Брежнєвська епоха тільки здається міцною конструкцією, насправді ж її зсередини роз’їдали древоточці – люди, які сперечалися з системою. Книга «Лицарі голодного Ренесансу» в серії «Постаті культури» – про український авангард, не плутати з російським – написана саме такою людиною, Дмитром Горбачовим.

Якщо хочете побачити живими Богомазова, Екстер, Петрицького, Малевича, Пальмова, Бойчука, – вам сюди. Проте книга не обмежується розповідями про український авангард, бо вона стільки ж про нього, скільки про самого Дмитра Горбачова. Це він знаходив у запасниках українських музеїв запорошені пилом твори авангардистів. Це він водив Києвом французьке подружжя Маркаде, яке займалося Малевичем (і КДБ слухняно ходив слідом). Це він, змінюючи назви й навіть дати, «протаскував» роботи заборонених художників на радянські виставки. В розлогому мемуарі (а мемуар з мистецтвознавчо-історичним дослідженням тут геть переплелися) автор книги постає зухвалим трікстером, який хоч і боявся покарання, але діло своє робив, дулю в кишені тримав, систему точив.

З книгою не можна не сперечатися – є хиби коректури, будова пістрява, є повтори, і це питання до упорядника (до речі не вперше виникають питання саме до цього упорядника). Не можна не сперечатися зі схильністю автора до поетичних узагальнень («безкорисливість – генетична в українській культурі»). Але й не можна не заразитися його натхненням.

Дмитро Горбачов. Лицарі голодного Ренесансу. Упорядник Олексій Сінченко. Київ: Дух і Літера, 2020

«Щоправда, траплялося, я відкривав забрало і витягав дулю з кишені. Так сталося з моєю статтею в журналі «Всесвіт». Статтю про художників 1920-х років подав я головному редакторові Коротичу. У верстці я з подивом побачив трафаретні компліменти комуністичній партії, поміж яких були не такими помітними імена ще донедавна заборонених авангардистів. – Так годиться, – пояснив мені Коротич. – Читачі візьмуть незнайому їм інформацію і легко проминуть банальні заклинання. Інакше статтю не дозволять друкувати.

Дві ночі я не спав і думав, чи варто продавати душу дияволу. Переміг здоровий глузд. Нехай люди дізнаються про нашу історію більше. Єдине, на що я не погодився, це на слова «петлюрівська нечисть». В мене було сказано «петлюрівці». Коротич погодився на мою вимогу. Коли я цю публікацію розсилав друзям, я викреслював в тексті те, чого не писав. До честі Коротича, він був культуртрегер і вибирав аж до стелі всі культурні можливості».

Текст: Марина Полякова