Есеї та колонки Віталія Жежери номіновані на Шевченківську премію 2020 року
Був час, коли колонки зробилися модним жанром, і всі одразу стали «колумністами» (або «колоністами»), а колонки перетворилися на «коментарі» до новинної стрічки. Але насправді сенс колонки не в злободенності, – зовсім навпаки; і не всякий культовий автор уміє писати колонки. Але в чому тоді сенс? І що відбувається в «зразковій» колонці Жежери? З точки зору великої політики і великої історії, та нехай навіть з точки зору дрібної регіональної новинної стрічки – зовсім нічого. Там може не бути сюжету, але завжди є герої: діти і старі люди, міські поети і сільські листоноші, шкільні друзі і випадкові знайомі, осінній їжачок, метелик Адмірал і усі птахи небесні…
Ми їх вже упізнаємо, як рідних, і цей Жежерин світ, обжитий і гармонійний, стає нашим, і в цьому фокус. – Ти можеш встати не з тієї ноги, у тебе стався особистий раздрай, а в стрічку взагалі краще не заглядати, але день розпочався з колонки Жежери, і якось все раптом налагоджується, ти у себе і ти – «свій серед своїх».
Ми легко можемо пояснити, чому щось погано, а чому добре – пояснити не можемо. Неврозуміле марнослів’я дратує, проте в захоплених і малозрозумілих речах про Жежеру не дратує нічого, – ані «особлива магія», ані «простота і мудрість», не дратують навіть «есенція української душі» і безпорадні спроби імітувати Жежеру. Про «есенцію української душі» і «найбезпосередніше вираження українського генія» – усе це правда, як не дивно. Це таке особливе вміння – малою кількістю слів як би скоротити в розмірах великий і надмірний світ, зробити його малим і правильним, заселити рідними людьми і добротливими звірами. Не казковими як у Марії Примаченко, а цілком правдивими, але відчуття при цьому – як від святочної розповіді.
Інколи ще кажуть, що колонки Жежери – маленькі п’єси. Напевно, так і є. Жежера на цьому знається, і театр – його світ. Мабуть, найпростіше порівняти ці малосюжетні історії з чехівськими драмами, де «люди обідають, тільки обідають, а в цей час складається їх щастя і розбивається їх життя», де кожного разу зривається «свято», де все «як в житті», але непоправно зрушено.
Схоже, що так, але не зовсім так.
У Жежери є така історія, де герой вирушає в село «до своїх» – «мене тамтреба, бо кололи кабана». Але він не встигає і по ходу згадує іншу історію, як в останній день старого року з ранку ловив машину на трасі Київ-Харків, як сказав «до Гадяча», а це є помилка: «все одно, що серед білого світу сказати: “Везіть мене додому”», як проспав і вийшов на повороті на Миргород, як потім повертався на попутках і довго чекав автобуса в темряві, як, нарешті, дістався до Гадяча, а там вже «впоралися з кабаном і накривали на стіл» та «дивилися на мене мовчки й з осудом». Це така модель малого світу, де кожен поворот відомий, але тільки «для своїх», а тебе приймають і ось ти вже свій, і ти навіть встиг – за 10 хвилин до Нового року. Колонка, власне так і називалася: «Встигнути до своїх».
Текст: Інна Булкіна
Фото: Ira Marconi / theatreonpodol.com
