• Город
  • Тиждень
  • Арт
  • 111
  • Стиль
  • О нас

111 слов

Прочитать

Між твар’ю та богом

8 Март, 2021

Прочитать

По дороге с облаками

3 Март, 2021

Прочитать

Сильні кольори

22 Февраль, 2021

Прочитать

Корона під капелюшком

17 Февраль, 2021

Прочитать

Поснідати пивним супом

16 Февраль, 2021

Стиль

Прочитать

Шить в Париже

19 Март, 2019

Прочитать

Дело в шляпе!

15 Март, 2019

Прочитать

Умные часы — украинский стартап Force

6 Август, 2018

Прочитать

Киевлянин, которого мы потеряли

1 Август, 2018

Прочитать

Выпускной в ПТУ

4 Июль, 2018

 

inший Kyiv

Читать Смотреть Слушать
  • Город
  • Тиждень
  • Арт
  • Сцена
  • 111
  • Про нас

inший Kyiv

  • Город
  • Тиждень
  • Арт
  • Сцена
  • 111
  • Про нас

In Город

Голод на калоші, або Взуття для стахановця

88 Просмотров 15 Февраль, 2021

Голод на калоші, або Взуття для стахановця Pin It

Крадіжка калош із парадного, як казав професор Преображенський, одна з перших прикмет розрухи. Це тільки здається, що калоші – річ проста, дешева, і дивно красти їх, або про них мріяти. А насправді калоші – це і маркер статків, і найнеобхідніший, дефіцитний предмет, і навіть фетиш, принаймні такі висновки можна зробити, читаючи пресу першої чверті XX століття.

Ось газета «Рада» 3 грудня 1908 року вдавалася до соціальної критики навкруги калош. На Полтавщині поміщик збудував нову двокласну школу з такою гарною підлогою, що дітям заборонили ходити по ній у брудних чоботях, – треба було носити змінне взуття або ж калоші, які можна скинути. Діти із заможних родин так і робили, а бідняки не могли купити калоші! Тож бідні діти бігали по школі босі, на перервах вибігали надвір і часто хворіли. «Щоб уберігти своїх дітей від хвороб, батьки тягнуться з останнього та купують своїм дітям галоші», – страждав автор. І закликав дозволити всім ходити по школі у чоботях. Ну, чесно кажучи, така собі ідея, опрощення до добра не доводить…

18 жовтня 1917 року газета «Нова Рада» опублікувала доволі дивну оповідь «Революційний фетишізм» – дивну тому, що автор і не намагався приховати гоголівські алюзії, тільки предметом бажання «маленької людини» була не шинель, а калоші. «В мене є приятель, учитель Іван Луць», – починався текст. Жив Луць у маленькому містечку, гроші отримував дуже скромні, та й сам був людиною тихою, скромною. Поїхав одного разу на якийсь з’їзд і там втратив калоші. Почалася осінь з дощами та грязюкою, і почав Луць мріяти про нові калоші, на які ще треба відкласти грошенят. «І в Луцьовій уяві пара чорних блискучих предметів з мнягкою рудою ворсою в середині, зайняла таке місце, як для п’яниці чарка, як для демаґоґа юрба, як для закоханого любка. Мріяв про те, як завтра піде до Гершковича і буде благати його, щоб продав галоші “в разсрочку”». Гершкович погодився, і неймовірно прекрасні калоші фабрики «Треугольник» за 50 рублів у розстрочку перейшли до Луця. Але хіба можна вберегти таку річ, коли навкруги революція, коли «викорчовують буржуїв та інтелігенцію по всій Україні»? І «…Луць моментально стиха уявляє собі погром у його кімнаті і той… здоровенний невмолимий каторжанин в салдацькій шинелі простягає руки до калош… до його любих коштовних калош!»

Скільки «луців» загинуло у вогні революції, скільки втрачено калош, не можна й уявити. А «калошне» питання залишилось. І було воно таким важливим, що 1924 року сам НКВС займався ціноутворення. Так, газета «Червоний степ» 16 серпня 1924 надрукувала об’яву:

«На галоші встановлено тверду ціну. Ціна така: в гуртовому продажу – пара галошів буде коштувати 2 карб. 85 коп., а в роздрібному – 3 карб. 15 коп. Щоправда, вже за тиждень НКВС атракціон нечуваних щедрот припинив і сповістив: гуртова ціна – 3 карбованця, роздрібна – 3 карбованця 30 копійок».

