«Київська школа», власне представлення поетів цієї школи у рубриці «Київський пантеон» виглядає цілком логічно, але насправді все не так просто, – аніякого прямого зв’язку між міською – київською – поезією і поезією так званої «Київської школи» немає. Проте, школа існує, вона має саме таку назву, а поети заслуговують на те, щоб про них знали і писали у київських часописах.

Отже, «школа» виникла наприкінці 60-х (і поетів ще називають «постшістдесятниками», або «витісненним поколінням»), назва походить з того, що всі вони – Микола Воробйов, Василь Голобородько, Віктор Кордун та Михайло Григорів вчилися тоді у Київському університеті, на філологічному та філософському, – і це треба мати на увазі, щоб зрозуміти «шкільну» поетику. Вони сповідали європейський модерн ХХ століття, замішаний на метафізиці чи натурфілософії, а також не дуже прийняті на тодішніх українських теренах верлібри.

Взагалі, щоб зрозуміти – про що це, треба знати тло: пафосну «традиційність» спілчанських поетів, їх нещире, але шумне наполягання на колективних цінностях і відповідній оптиці (будь то класове чи національне). Мабуть поети «Київської школи» апелювали до т.з. «Нью-Йоркської групи» українських поетів, про яку завжди нагадують, мовляв, не треба її плутати з англомовною «Нью-Йоркською школою». Так от «Київська школа» таких «омонімів» не мала, і якщо і наближалася до певної поетики, то здебільшого це був бахмацький ДАК, чи як називав їх Олександр Гриценко «Поети довгої зими» (Москалець і Лишега). Це такий український «дзен» 70-х. Він таким й залишився, бо «час стоїть».

Микола Воробйов

***

Ти не прийшла, бо трапляється дощ.
Ти завагалася, бо надходить осінь.
Ти запізнилась, бо річки течуть.
Ти не злякалась, бо ти забула…
Ти не прийшла тому,
що можна прийти,
можна згадати про це,
можна мріяти про це,
можна забути про це…
А було так синьо увечері,
що перехожі замість газет
несли білих гусей…

Василь Голобородько

***

Площею прогулювалося кільканадцять
пам’ятників невідомому солдату.
Вони жваво про щось говорили,
курили і все поглядали на перехожих —
все чекали, що от-от прийдуть ті,
хто їх ждав з війни.
Але всі вони або повмирали,
або давно вже їх забули.
Батько весь час відчуває вину,
що не він згинув, а його друг із Дону,
але на площу і він не прийшов.

Віктор Кордун

У нашому місті – сніг

До  нашого  міста
не  знати  коли  й  кудою
закрався  сніг

Вже  всі
із  середини  зіниць  до  пучок
все  болючіше  відчувають  його  білину
вже  всі  диктори  радіо  й  телебачення
і  всі  газетні  шпальти
від  ранку  до  ночі
кричать
кричать
що  в  місті  –  сніг
але  ніхто  не  може  його
виявити

Тільки:
варто  друзям  чи  незнайомим  потиснути  одне  одному  руки  або  ледь  торкнутись  плеча  як  обоє  біліють  і  кам’яніють  назавжди  їх  звіддалік  обходять  на  тротуарах  і  жіноче  волосся  розростається  так  що  дарма  обрізати  жене  за  пасмами  снігу  невикритого  і  деревам  трамваям  та  людям  важко  в  ньому  і  важко  дихати  і  дзиґарі  цокотять  цокотять  не  маючи  сили  спинитися  хоч  давно  непідтягнені  гирі  вже  лежать  на  підлозі  і  вогонь  горить  і  горить  боячись  ворухнутися  а  дрова  геть  уже  витліли  тільки  б  не  гірше  тільки  б  не  гірше  і  одні  жінки  народжують  підряд  без  зачаття  вже  мабуть  по  восьмій  дитині  а  інші  роками  здержують  у  собі  єдину  і  ніхто  більше  не  виходить  на  вулицю  будинки  витиснули  із  себе  вікна  і  двері  і  в  глухих  своїх  стінах  стискаються  і  стискаються  вже  кутки  рівніші  за  стіни  і  мовчки  в  кожному  домі  без  їжі  сну  всі  затято  тешуть  єдиного  через  усе  місто  тешуть  величезного  хреста
До  нашого  міста
не  знати  коли  й  кудою
закрався  сніг:

дні  минаються
минаються  ночі
але  час  стоїть

Михайло Григорів

Поверхні форм

із

сухої  світлости

речей

сіє

вітер

сіль

погорди