуватих брів уявляється мені чимось на зразок дитячої національної релігії. … Найбільшим гріхом, найглибшим тавром на шкірі Бу-Ба-Бу завжди залишатиметься наша спроба розтопити цю брилу пісної недовченої поважності на всьому українському. Спроба перевірити згаданих корів на предмет священності.  

Юрій Андрухович. Аве, “Крайслер”!