Нову виставу «Ковзанка» у театрі «Золоті ворота» можна розбирати на цитати, на статуси в «Інстаграмі»: про кохання, про людське наближення та відштовхування, про зради й примирення.
Лаура Сінтія Черняускайте – сучасна литовська письменниця, поетеса і драматургиня, а ще журналістка – створила п’єсу «Liučė čiuožia» (лит. «Люче ковзає») на початку 2000-х. В українському перекладі п’єса отримала назву «Ковзанка». Таким чином, акцент із життя та пошуків рівноваги у сімейних стосунках героїні Люче (її зіграла Христина Люба) перенісся на загальнолюдське, а ковзанка стала метафорою життя узагалі: того зачовганого, порізаного лезами льоду, на якому намагаються втримати рівновагу маленькі люди. Хтось вправно мчить уперед, хтось крутиться на місці, а хтось впав і боляче забився.
П’єса звучить сучасно, але не будемо забувати, що вона інспірована 1990-ми роками, на які припало дорослішання Лаури Черняускайте. Роки неймовірної свободи, вибух споживацтва та водночас тотальна розгубленість, руйнація, після якої суспільство довелося перезбирати наново. Чимало сімей у той час переживало кризи, тому що минуле виявилося марою, а майбутнє було непевним, – і сьогоднішні наші бентега, розірваність родинних зв’язків нагадують (хоч і в набагато трагічнішому варіанті) суспільні та психологічні проблеми 1990-х.
Ні, у «Ковзанці» немає притаманної драматургії 1990-х «чорнухи», але кілька в томаті, наївна реклама якої крутиться на екрані, або зізнання чоловіка Лючі Фелікса (Антон Соловей), що він їв самісінький кетчуп, страждаючи від зради дружини, відсилають, здається, до того невибагливого побуту. Один із головних символів у п’єсі – риба. Люче готує її кожного дня, хоча Феліксу це не подобається. Паралізований батько Фелікса (Юрій Кулініч, актор Малого драматичного театру) лежить у вітрині-холодильнику й має риб’ячий хвіст. Герої прагнуть спіймати золоту рибку, яка розв’яже їхні проблеми.
Проблеми – як у всіх. Дивлячись виставу, ви будете думати якщо не про власні сімейні стосунки, то про стосунки своїх дітей, батьків, кумів, однокласників… Можна навіть сказати, що страждання героїв банальні, таке трапляється мільйони разів і трапиться ще мільйони. Люче та Фелікс разом п’ять років, але не мають дітей, навіть не зрозуміло, чому. Тому, що Фелікс убезпечується? Тому, що чоловік і жінка так дістали один одного, що у змозі тільки гиркатися, а любов зів’яла? Але як же вона зів’яла, коли Фелікс горює за Люче й не допомагають йому втішитися випадкові зв’язки (манку, чарівну, безтурботну незнайомку зіграла Інна Скорина-Калаба).
Стосунки іншої молодої пари у п’єсі (актори Артем і Дар’я Пльондери, подружжя і в житті) – теж не назвеш гармонійними, попри закоханість і маленьку дитинку. Нарешті, старше покоління страждальців на цій «ковзанці» – батьки Фелікса: тато доживає у муках, мама (Віталіна Біблів) зраджує, намагаючись хоч чимось заповнити пустоту всередині.
«Рідкісна якість – почуття стилю та міри – дозволяє авторці впевнено лавірувати між непристойністю та поезією, не переступаючи межі доброго смаку», – фраза з анотації до давньої збірки новел, оповідань та п’єс (у тому числі «Liučė čiuožia») Лаури Черняускайте. Дійсно, про стосунки між чоловіками та жінками драматургиня говорить відверто, з подробицями фізіологічними, але тут же підіймається до романтизму. Для неї невіддільні «тілесний низ» і «тілесний верх», тобто серце, що прагне розділеного кохання. Режисер «Ковзанки» Дмитро Леончик так само проходить вузькою стежкою між брутальністю та мелодраматичністю, чесно показуючи різні боки людських стосунків. А ще він буквально підселяє глядача у цю стражденну комуналку – актори грають так близько, що вистава майже перетворюється на імерсивну, – аби ще і ще раз нагадати: так може бути з кожним.
Через свари, зради й сльози герої проходять, щоб очиститися й нарешті почути-відчути один одного. Наприкінці буде море, в якому десь швендяє золота рибка, будуть камінці у формі серця, буде кохання, яке переживе смерть.
Текст: Марина Полякова
Світлини: театр «Золоті ворота», авторка Анастасія Мантач
