Житлова проблема всі роки радянської влади стояла дуже гостро, квартирне питання у прямому сенсі не давало людям нормально жити, і задля отримання «квадратних метрів» йшли на все. Але був період в історії Києва, коли й радянська влада щезла, а питання залишилось: нацистська окупація, що розпочалася в середині вересня 1941 року. Як за німців розподілялися квартири, як обслуговувався житловий фонд – дізнаємося з київської преси.
Газетою, котра багато писала про міські справи, було «Українське слово», орган ОУН. Виходила вона в Києві дуже недовго, з кінця вересня до 13 грудня 1941 року, – німці, згортаючи проєкт «української державності», заборонили газету та її додатки. Члени редакції, у тому числі Іван Рогач, Олена Теліга, Петро Олійник та інші були розстріляні у Бабиному Ярі. Натомість в грудні 1941-го відкрилася інша газета, більш поміркована, «Нове українське слово».
Але почнемо зі щоденника – відомих спогадів киянки Ірини Хорошунової. Вона пише про страшні пожежі 18-19 вересня, в яких вигоріла велика частина міста.
«И было жутко оттого, что пламя пожаров все разрасталось, оно вставало с Подола и вокзала, подымалось со стороны Крещатика. И еще более жутко было от того, что неистовый ветер, словно специально, все сильнее и сильнее бушевал. Он выл и свистел, раздувал пламя и гнал с неимоверной быстротой космы черных в ночи зловещих туч, озаренных огненным заревом пожаров. <…> …в городе не было воды, наши песочные запасы казались запасами муравьев перед пожаром леса, а Водоканал был взорван еще с утра, и рассчитывать на воду не приходилось».
А 24 вересня вибухнув Хрещатик, зайнялися будинки на центральних вулицях, чимало людей втратило житло і вешталося містом з клунками та дітьми. Щоправда, багато квартир і звільнилося. По-перше, кияни залишали їх в ході евакуації та стихійної втечі, по-друге, в останні дні вересня були розстріляні тисячі київських євреїв у Бабиному Ярі. За кілька днів їхні квартири почали рахувати. Згідно з наказом коменданта міста, який надрукували в «Українському слові» 2 жовтня, кербуди (керівники будинків) мали перевірити всі квартири та подати відомості, зокрема вказуючи, чи жили там «жиди». Також заборонялося самовільне заселення.
Для кербудів тут, очевидно, відкривалися певні перспективи. У всякому разі, 25 жовтня вийшла стаття «Про культуру нашого побуту та звичаїв», в якій розвернули критику тих, хто «всі зусилля витрачають на збагачення себе»:
«Стало помітним таке явище, що дехто, посівши ту чи іншу відповідальну посаду, став дуже швидко почувати себе «паном». Такі особи підкреслюють свою заклопотаність справами, дуже амбітні, люблять покричати, а то навіть і ображати людей, що нижче за них на кілька ступенів. <…> Ці тенденції особливо помітні в системі житлових контор. Кербуди та й вищі керівники не піклуються про мешканців довірених їм будинків і кварталів, а всі зусилля витрачають на збагачення себе майном покинутих помешкань і на те, щоб зручно і вигідно повлаштовувати своїх родичів, знайомих».
У тому ж числі в статті «Робота будинкових комісій» розповідалося про ці новостворені установи:
«Праця їх складна і відповідальна. Адже їх завдання – якнайшвидше обслідувати в місті всю житлову площу, правильно поставити розміщення квартир для населення…. <…> Будинкові комісії повинні взяти на облік все майно, що, між іншим, становить велику цінність. Міській управі слід своєчасно організувати продаж цих речей. Це дало б змогу мобілізувати багато коштів для потреб міста».
Справ у комісій було забагато, тому що кияни не переставали шукати житло. 27 жовтня Ірина Хорошунова, яка намагалася узаконити маленький книжковий магазин, записала:
«Сегодня снова ходила за ордером на магазин в жилуправу. <…> Уже входят в нее без пропусков, поэтому там очереди и давка, как за хлебом. Хотя было объявлено, что прекращена выдача ордеров на какие-либо квартиры, их все равно выдают (в Киеве много пустых квартир)».
Будинкові комісії працювали в авральному режимі, а 30 жовтня вже були ліквідовані. Всі відомості про житловий фонд стікалися до районних житлових контор, далі до житлового відділу міської управи. Видача ордерів тимчасово була припинена.
10 листопада комісар Києва Мусс заборонив не тільки свавільно займати житло, а й забирати речі без письмового дозволу київського голови Володимира Багазія. А 15 листопада в газеті згадали тих погорільців, про яких ми писали вище:
«По всіх районах міста закінчено розселення потерпілих від вибухів і пожеж. З аварійних будинків, підвалів, горищ, непридатних для житла, значна частина мешканців переселена в нові квартири. Житловий відділ міської управи видав 1770 ордерів на 3358 кімнат. В кілька разів більше видали ордерів на заселення вільних приміщень районові житлові управи. Так, Богданівська районова житлова управа видала 6126 ордерів на 11.724 кімнати, з них 4087 ордерів дістали погорільці».
