Коли килими були великими, втрачений та знайдений Скандаков, невидимі богині «Укрзалізниці» та трієнале скульптури – Марина Полякова рекомендує найкращі виставки Києва.

Триптих Арт (вул. Десятинна, 13)

Наталія Корф-Іванюк – художниця, яка робить виставки часто, і до кожної готує новий проєкт. Нещодавно вона виставляла «карантинну анатомію», і от – «анатомія килима». З мотивами килимів Наталія працювала з 2018 року, розкривала їхню символіку, функцію в оселі, в родині – бо попри вульгарну утилітарність килими є об’єктами, що зберігають пам’ять, передаються між поколіннями. Нинішня виставка – новий поворот теми. Картини-килими тут менше навантажені символічно, в них менше культурології, так би мовити, але більше експресії, відвертих почуттів. Художницю цікавлять подробиці: ось цей ритмізований фрагмент, ось ці чотири квітки, або ж так – гігантськи, максимально наближено до глядача, – одна єдина квітка. У порівнянні з попередньою виставкою вона перейшла від загального до окремого, навела окуляр мікроскопа на деталі. Саме так у дитинстві, повільно засинаючи носом у килим, ми сприймали його деталі, ще не маючи змоги огледіти весь, бо він здавався неосяжним, губився під стелею. Виставка «То є любов…» повертає в часи, коли килими були великими.

Інститут проблем сучасного мистецтва (вул. Євгена Коновальця, 18 д)

Школа сучасного мистецтва, яка організувала виставку «Час нуль», не є закладом, де вчать малювати на академічних засадах. Вона декларує, що «працівник» сучасного мистецтва перш за все повинен мати «особливий, гнучкий склад мислення, певні ментальні налаштування». Таким чином, школа допомагає молодим художникам сприймати світ у його складності. Виставка як раз і є реакцією на виклики 2020 карантинного року. Ізоляція та зачинені кордони – це зупинка на бігу, можливість переосмислення, роздумів над новими перспективами. Велика експозиція (понад сорок учасників) з живописом, об’єктами, інсталяціями, колажами, ассамбляжами нерівна, можливо, за суто професійними критеріями, але цікава своєю строкатістю. Працює виставка до 3 вересня.

Мистецький центр «Шоколадний будинок» (вул. Шовковична, 17/2)

Львівський художник Юрій Скандаков працював театральним декоратором, модельєром, конструктором (і у сфері моди, і, наприклад, на автобусному заводі), викладав живопис у Львівському інституті прикладного та декоративного мистецтва. І паралельно багато працював як суто художник. Тим більшим був розпач колег і фахівців, коли його спадок (а Скандакова не стало 2007 року) оголосили втраченим, розпиленим, розвезеним бозна-куди. Митець, якого треба вивчати, львівська легенда – і нічого не залишилося? На щастя, зусиллями Київської національної картинної галереї вдалося зібрати роботи Скандакова у кількості, достатній для ретроспективної експозиції. Можна ставити питання до його пізніх жіночих образів, які межують з гламуром, але Скандаков-пейзажист – це інше. На його полотнах Львів постає Європою – не «нашою», не «маленькою», а просто справжньою Європою: старою, шляхетно-кам’яною, ліхтарною, фонтанною. Імпресіоністична манера, складний колорит, в якому зіштовхуються теплі та холодні кольори, якийсь особливий вільний подих – все це Скандаков.

The Naked Room (вул. Рейтарська, 21)

Обличчя Укрзалізниці – звісно, невмируща Вірка Сердючка. Провідники завжди перед очима. Одначе залізниця – це великий колектив, і більшість його членів нам не видима. Наприклад, коли ми мчимося повз переїзд, де за шлагбаумами чекають автівки, чи замислюємося, що у кожного такого переїзду, у кожного полустанку, перехрестя доріг є свій бог, гермій, людина, яка регулює уклони шлагбаума, слідкує за графіком, подає знак машиністу потяга… Фотограф Саша Маслов зробив проєкт, присвячений цим «невидимим» людям, випустив альбом, і ось представляє виставку «Пані української залізниці». Жінки «при ділі» тут проявлені опукло, в оточенні деталей, у формі. Вони красиві, вони існують.

Центральний будинок художника. Дирекція виставок (вул. Січових Стрільців, 1–5)

98 авторів, 126 творів – відкрилася VIII Всеукраїнська трієнале скульптури. Проте до експозиції увійшли не тільки скульптура, але й графіка з виставки-конкурсу імені Георгія Якутовича, ось такий цього року синтетичний формат. Гран-прі трієнале отримав киянин Костянтин Синицький, в роботах якого класична архаїка пов’язується з якоюсь дуже сучасною механістичністю, раціональністю. Взагалі ж така виставка – добра нагода поближче познайомитися з українською скульптурою в усьому її розмаїтті.