У Києві грають Шиллера – Іван Уривський поставив «Марію Стюарт» у Театрі імені Івана Франка.

Ще до відкриття завіси Хтось розпочинає виставу у партері, щось швидко промовляє, щось робить. Глядачі на верхніх ярусах прелюдії не бачать, хоч як намагаються вставати й нахилятися через бильця. Це дратує, незрозуміло, що відбувається внизу – довго, сумбурно.

Відкривається завіса, на сцені – ДСП-шна декорація-шафа. На її даху – великі підсвічені літери «Crown», наче над забутим богами й гравцями казино у пустелі. Життя королев, про яких п’єса, було рулеткою: Єлизавета ставила розважливо і протрималася в цьому казино 45 років, Марії Стюарт не щастило, вона програла все.

Ця пласка декорація, яка модифікується, але радикально не змінюється й не рухається (художник-постановник Петро Богомазов), нагадує сценічні рішення двох попередніх вистав Івана Уривського: «Калігули» (теж Богомазов) і «Конотопської відьми» (художник-постановник Тетяна Овсійчук). Здається, прийом, коли все відбувається фронтально перед глядачем, коли сцена не має глибини, вже достатньо опрацьований. У «Калігулі» й «Конотопській» думалося «вау!», зараз подумалося «знову…». Попри статичність, декорація красива, до того ж постійно функціонує дах, і дія таким чином відбувається на двох ярусах.

У центрі декорації – вітрина-камера, де знаходиться Марія Стюарт, колишня правителька Шотландії, а зараз полонянка своєї родички Єлизавети Англійської. Марія там, за прозорою стінкою, говорить, спить, миється, – глядачі беруть участь у реаліті-шоу, невідворотний фінал якого відомий. До речі, якщо історична канва невідома, варто підготуватися, щоб, як двоє дівчат поряд, не перепитувати одна в одної: «Ти щось розумієш? – І я не розумію». На сайті театру люб’язно розмістили історичну довідку.

Втім, відчуття, що перестаєш щось розуміти, інколи виникало, й особливо у першій дії. Темп вистави гальмував, Марія надовго завмирала в одній позі, очевидно незручній, актори говорили надто тихо (наявність мікрофонів – це добре, але все ж таки варто голосніше), дивувала повільна, млява вимова тюремного вартового Полета, такого маскулінного і фактурного. Перша дія розчарувала, друга – виправила враження.

П’єсу Фрідріха Шиллера Іван Уривський змінив, скоротив і зробив динамічнішою. З дев’ятнадцяти персонажів, плюс французькі та англійські дворяни, вартові, придворні й слуги, залишилося вісім. Ні, залишилося сім і був введений персонаж, якого немає у Шиллера – той самий Хтось, що відкривав виставу (його зібрали з кількох «викреслених» і допридумували).

Він блазень, – персонаж взагалі-то корисний, адже може говорити правду навіть в очі королям, – тут виглядає чужорідним. Не полишає питання, навіщо режисер придумав саме такого персонажа, карикатурно-манірного, «прааатівнава» (дуже хочеться обійти питання гендеру, щоб нікого не ображати), як у низькопробних розважальних шоу. Країна потерпає від авторів і симпатиків розважальних шоу, не варто було давити на мозоль. Хоча ладно, визнаємо, сцена «Таню, куди ти пішла?» (в той день Єлизавету грала Тетяна Міхіна) смішна.

У другій дії Уривський і актори дали те, чого хотілося від початку – динамічність, парадоксальність, емоційні контрасти, різкі переходи між драмою, комедією і трагедією. Тут є низка сильних сцен – зустріч королев, сльози оголеної нещасної Єлизавети, кульмінаційний божевільний танок у розкішних костюмах і перуках, нарешті фінал (весь час міркуєш – ну як же Уривський його вирішить?!) – вони розставляють акценти в історії впертого протистояння двох королев і трьох країн, що були втягнуті у політичну гру.

Власне, кожен глядач у цій історії може побачити своє. Це історія про боротьбу за престол. Історія про війни за політичну гегемонію у Європі. Історія про запеклі сварки християнських конфесій. Історія про кохання, ревнощі й зради. Історія феміністична, адже правити жінці у той час значило знайти баланс між силою та слабкістю і вправно розставляти на шаховій дошці фаворитів.

Тим і прекрасна драма Марії та Єлизавети, що в ній безліч сенсів, і кожен, хто втілює її в кіно, романах чи на сцені, може представити свою версію. В Уривського вийшло аж дві версії – два акторських склади грають по-різному, Тетяна Міхіна і Лариса Руснак (Єлизавети), Анжеліка Савченко і Марина Кошкіна (Марії), Іван Шаран і Михайло Кукуюк (Хтосі), Віталій Ажнов і Олександр Рудинський (Мортімери) та інші створюють свої малюнки ролей. Тих, хто захоче побачити різні склади й відчути, як нова вистава набирає сили, поки розчаруємо – квитків немає.

Текст: Марина Полякова

Світлини: Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка