Принадність популярної соціальної історії в тому, що вона розповідає нам про нас. Про генезис наших звичок, ритуалів, уподобань. Про суспільство, яким рухають іноді такі дивовижні дрібнички, як зернятко кави.
Книгу німецького історика культури Вольфґанґа Шивельбуша не назвеш новинкою, їй вже майже тридцять років. Вона, у перекладі Юрія Прохаська, виходила спочатку у «Критиці», а потім у видавництві Анетти Антоненко. Але такі книжки не застарівають, тому що майже не змінився світ, про який вони розповідають. Кожного ранку ми п’ємо каву або чай, а хтось – відразу літр пива на морозі, хоча звичка буквально заміняти пивом їжу та воду (бо вона, нечиста, несла загрозу здоров’ю) поринула у минуле.
Сьогодні у вільному продажі немає опіуму і морфію, але людство вигадує все важчі наркотики. Алкоголь теж пройшов чималий шлях від доволі слабих напоїв до градусів, що збивають з ніг; завжди він був своєрідним клеєм для суспільства – об’єднував, лагодив зв’язки, і важко уявити, що людство від нього колись відмовиться. А от з прянощами вийшло прикро – те, що було колись мрією Європи і причиною географічних відкриттів, те, що коштувало на вагу золота, тепер – просто трава, доступна кожному. Всі ці пошуки райської насолоди у важких буднях – наша повсякденність, яка під талановитим пером перетворюється на захопливі пригоди.
Вольфґанґ Шивельбуш. Смаки раю: соціальна історія прянощів, збудників та дурманів. Пер. з німецької Юрія Прохаська. Львів: Видавництво Анетти Антоненко, 2016.
Сьогодні ледве можемо уявити ключову роль, яку відігравав алкоголь, доки гарячі неалкогольні напої – кава, чай і шоколад – не посіли своє місце в європейському раціоні. Він був засобом насолоди і харчем водночас. Середньовічні люди впивалися вином і пивом, особливо в тоді ще вельми численні свята (в Парижі, скажімо, ще 1660 року налічували 103 свята), церковні освячення, весілля, хрестини, похорони, «сині понеділки» тощо. Та й у будні пиво й вино були звичними складниками їжі.
До того як до Європи завезли картоплю, пиво, поряд із хлібом, є переважною поживою щонайширших мас населення Центральної та Північної Європи. «Декотрі живляться цим напоєм радше, ніж їжею, – пише 1551 року Йоган Бретшнайдер, інакше званий Плакотомус, маючи на увазі не пропащих пияцюг, а пересічне населення. – Його потребують люди обох статей і будь-якого віку, і здорові, й немічні». Кожна англійська родина в другій половині XVII століття, тобто коли кава якраз починає поширюватися у вищих колах, споживає коло трьох літрів пива на особу щоденно, що стосується і дітей. У цей час пивоваріння – хоча вже існують і великі броварні – ще так само є частиною кожного хатнього господарства, як і випікання хліба чи забій худоби, і належить до обов’язків господині.
Яким повсюдним було пиво аж до XVII, ба навіть подекуди ще й у XVIIІ столітті, найкраще можна усвідомити, пригадавши, що зазвичай сніданок складався з пивного супу, забутої сьогодні страви. Ще наприкінці XIX сторіччя в сільських місцевостях Німеччини готували такий суп. Саме з того часу походить цей рецепт, позначений уже, щоправда, неабиякою вишуканістю: «Увілляти пиво до риночки і розігріти на вогні; тоді розбити в інший горщик декілька яєць, докласти шматок масла до гарячого пива, домішати невеличку кількість холодного пива, щоб остудити суміш, відтак вилити її на яйця, трохи посолити і відтак збити все разом, щоб запобігти зсіданню. Після цього покраяти булку, білий хліб чи якийсь інший добрий хліб і залляти його супом. За бажання можна посолодити цукром.
