«На русалчин Великдень» в Національній опереті – ще один крок на шляху деколонізації української культури. «Тут до чого деколонізація?!» – спитаєте ви, адже це суто український твір, вкорінений у національному фольклорі, в одному з його найдраматичніших і найкрасивіших сюжетів: мовляв, русалки – жінки й дівчата, яким холодно і тоскно у потойбіччі, – виходять у людській подобі на русалчин Великдень (перший четвер після Трійці) на землю, співають, бавляться, чешуть одна одній коси, а того смертного, хто побачить їх, вбивають. Це відгуки древніх міфів про опозицію живого і мертвого, про те, що у певну пору року мешканці світу мертвих можуть перетинати містичний кордон і повертатися на землю.
Композитор Микола Леонтович почав роботу над своїм першим великим симфонічним твором 1919 року, захопившись сюжетом однойменної фольклорної казки Бориса Грінченка – письменника, педагога, історика, літературознавця, етнографа, лексикографа, укладача словників, дослідника і популяризатора української культури… Молодий козак відстав від війська і зустрів русалок, які почали загадувати йому загадки: такий собі український сфінкс – не відповіси, так помреш. Від смерті недогадливого козака рятує, підказавши відгадки, Нова Русалка, яка нещодавно перетнула межу потойбіччя і ще спроможна кохати. Щоправда, у Грінченка козак втікає, не подякувавши спасительці.
Леонтович за два дні написав музику до фрагментів із казки, прем’єра відбулася у травні 1919 року у Першій київській гімназії, директор якої, власне, і звернувся до знаного композитора. Дитяча постановка сподобалася, колеги порадили Леонтовичу продовжити роботу. Він спочатку думав про оперету – символічно, що сучасна постановка відбулася саме в Національній опереті, – у розпалі війни, адже і написано твір було у війну. «З Лук’янівки чути гарматні постріли з боку Святошина, Ірпіня. Різні чутки. Припинився рух потягів», – записав Леонтович у щоденнику 24 березня 1919 року. На місто сунули денікінці, які швидко згорнули проєкт «Україна». Пізніше, уже у Тульчині на Вінниччині, Леонтович вирішив написати триактну лірико-фантастичну оперу (де змальовувалося подружнє життя русалки й козака, його зрада та її самогубство і – вже друге – перетворення на русалку), запросивши для створення поетичного тексту свою ученицю Надію Танашевич, але не встиг – був застрелений у січні 1921-го чекістом Грищенком.
Втім, навіть один акт, що його написав композитор, – самостійний художній твір. Леонтович додав пристрасті й загострив конфлікт, якого не було в дитячій казці Грінченка. Козак теж закохався й останньою фразою кличе русалку: «…вернись сюди, кохання моє, мріє моя». Оперу у версії Леонтовича представив 1947 року у Львівській консерваторії композитор Станіслав Людкевич. Мирослав Скорик 1977 року, до 100-річчя від дня народження Леонтовича, завершив твір із мінімальним втручанням, а лібрето створив письменник Діодор Бобир. 13 листопада оперу було представлено під орудою диригента Іван Гамкала на сцені Академічного театру опери і балету УРСР імені Т. Шевченка. Молодих і не дуже молодих (вся трупа хоче їсти) русалок нарядили у довгі широкі сукні, їхнє розпущене волосся прикрасили віночками, – власне, інакших образів у той застійний час і бути не могло.
Так до чого тут деколонізація? У 2000-ні роки постановку «На русалчин Великдень» здійснили Ансамбль солістів «Благовість» і Український академічний фольклорно-етнографічний ансамбль «Калина», вистава була показана на сцені Національної оперети, потім на інших майданчиках. Звучали прекрасні голоси, це була чесна робота, але зовсім не того рівня, яким можна похизуватися у світі (сценографія, мізансцени, костюми тощо). Іван Уривський створив саме те, що у світі показати можна: не провінційне, не локальне романтично-етнографічне, не «шароварне». «Як же мені обридли шаровари», – шепотів, за спогадами диригента Романа Кофмана, хореограф Павло Вірський, який змушений був створювати лубковий, колоніальний образ українця у шароварах і українки у віночку. Образ «замирених» українців з гопаком і галушками, які давно забули про ненависть до ворога.
«Декорація тепер не спиниться ні перед яким задумом, нема неможливого для театру, все, що хочеш, можна показати на сцені», – візіонерствував Леонтович перед своєю співавторкою Танашевич, заохочуючи її до експерименту. Цікаво, як ці двоє сприйняли б версію Івана Уривського? Режисер позбавив «На русалчин Великдень» не тільки вузько сприйнятої етнографічності, але і статичності, на яку твір страждає. Мізансцени динамічні, дія відбувається на різних рівнях – на поверхні льоду і на верхівці айсберга. Так, на сцені височіє айсберг, адже ці русалки арктичні. Втім, прекрасним, струнким, випещеним і гламурним дівам у купальниках на крижаному пляжі не холодно – вони знаходяться у світі з іншими фізичними характеристиками. А от козаку, який перетворився на збитого льотчика, холодно і страшно серед цієї вбивчої краси.
Апологетів традиційних редакцій української класики, хочеться сподіватися, «На русалчин Великдень» дуже дратує. Іван Уривський і Тетяна Овсійчук (художниця-постановниця, художниця з костюмів; вони разом працювали й над «Марією Стюарт», і над «Конотопською відьмою» у Театрі Франка) зробили все, щоб створити атрактивну сучасну «картинку» з безліччю маленьких вигадок. І, до речі, звільнили історію від української непозбувної туги. Звісно, русалки співають-плачуть про своє нещасне життя у наймах, про болісне кохання, звісно, розчаровані у білому світові, – але вони яскраві, горді, сильні та злі. Етнографічний сюжет обернувся на феміністичний маніфест. Подруженьки роблять групові знімки (на поляроїд, чудова знахідка), демонструють шикарні форми, мажуться кремом для засмаги, ефектно перевдягаються в наречених прямо на сцені… Є над чим пустити сльозу, є над чим посміятися, є чому здивуватися. І все огортає прекрасна музика Миколи Леонтовича і майстерний вокал артистів Національної оперети (диригент-постановник – Віталій Фізер).
На початку великої війни, коли українською культурою зацікавилися за кордоном, постало питання – а як довго ми зможемо показувати війну засобами мистецтва і отримувати співчуття? Як довго ми будемо цікавими своїми прекрасними вишиванками? Здається, зараз уже добре зрозуміло – без сучасного, конкурентоспроможного мистецького продукту ми не надто цікаві. Навіть собі. Можливо, тому саме під час війни так вибухнув український модернізм, «наші 20-ті».
Спочатку Іван Уривський планував ставити «Запорожця за Дунаєм» – і це конче треба колись зробити. Бо постановка у Національній опері, де всі козаки як один у червоних шароварах і червоних же чоботях, де жінки у міді-плахточках красиво тягнуть носочки, де несеться гопак з ногами вище голови, – це сумне видовище. Колоніальне у найгіршому сенсі, бо ми самі погоджуємося з тим придуркуватим образом, який нам створила імперія.
Текст: Марина Полякова
Світлини: Київський національний академічний театр оперети
