Кривава суперечка варягів, гробниця хана Тугоркана, ампірна ротонда над Дніпром, цвинтар для заможних киян та радянський парк – сьогодні ми роздивляємося у картинах та світлинах Аскольдову могилу.
Аскольдова могила – це пам’ятник рейдерству. Варяги Аскольд та Дір (якщо цей другий взагалі був) пішли на Царгород, побачили привабливе укріплення над великою рікою та підкорили полян, що тут жили. З наступною хвилею варягів прийшов Олег, якому теж сподобалося містечко, багаті ліси навкруги та потенційна данина, яку можна збирати з аборигенів. Літописець нестримно фантазує, хоч знімай кіно – тут тобі і бойова дружина Олега у засідці, і сам Олег, перевдягнений купцем, і довірливий Аскольд, який покинув укріплення та побіг «на побачення». Одним словом, рейдер рейдеру виколов око, влада у Києві змінилася 882 року, а нам залишилася Аскольдова могила «на горе, еже ся ныне зоветь Угорьское, кде ныне Олъмин двор».
Що то за Ольма, який, за літописом, побудував у пам’ять Аскольда, нібито у хрещенні Миколая, Микільську церкву, вчені сперечаються – припускають навіть, що, можливо, княгиня Ольга. Угорське урочище було заселено близько VII століття, а от чи стояли на схилах Дніпра угри на шляху до Європи, чи ні, точно не відомо. Отже, вся ця історія вкрита темрявою, але достеменно відомо, що тут здавна існували споруди сакральні (храми, монастир) та світські (княжий двір Ізяслава Мстиславича), а також некрополь – ще у давнину з’явилася могила тестя князя Святополка Ізяславича половецького хана Тугоркана, який був соратником хана Боняка, що, за легендою, вкрав Золоті ворота.
Вважається, що у книзі «Тератургіма», написаній 1638 року Афанасієм Кальнофойським, ченцем Києво-Печерського монастиря, на одному з планів Києва зображено саме дерев’яну Микільську церкву – і це єдине, хоч і непевне, свідчення про те, як вона виглядала. Там зберігався саркофаг Аскольда… хоча, можливо, це був і не він.
Радикальні зміни відбулися на початку XIX століття. Замість старої церкви, яка вже підгнила та похилилася, 1810 року був збудований кам’яний храм-ротонда у стилі ампір за проєктом Андрія Меленського на кошти купця, воронезького голови Самуїла Мещерякова (тут була похована його дружина). 1837 року приятель Шевченка художник Василь Штернберг, що прибув на літні вакації з Петербурга до Києва, змалював церкву та погост у романтичному дусі: сутінки, хащі, таємничий бузковий Дніпро – тільки бракує перевізника Харона.
У середині 1940-х років споруду намалював Тарас Шевченко, ввівши стафаж – маленькі людські фігурки, які йдуть у різних напрямках.
Художник Василь Тімм, який впродовж 1851–1862 років у Санкт-Петербурзі видавав та ілюстрував журнал «Русский художественный листок», на одній з літографії для журналу, можливо, зобразив як раз паломників біля вогнища. Робота датується 1862 роком, але тут ще немає Ланцюгового моста, та й взагалі, схоже на те, що художник зобразив таких собі перших християн, що прийшли до храму – ось він світиться в поганській темряві.
Навколо церкви існував до XX століття цвинтар, який, на жаль, весь час погрожував з’їхати з крутого схилу. 1847 року знадобилося втручання самого царя Миколая I, щоб храм та цвинтар не знесли при будуванні Миколаївського ланцюгового мосту. Ось тут добре видно і славетний міст, і зовсім пустий лівий берег: видовище, яке завжди зачаровує.
Храм, який пішов тріщинами, укріпили, цвинтар обнесли кам’яною брамою з дзвіницею над воротами.
Символічно, що полотно Івана Їжакевича з занесеною снігом церквою було створено останнього мирного року, 1913-го. Міст проіснував до 1920-го та був підірваний.
Після 1920 року більшовики остаточно заборонили поховання, а 1934-го, коли Київ став столицею, почалося руйнування некрополю. Народний комісар просвіти УРСР Володимир Затонський розпорядився використовувати надгробки як матеріал для будівель та оздоблення парків, а великі шматки мармуру пустити на скульптури. Майже всі могили престижного цвинтаря, де спали вічним сном заможні та відомі люди, знищено. Храм перетворився на ресторан, а невдовзі – на легковажний парковий павільйон, з колонадою замість бані. Від брами та воріт не лишилося і сліду.
У роки Другої світової війни небіжчики раптом знову знайшли спокій біля Аскольдової могили (тут хочеться сказати щось про genius loci) – спершу це були німці. Після війни, звісно, їх надгробки зникли, а дозвіл на ексгумацію німецькі дослідники отримали лише кілька років тому.
Натомість на пагорбі почали ховати радянських захисників Києва, але невдовзі прах був перенесений на Алею Слави. Насичене історією місце (aka кладовище) знов перетворилося на радянський парк. Ротонда простояла у кастрованому вигляді до 1990-х років, коли церкву відновили, передали греко-католикам та реставрували. А парк, здається, сьогодні не дуже-то приваблює киян. І якимсь чином вже більше тисячі років тут зберігається атмосфера печалі та пам’ять про злочин.
Текст: Марина Полякова