Перший християнський храм ще язичницького Києва розташувався в чудовому місці. Почайнинська гавань на Подолі давала притулок суднам з усього світу, тут гомоніли різними мовами купці, крутилися великі гроші. Християни, вдало розторгувавшись, заходили до храму на молитву. Картинка складається гарна, але все ж таки достеменно невідомо ні де точно знаходилася церква на честь святого Іллі, ні коли вона була збудована, ні як виглядала.
Напередодні своєї кончини, яка сталася 3 січня 1826 року, граф Микола Петрович Румянцев розпорядився створити «фонд» у 3000 рублів для Київської духовної академії. На відсотки кожного року Академія мала давати нагороду тому, хто краще напише про якусь київську старожитність. 1830 року вийшла книга студента Академії Євфима Остромисленського «Изслѣдовaнie о древнѣйшей кіевской церкви св. Иліи», і це була перша історична праця про храм.
Остромисленський, в розпорядженні якого було обмаль документів та ніякої археології, перш за все спирається на літописну цитату з мирного договору, який уклав князь Ігор з візантійським імператором 944 року: «Мы же, елико насъ крестилися есмы, кляхомся церковью святаго Ильи въ зборнѣй церкви и предлежащимъ честнымъ крестомъ, и харотьею сею, хранити же все, еже есть написано на ней, и не преступати от того ничтоже». Питання де знаходилася церква, про яку іде мова, в Києві чи Константинополі, складне, хай з ним розбираються історики, а ми будемо налаштовані патріотично. От літописець Нестор у XII столітті пояснював, де саме стоїть храм, – в «Козарѣхъ». Урочище Козари – місцевість біля гирла Почайни, так що є всі підстави думати, що саме тут, над рікою, на торговій площі, стояла древня церква. Вона могла бути дерев’яною, але на той час Поділ, скоріш за все, вже мав кам’яні споруди, отже храм міг бути й таким, якщо купці не поскупилися.
Що сталося з церквою після навали Батия в XIII столітті, невідомо. Але у XVII столітті на місці старої дерев’яної споруди (яка точно не могла пережити сім віків, так що, можливо, була зведена після розорення Києва) з’явилася мурована. Треба розуміти, що до цього століття Київ ще лежав у занепаді, а найбільш жвавою частиною міста був Поділ. Саме тут придбав «плац Охрімський» для зведення власного будинку виходець з Сербії Петро Левкович- Гудима, який дослужився до київського бургомістра. 1692 року він своїм коштом поставив ту саму кам’яну церкву Святого Іллі. Очевидно, вона вже потрапила до плану Києва, зробленого Іваном Ушаковим 1695 року.
І далі Гудими церквою опікувалися. На початку XVIII століття з’явилася дзвіниця. Внук Петра, київський сотник Павло Гудима, реставруючи церкву після пожежі, побудував у 1755-му боковий приділ Усічення глави Іоанна Предтечі та ворота з аркою (можливо, тут не обійшлося без архітектора Івана Григоровича-Барського). Другий онук, Феодор, був у церкві священником, як і пізніше інші представники родини. Скоріш за все, сам Петро та його нащадки були поховані при храмі. В основі своєї конструкції він дійшов до нас майже незмінним, попри страшну пожежу на Подолі в липні 1811 року, – і ось таким був зображений 1900 року в книзі «Київ і його святині» видавництва І. Ситіна.
/
Петро Гудима збудував церкву тому, що належав до її приходу, і це була дуже вдала «комбінація» – роздобути таку багату родину. Від цього залежало саме існування храму. Наприклад, на початку XIX століття до Іллінського приходу належало тільки шістнадцять дворів, а далі їх стало ще менше. У 1860-ті роки в імперії почалася церковна реформа. Зокрема, за указом 1869 року маленькі приходи приєднувалися до великих, також по-новому регулювалися питання утримання причту. Єпископ Порфірій (Костянтин Успенський), вбачаючи в реформі великі проблеми, писав однак, що «в самом Киеве Ильинская церковь на Подоле с шестью семействами, давно приписанными в ней, оставлена была самостоятельною, потому что доходом с принадлежащих к ней торговых лавок достаточно обеспечивался причт ее».
1909 року у храмі з’явилося електричне світло! Як написано в одній статті, «в благолепном виде и здоровом духовном состоянии встретила Ильинская церковь роковые события Октябрьского переворота и последовавшую за ним гражданскую войну». 1918 року вівтар був пошкоджений снарядом, але храм зберігав функціональність до 1930-х років, коли його закрили й передали будівлю… елеватору під склад. Одначе після війни сталося якесь диво, церква знову відкрилася. Подільські старожили згадують, що до неї на свята сходилися люди з усієї округи. На світлині 1968 року навіть видно крутий транспортний засіб – «запорожець».
У 1990-х роках була проведена реставрація, храм підновили ззовні та з середини, з’явився новий іконостас. Якщо дивитися зі сторони Дніпра, то Іллінська церква представляє першу лінію Подолу. Заплющимо очі на бетонну естакаду та якісь лабази й будемо уявляти її, як художник Віталій Ясько, завжди святковою і готовою зустрічати заморських купців.
Текст: Марина Полякова
