Крадіжка калош із парадного, як казав професор Преображенський, одна з перших прикмет розрухи. Це тільки здається, що калоші – річ проста, дешева, і дивно красти їх, або про них мріяти. А насправді калоші – це і маркер статків, і найнеобхідніший, дефіцитний предмет, і навіть фетиш, принаймні такі висновки можна зробити, читаючи пресу першої чверті XX століття.

Ось газета «Рада» 3 грудня 1908 року вдавалася до соціальної критики навкруги калош. На Полтавщині поміщик збудував нову двокласну школу з такою гарною підлогою, що дітям заборонили ходити по ній у брудних чоботях, – треба було носити змінне взуття або ж калоші, які можна скинути. Діти із заможних родин так і робили, а бідняки не могли купити калоші! Тож бідні діти бігали по школі босі, на перервах вибігали надвір і часто хворіли. «Щоб уберігти своїх дітей від хвороб, батьки тягнуться з останнього та купують своїм дітям галоші», – страждав автор. І закликав дозволити всім ходити по школі у чоботях. Ну, чесно кажучи, така собі ідея, опрощення до добра не доводить…

18 жовтня 1917 року газета «Нова Рада» опублікувала доволі дивну оповідь «Революційний фетишізм» – дивну тому, що автор і не намагався приховати гоголівські алюзії, тільки предметом бажання «маленької людини» була не шинель, а калоші. «В мене є приятель, учитель Іван Луць», – починався текст. Жив Луць у маленькому містечку, гроші отримував дуже скромні, та й сам був людиною тихою, скромною. Поїхав одного разу на якийсь з’їзд і там втратив калоші. Почалася осінь з дощами та грязюкою, і почав Луць мріяти про нові калоші, на які ще треба відкласти грошенят. «І в Луцьовій уяві пара чорних блискучих предметів з мнягкою рудою ворсою в середині, зайняла таке місце, як для п’яниці чарка, як для демаґоґа юрба, як для закоханого любка. Мріяв про те, як завтра піде до Гершковича і буде благати його, щоб продав галоші “в разсрочку”». Гершкович погодився, і неймовірно прекрасні калоші фабрики «Треугольник» за 50 рублів у розстрочку перейшли до Луця. Але хіба можна вберегти таку річ, коли навкруги революція, коли «викорчовують буржуїв та інтелігенцію по всій Україні»? І «…Луць моментально стиха уявляє собі погром у його кімнаті і той… здоровенний невмолимий каторжанин в салдацькій шинелі простягає руки до калош… до його любих коштовних калош!»

Скільки «луців» загинуло у вогні революції, скільки втрачено калош, не можна й уявити. А «калошне» питання залишилось. І було воно таким важливим, що 1924 року сам НКВС займався ціноутворення. Так, газета «Червоний степ» 16 серпня 1924 надрукувала об’яву:

«На галоші встановлено тверду ціну. Ціна така: в гуртовому продажу – пара галошів буде коштувати 2 карб. 85 коп., а в роздрібному – 3 карб. 15 коп. Щоправда, вже за тиждень НКВС атракціон нечуваних щедрот припинив і сповістив: гуртова ціна – 3 карбованця, роздрібна – 3 карбованця 30 копійок».

Думаєте, допомогло? Наступного року, у листопаді, газета «Вісти ВУЦВК» писала:

«В Артемівську в крамниці “Ларька” при продажу галош обов’язково вимагають купити і взуття, через що споживач робітник примушений купувати галоші у приватних спекулянтів, а спекулянти, користуючись з політики “Ларька”, підвищують ціни на галоші до 100%»

Скрутне становище було по всій Україні, а також у Києві. «Чому в нас бракує галош?», бідкалася «Пролетарська правда» у грудні 1925-го.

«Головна причина цього полягає в тому, що наша продукція галош тимчасово менше довійськової, а попит на галоші рівняючи до минулого року зріс, на 250 відс. <…> Але становище багато поліпшиться через де-кілька днів. Поки-що, коли галош в місті дуже мало, всі кидаються їх купувати до склепів Гумотресту. Щоб впорядкувати черги біля цих склепів, біля кожного склепу Гумотресту тимчасово стоятиме міліціонер, що він впорядковуватиме чергу й пускатиме до крамниць, минаючи чергу тих, що не купують галош. <…>  Продавці Гумотресту вимагають від покупців галош показати службове посвідчення та профкнижку (для чоловіків це обов’язково). <…> Що-до цін на галоші, то треба відзначити що київська держторгівля та кооперація весь час тримають нормальні ціни – 3 карб. 30 коп. за пару. На приватному ж ринкові галоші коштують – у Київі не менше 4 карб., а на місцях 4–6 карб».

Одночасно газета «Киевский пролетарий» розповіла прикрий випадок, коли агенту охорони ЮЗ’а в магазині на Єврейському базарі не продали калоші, тому що «начальник в окулярах» заборонив, – мовляв, чоботи агентам видають, а калоші їм не потрібні, будуть либонь спекулювати.

Між тим радянське планове господарство вже діяло – не везло товар туди, де була потреба, але поставляло туди, де його не купували. Того ж 1925 року газета «Червоний край» описувала трагікомічне становище у філії споживчого товариства, яка відкрилася в селі: «Селянам потрібно всілякого споживчого краму першої необхідносте, а тут – на тобі галоші, пасочки, шлейки, цукерки, помади, щіточки, кружала й инші дурниці. Селяни кажуть: “Якого дідька ми туди підем, коли там немає потрібного нам краму?”»

Ну і нарешті закінчимо «калошну» хроніку 1920-х оглядом кримінальних подій Харкова. У грудні 1923 року «Вісти ВУЦВК» писали:

«В місті збільшились випадки роздягання малих дітей, які чинять в більшости жінки, що заманюють дітей в парадні ганки, у чужі двори і т. п. Цими днями роздягнуто дівчину 7 років Нехлюдову Клавдію, що поверталася із школи. Невідома жінка, що зустріла її на вулиці, назвала себе доброю знайомою її матері і, завівши в якесь помешкання зняла з неї галоші і відпустила».

Пройшло майже двадцять років, а становище с калошами, здається, не виправилось. Принаймні, за версією «Дніпропетровської газети», яка 14 лютого 1942 року надрукувала огидну статтю про радісний від’їзд робітників до Німеччини, калоші, точніше їхня відсутність, була символом більшовицької тиранії: «Добре в кого є галоші, та багато від’їжджаючих їх не мають. А чимало з них були “стахановцями”, перевиконували норми, але все ж не змогли купити собі навіть гарного взуття».

Текст: Марина Полякова

Зображення з відкритих джерел