Урочище Китаїв – затишний острів у Києві, який колись був далеко, а сьогодні погрозливо оточує висотками, магазинами, шинними складами. Тут стоїть Свято-Троїцький монастир, також відомий як Китаївська пустинь, пагорби підіймають пухнасті зелені спини, блищать ставки. Хочете благодаті – вам сюди. Хочете шашликів – вам теж сюди.
Чому князь Андрій Боголюбський спершу звався (якщо звався) Китаєм, невідомо. Історики припускають, що своє язичницьке ім’я він отримав від матері-половчанки. Чи жив у майбутньому Китаєві Боголюбський, чи ні, теж питання відкрите, тут є детективна історія про те, як у XVI столітті священники-сутяжники підробили князівську грамоту на землі. А назва місцевості, вірогідно, з’явилася іншим шляхом, від слова «китай» – стіна, укріплення. Але «князівська» версія красивіша, от, наприклад, в історика XIX століття Максима Берлинського Боголюбський виступає втомленим інтровертом, який: «живал в сем уединенном месте, как кажется, для удовольствия и отдохновения от утомивших его браней…»
Задовго до Боголюбського, від часів княгині Ольги, в Китаєві кипіло життя. Тут знайдені залишки городища, селища, могильні кургани, а також печерні монастирські келії X–XIII століть. Це було таке окреме укріплене містечко під Києвом, його напівстерті вітрами-дощами вали ще можна побачити. Але й задовго до Ольги тут жили люди – археологічні знахідки заглиблюють минуле Китаєва на п’ять тисяч років, земля зберегла кераміку і трипільську, і скіфську.
З XVI століття місцевістю – Голосієвом та Китаєвом – володіла Києво-Печерська лавра. Відлік «новітнього» існування Троїцького Китаївського чоловічого монастиря починають з 1716 року, коли була збудована дерев’яна церква преподобного Сергія Радонежського. У 1760-ті її замінила кам’яна барокова Свято-Троїцька церква авторства Степана Ковніра, який багато років завідував будівництвом при Лаврі. 1835 року з’явилися храм на честь Дванадцяти апостолів та дзвіниця, а 1904-го – церква святого Серафима Саровського. Так склався великий ансамбль монастиря з багатьма службовими будівлями.
Серафим Саровський тут увічнений не просто так. Курський юнак Прохор Мошнин прийшов 1776 року до Лаври як прочанин. Тут він зустрів немолодого вже монаха Досифія, який вказав йому місце, де він має прийняти постриг, – у майбутній Саровській пустині. Пікантність історії в тому, що Досифій був жінкою, дуже набожною дворянкою Дар’єю Тяпкиною, яка втекла від родини, жила в печерах Китаєва, а потім в Лаврі, та до самої смерті приховувала стать. Ну хіба не матеріал для роману?
Завдяки монастирю місцевість набула особливо ліричного настрою, тут добре гулялося дачникам. 28 (16) липня 1898 року Софія Андріївна Толстая, яка приїхала у гості до молодшої сестри Тетяни Кузминської (уродженої Берс), записала у щоденнику: «Ласковый прием у Кузминских: хорошенькая, благоустроенная дачка, милые мальчики, радушный хозяин Саша и любимая, горячо, глубоко любимая сестра Таня. <…> Ходили гулять в Китаевский лес: вековые сосны, дубы старые, горы, монастыри… Ходили с Сашей, Верой и Митей и Володька мальчик. Купались в пруду монастырском, пили чай, лазили по горам. Хорошо быть в гостях, все ново, забот никаких…»
Картина Володимира Орловського 1882 року гарно передає тишу Китаєва. Монастир на дальньому плані майже непомітний, а головні герої – зелений берег Дніпра з напоєними водою травами та лісові пагорби.
Після революції пустинь «переформатували», в корпусах розмістилися сільськогосподарські заклади та дитяча колонія, хоч храми ще діяли до 1930-го. Далі тут квартирував Всесоюзний дослідний інститут плодового та ягідного господарства. Ідилічна картинка стала тільки ширмою, минулого життя в храмових спорудах вже не було, а дзвіницю розібрали 1939-го (на світлині 1920 року вона «зрізана», і це символічно).
1924 року повернувся з еміграції Михайло Грушевський. Його київське житло було тісним, кабінет крихітним, і влітку він винаймав будинок на «Старій пасіці» в Китаєві. Ця місцевість для Грушевського була пов’язана з добрими спогадами: «Волію сидіти “на Дніпрових горах”, на батьківщині – в милі відси село, де похований мій дід (сам я й пам’ятник ставив над ним, виїзжаючи до Галичини в 1894 р.) і де виростав мій батько, і все тут повно для мене не тільки історичних, але й родинних споминів». Грушевські жили в Китаєві до 1930-го, тут Михайло Сергійович, зокрема, писав «Історію України-Руси», «Історію української літератури», «Спомини» та приймав гостей.
У воєнні роки Китаєву дісталося, як і Голосієву взагалі, тут проходила лінія оборони Києва. Серед дерев і досі можна побачити залишки бліндажів. А в повоєнні роки на території монастиря розмістилися Український науково-дослідний інститут захисту рослин і Республіканський навчально-виробничий комбінат бджільництва. Церковне життя відновилося тільки після 1990-го року.
Сьогодні Китаїв справляє дивне враження, тут є місце усьому: закладам, житловим будинкам, городам, автівкам, старим деревам, храмам, тихій воді – як на полотні Віктора Свинарьова.
Не перший рік іде війна з забудовниками, які не розуміють, чому такий смачний шматок Києва ще не прибраний до рук. Одночасно київська влада планує розширити територію пам’ятки археології національного значення «Китаївське городище і курганний могильник» та створити тут археологічний парк. І така шизофренічна ситуація – яскрава прикмета наших днів.
Текст: Марина Полякова