Виходячи з цих даних, ми можемо уявити обсяги покинутого хазяями житла, – вони вражають. На цьому видачу ордерів знов призупинили, але пристрасті не вщухали! Наступного дня в газеті виходить стаття за підписом О. В. «Не вір очам своїм»:
«Над приміщеннями житлових відділів Софійського, Володимирського та інших районів вже кілька днів висить стандартна об’ява. Зміст її нескладний: «В зв’язку з браком квартир видачу ордерів припинено». Та варто лише від такої об’яви відійти на кілька кроків, щоб переконатися в її цілковитій несправедливості. Просто на вулицю дивляться широкі вікна з навхрест наклеєними папірцями. Будьте певні, в тих по мешканнях уже давно ніхто не живе, бо мешканці насамперед звільняють свої житла від цієї потворної спадщини розгромленого большевизму. Ще більше можна знайти цілком вільних квартир, де вікна не виходять на вулицю або де будинки стоять глибоко на подвір’ях. Але зайняти їх марна справа. Вони вже давно вважаються заселеними».
Хто ж винен у наявності «мертвих душ»? Будинкові комісії, стверджує невідомий (невідома) О. В. Вони чи то взагалі не були створені, чи то працювали погано, а кербуди тут як тут: «перевіркою не займалися, а часто навіть притаювали вільні житлові приміщення, мовляв, надалі для чогось здадуться». Житлові відділи швидко використали вільні квартири, почали видавати по одній кімнаті на цілу родину, або ж навіть виписували по два ордери на приміщення, що вело до сварок.
«Подібним станом швидко скористались різні люди, аматори так званих «довгих карбованців». Вони почали захоплювати по кілька квартир відразу. На дверях багатьох будинків з’явились папірці з лаконічними написами «приміщення зайняте». Мешканці того чи іншого будинку майже ніколи не бачать своїх нових «сусідів». Та й не дивно, бо ті мають постійні житла десь зовсім в інших місцях. Але коли приходить людина з ордером чи просто шукає, де їй можна оселитися, ці «сусіди» виринають ніби з води і… за гроші пропонують захоплені ними квартири. Іноді «відступне» беруть також керівники будинків, які не можуть чи не хочуть позбутися «совєтських» традицій».
Розгорнулися величезні перспективи для корупції, нашої національної забави, яку не змогли припинити навіть швидкі на покарання нацисти. 27 листопада у фейлетоні «Охвістя» змальовувалися «потворні явища», броунівський рух киян між квартирами:
«…зовсім недавно довелось мені стріти людей, які зранку до вечора бігають по різних дворах, не виключаючи навіть приватних, і намагаються силоміць вдертися в чуже житлове приміщення. Ніяких законних підстав питати у них не доводиться. Замість звернутися по допомогу до районової управи або по-доброму домовитись з приватником, вони норовлять самочинно, за рахунок інших, краще влаштувати свій добробут».
До того ж мешканці не могли, або забували платити за житло. 25 листопада вийшло розпорядження сплатити борги протягом тижня під загрозою виселення, – а надворі вже майже зима. Попри весь цей безлад, майно, що потрапило у руки нових хазяїв міста, потребувало уваги. В «Українському слові» за 30 листопада читаємо роздуми архітектора, професора Миколи Шехоніна «Треба дбати про стан житла в Києві».
«Господарювання совєтів, спрямоване до «щасливого, радісного життя», породило так звалу «комунальну квартиру», себто десять примусів на одній печі, бруд, сварку та безладдя. Будинки з квартирами о 5–7 кімнат будувались колись, до совєтів, в превалюючій кількості. Совєти їх механічно, без жодних витрат, використовували для утворення суспільного житла. В багатьох будинках такі великі квартири пристосували під «комунію» самі пожильці: попробивали вікна в брандмауерах (для освітлення коридорів та комор, які пішли під житлове приміщення), перегородили кімнати лабіринтом коридорів, поставили «тимчасово-постійні» труби і ін. <…> Метою нашого житлового господарства є окрема квартира для кожної родини».
Щось знайоме, правда? Цей солодкий рефрен про «окрему квартиру» ми будемо чути ще багато років поспіль. До речі, риторика «Українського слова» дивним чином неймовірно нагадує радянську пресу, тільки кривавими, підступними ворогами обрані інші категорії: більшовики та євреї. А про архітектора Миколу Шехоніна, який зробив велику кар’єру в Києві, розробляв генплан, співпрацював з Євгеном Патоном, Вікіпедія пише таємно: «Восени 1943 року виїхав за межі СРСР».
У грудні, в останні тижні існування, «Українське слово» раптово кинулося хвалити кербудів – ті з них, хто не залишився в Києві як «агенти совєтів», були «люди наші, люди чесні». Газета закликала полишити щодо них традицію «вихованого совєтами злобно-обивательского критиканства», «безоглядної лайки» – теж нашого національного спорту. І нарешті критикується побутова поведінка мешканців, які «не виконують потрібних умов співжиття». Встановлюються правила, за якими заборонялося пиляти дрова у квартирах та на сходах, зливати гарячу воду з радіаторів, вивішувати на фасадах та вікнах білизну, тримати в приміщеннях свійських тварин, крім собак і кішок. Також пожильці повинні кожного дня топити печі, якщо немає опалення, зберігати тишу з 11 години ночі до 7 ранку, «щодня прибирати приміщення, не менше одного разу на тиждень мити підлогу, один раз на місяць чистити від пороху та павутини стелі та стіни…» І це вже якийсь «будинок взірцевої побутової культури», пам’ятаєте такі таблички у часи застою?
Заселення пустих квартир за німецької окупації призвело до пізніше до хаосу – люди, що поверталися з евакуації, не могли вселитися у своє житло, тулилися у комуналках або навіть рили землянки. Але це зовсім інша історія.
Текст: Марина Полякова
Фото з відкритих джерел
