Довоєнного року Київ відвідала лікарка зі Львова і написала про це книжку, в якій є прагнення зрозуміти радянську Україну, нариси повсякденності, зустрічі з колегами, з Павлом Тичиною у новенькому ще «будинку Літробів» на вул. Леніна (тепер Богдана Хмельницького), обґрунтована (чи упереджена?) критика всього побаченого і біль розчарування.

Софія-Наталія Миколаївна Парфанович (Волчук) була відомим галицьким акушером-гінеколог за фахом, а за покликанням – громадською діячкою та письменницею. З Києвом вона познайомилася взимку 1940 року, коли – після приєднання Галичини до СРСР – прибула з колегами до столиці, щоб повчитися, як організувати середню медичну школу у Львові. Через рік, коли вже йшла війна, пані Парфанович описала свою подорож «з вражливістю й чуттєвою яскравістю» у рукопису, а надрукована книга «У Києві в 1940 році» була 1950-го в Авґсбурзі…

«Поїхати до Києва – дорога мрія кожного Українця – мала для мене здійснитися», – так починається розповідь лікарки, яка з великою зацікавленістю відправилась до закордонної раніше, незнаної, неймовірної країни Рад, у казкове місто, де «поставив св. Андрій хрест на горах». Яким же побачила Київ галичанка?

Першим враженням від вокзалу був холод і російська мова. Далі мовне питання постійно турбує Софію Миколаївну, вона не може зрозуміти, чому серце України звучить російською, чому в домашніх бібліотеках зовсім немає українських книжок, чому в Наркоматі охорони здоров’я на вул. Рейтарській, 22 (колишня садиба Товариства швидкої допомоги) учасники наради не можуть перейти на українську. Їй самій було важко, наприклад, розрахуватися в магазині, тому що слова і цифри плуталися.

Чиновники, вчені, прості люди, вулиці, транспорт, напівпорожні крамниці з великими чергами, ресторани, оселі – авторку цікавить усе, вона підмічає дрібниці й змальовує радянський Київ гострим язиком.

Ресторан у готелі «Континенталь»

«Континенталь» на вул. Карла Маркса (нині Архітектора Городецького), де панство після наради обідало, був одним із фешенебельних готелів старого Києва. Це про нього Осип Мандельштам писав 1926 року: «Отель “Континенталь” – когда-то цитадель ответственных работников – восстановил все свои инкрустации. Из каждого окна торчит по джазбандному негру». 1940-го джазбандів вже не було, але шик і дорожнеча збереглися.

«Континенталь був великим готелем в центрі, по вулиці Карла Маркса, належав до Інтуриста і був репрезентаційним льокалем. Здається мені, що в той час чужинців в СРСР не бувало, це ж часи найбільшого відокремлення від Европи, тож публіку Континенталю становили свої і то можна сказати виключно командировщики. <…> Їлося добре, але платилось не зле. Досить сказати, що обід коштував нам по 37 рублів (а, наприклад, кілограм свинини тоді коштував 14,5 карбованців, пів літра горілки 11,5 карбованців. – In Kyiv). Правда, їли ми там якісь перекуски і кавяр, і овочі, бо мої товариші хотіли мені показати гордощі своєї країни, а то головно південні овочі. Вражав контраст між буржуазною домівкою, різьбами на стелі й стінах та кришталевими свічниками і неввічливістю прислуги. Тут як і скрізь “товариші, офіціанти” були похмурі й нераді. Спершу я пояснювала собі це пролетарською рівністю і неохотою їхньою обслуговувати, потім я зрозуміла, що вони є платними службовцями не зацікавленими в інтересі, що відроблять своїх вісім годин як кожну іншу службу, та що більшість з них це здеклясіфіковані інтелігенти».

«Мода» 1940

Ми уявляємо довоєнний одяг якось так: літні пальта-пильники, жіночі капелюшки, чоловічі білі сорочки, штани й кашкети – ну от як на київській світлині 1938 року…

Можливо, Софії Парфанович не пощастило з сезоном, з темрявою й страшним морозом, але вона побачила сірий похмурий натовп, однаково одягнений, немов у антиутопії Орвелла. Сама вона була у «іноземному» хутрі й добре відчувала свою відмінність.

 «Але вертаюсь до публіки. Вона ринула широкою хвилею обабіч Хрещатика. Була сіра й надто серйозна. Жінки позавивані хустками, позамотувані шалями у висірілих бавовняних пальтах, у безформних черевиках, на які натягнено калоші різного вигляду, найчастіше плиткі. Ніяка мода тут не існувала. Кожен мав на собі що мав. Вигляд жінок пригноблював: всі вони були занедбані, робили враження бідних робітниць. Тільки в декого губи яскраво намальовані й кривавий лак, накладений на брудні, чорні нігті, робили ще більше пригноблююче враження. В службі вони старались мати т. зв. перманентку, але ніколи я не бачила добре й елеґантно упорядкованої цієї перманентки, тільки безладно накучерявлене волосся, навіть коли його кучерявив стрижій-обов’язковий “парикмахер”. Але не здається мені, начеб ці напрацьовані жінки мали час висиджувати у парикмахерів. Вигляд жінок був для мене чимось неймовірно пригноблюючим, він, між іншим, надавав місту й життю цього тяжкого, безвиглядного характеру, а дневі безнадійної жертви Молохові праці. <…> Мужчини теж рівнялись одягом і виглядом жінкам. Вони були сірі, переважно в кашкетах, чи в якихсь кожужкових шапках, очевидно, коли це не були вояки».

До речі, авторка робить цікаву ремарку щодо вишиванок – машинова вишивка була дозволена, ручна вважалася проявом націоналізму.

Київський трамвай

Транспортне питання, здається, вічна проблема Києва, вона була і буде, хоча таких черг, на щастя, вже не буває.

«До трамваїв, велетенський ніколи мною нігде не бачений натовп. Цю справжню боротьбу за східці і в трамваї небаром довелось мені вести двічі денно, з жахом помічаючи, що це справжня боротьба на життя і смерть, боротьба мовчки й з цілою ненавистю, з цілим революційним досвідом. В ній не було нікому пощади: кого здавили, подерли на ньому одяг, хто впав під трамвай, окалічів або згинув – його справа. Найменшою втратою було обірвання всіх ґудзиків, які я зараз наступного дня заступила торочками до зав’язування».

Софія Парфанович у цьому візитові до Києва була таким собі розвідником. Після повернення до Львова її розпитували, який він, радянський лад, і, на жаль, втішити співбесідників лікарка не змогла. У книзі вона трохи глузує над тим, що намагалася «шукати на чужині батьківщини», і зауважує: «Іншим, що поїхали в Київ, повелось куди ліпше, та враження в них кращі». Мабуть, ці начерки читали у воєнному Львові з острахом – що буде, коли повернуться більшовики? Сама ж Софія Парфанович вирішила не бачитися більше з ними, 1944 року вона емігрувала до Європи, потім до Америки, там ще багато працювала і померла 1968-го у Детройті.

Текст: Марина Полякова

Зображення з відкритих джерел