Думаєте, допомогло? Наступного року, у листопаді, газета «Вісти ВУЦВК» писала:

«В Артемівську в крамниці “Ларька” при продажу галош обов’язково вимагають купити і взуття, через що споживач робітник примушений купувати галоші у приватних спекулянтів, а спекулянти, користуючись з політики “Ларька”, підвищують ціни на галоші до 100%»

Скрутне становище було по всій Україні, а також у Києві. «Чому в нас бракує галош?», бідкалася «Пролетарська правда» у грудні 1925-го.

«Головна причина цього полягає в тому, що наша продукція галош тимчасово менше довійськової, а попит на галоші рівняючи до минулого року зріс, на 250 відс. <…> Але становище багато поліпшиться через де-кілька днів. Поки-що, коли галош в місті дуже мало, всі кидаються їх купувати до склепів Гумотресту. Щоб впорядкувати черги біля цих склепів, біля кожного склепу Гумотресту тимчасово стоятиме міліціонер, що він впорядковуватиме чергу й пускатиме до крамниць, минаючи чергу тих, що не купують галош. <…>  Продавці Гумотресту вимагають від покупців галош показати службове посвідчення та профкнижку (для чоловіків це обов’язково). <…> Що-до цін на галоші, то треба відзначити що київська держторгівля та кооперація весь час тримають нормальні ціни – 3 карб. 30 коп. за пару. На приватному ж ринкові галоші коштують – у Київі не менше 4 карб., а на місцях 4–6 карб».

Одночасно газета «Киевский пролетарий» розповіла прикрий випадок, коли агенту охорони ЮЗ’а в магазині на Єврейському базарі не продали калоші, тому що «начальник в окулярах» заборонив, – мовляв, чоботи агентам видають, а калоші їм не потрібні, будуть либонь спекулювати.

Між тим радянське планове господарство вже діяло – не везло товар туди, де була потреба, але поставляло туди, де його не купували. Того ж 1925 року газета «Червоний край» описувала трагікомічне становище у філії споживчого товариства, яка відкрилася в селі: «Селянам потрібно всілякого споживчого краму першої необхідносте, а тут – на тобі галоші, пасочки, шлейки, цукерки, помади, щіточки, кружала й инші дурниці. Селяни кажуть: “Якого дідька ми туди підем, коли там немає потрібного нам краму?”»

Ну і нарешті закінчимо «калошну» хроніку 1920-х оглядом кримінальних подій Харкова. У грудні 1923 року «Вісти ВУЦВК» писали:

«В місті збільшились випадки роздягання малих дітей, які чинять в більшости жінки, що заманюють дітей в парадні ганки, у чужі двори і т. п. Цими днями роздягнуто дівчину 7 років Нехлюдову Клавдію, що поверталася із школи. Невідома жінка, що зустріла її на вулиці, назвала себе доброю знайомою її матері і, завівши в якесь помешкання зняла з неї галоші і відпустила».

Пройшло майже двадцять років, а становище с калошами, здається, не виправилось. Принаймні, за версією «Дніпропетровської газети», яка 14 лютого 1942 року надрукувала огидну статтю про радісний від’їзд робітників до Німеччини, калоші, точніше їхня відсутність, була символом більшовицької тиранії: «Добре в кого є галоші, та багато від’їжджаючих їх не мають. А чимало з них були “стахановцями”, перевиконували норми, але все ж не змогли купити собі навіть гарного взуття».

Текст: Марина Полякова

Зображення з відкритих джерел

городские историигородской архив
Share

Читайте также

Просмотр

Рукопожатие – источник заражения

Просмотр

Фрёбель и фрёбелички

Просмотр

Красивый, двадцатидвухлетний

Просмотр

Київське Водохреще: «Кутила мученикъ» і стрілянина

Просмотр

«Купидон»: место сборки

Просмотр

Київський медичний: anamnesis vitae

Просмотр

Матвей Вайсберг: Школа

Просмотр

Покоління РХСШ

Предыдущий пост

Музичний Тиждень

In Тиждень

Музичний Тиждень

Просмотр

Следующий пост

Поснідати пивним супом

In 111

Поснідати пивним супом

Просмотр

Instagram не вернул 200.

© 2021 inший Kyiv - All Rights Reserved.

Партнер сайту: