Прийшло Різдво, розпочалися святки – чи то язичницькі, чи то християнські дванадцять днів веселощів, гостювань та смакувань. Хоч святки й життєрадісні дні, але, як завжди в житті, трапляється всяке: і кумедне, і радісне, і сумне. Зануримося у газети столітньої давнини, щоб дізнатися, що відбувалося в місті та в житті киян у різдвяні свята…
Одного разу справжня святочна пригода сталася в житті заможного землевласника Дуріліна. Він отримав поштою пакет, в якому знаходилися векселі на суму понад 370 тисяч карбованців, що їх було вкрадено у Дуріліна перед святами, писала газета «Кіевлянинъ» 28 грудня 1901 року. Щоправда, то були самі векселі – без гаманця і грошей, майже 1500 рублів. До цінних паперів додавався лист, в якому кореспондент пояснював, що знайшов гаманець у вагоні поїзда і не знав, кому він належить, але прочитав у газеті оголошення Дуріліна і вирішив повернути цінні папери.
25 грудня 1902 року у Софійському соборі відслужили літургію на честь Різдва і 90-ї річниці порятунку церкви та держави від нашестя галів і з ним «двадцати языковъ», – ось як довго жила пам’ять про війну із французами 1812 року. А вже наступного дня на Лук’янівці урочисто відкрили народний дім Київського комітету піклування про народну тверезість. Слово мав панотець Чемена (можливо, Клімент Чемена, який до 1918 року був настоятелем Стрітенської церкви, – член Союзу пастирів, спілки ультраконсервативних представників РПЦ, противник українізації богослужіння). Він нагадав, які важкі наслідки має пияцтво «нашого російського народу» і пояснив, що «народний дім це – центральне місце для зібрання народних мас з метою повчання та «назидания»; це розсадник тверезості, втримування і просвіти; це – народний світоч, що сприяє культурному розвитку простого люду і виробленню правильного ставлення його до дійсності, що оточує…». Можливо, невдовзі народні дома стануть клубами, куди будуть поспішати люди, щоб провести час розумно і корисно (наприклад, слухати «назидательные рассказы»), ба більше, такі дома можуть перетворитися на народні університети, які поширені на заході та «у нас у Фінляндії», – натхненно візіонерствував Чемен. Згадаємо, що цей «будинок тверезості» після революції став Українським робітничим клубом, а тепер у ньому знаходиться Київська мала опера.
Зовсім невесело пройшли святки 1907 року у політичних в’язнів Лук’янівської тюрми. Новий начальник тюрми Смирнов, спираючись на «закономѣрность», не дозволив, щоб 26 грудня, а це була середа, політичні отримали передачі. Родичі в’язнів, а хтось приїхав здалеку, мусили повернутися додому з харчовими дарунками. Причому начальник сам раніше призначив середу для передач (замість трьох разів, як було до нього), і марно «нещасні люде забились на край города», писала «Рада» 29 грудня. На той час Лук’янівська в’язниця дійсно стояла на самісінькому краї Києва, ще трошки – й починався Київський уїзд.
На святки 1908 року в Українському клубі – який відкрився того року за ініціативи Миколи Лисенка і був закритий міської владою 1912 року, – влаштовували низку заходів для дітей і дорослих: 26 грудня ялинку для молоді, 27-го «звичайний семйовий танцьовальний вечір», 28-го літературно-музичну вечірку, 30-го ялинку для українських дітей, 31-го зустріч Нового року, а 1 січня о 10 годині вечора – маскарад! Квитки на ці вечори коштували від 50 копійок до 2,5 карбованців (новорічний), натомість гості отримували подарунки. Порівняймо: кілограм сала коштував близько 60 копійок.
Для злодюжок, як відомо, свята – найкращий час. 28 грудня 1908 року, інформувала двома днями пізніше газета «Рада», було зроблено озброєний грабіж у пивній на Пушкінській вулиці (зараз Євгена Чикаленка), № 43. «В пивній було повно людей: хто пив, хто грав на біллярді, а хто тільки так сидів чи стояв і дивився. Були тут і син акцизного чиновника Олександер Поклонський та Шльома Аснін. Примітили вони, що в одного добродія, повинні буть гроші і стали стежити за ним. Коли ж Немирич був у біллярдній тільки з своїм знайомим, Поклонський та Аснін вихопили револьвери, швиденько підскочили до їх і потребували грошей. Немирич, не одмагаючись, зараз вийняв і оддав їм 109 карб., попрохавши тільки вернути йому 13 карб. Лиходії вернули йому 13 карб., а сами вискочили з пивної, сіли на візника й поїхали кудись до Хрещатика. Немирич вискочив собі за ними, взяв другого візника і погнався за грабіжниками. За допомогою поліції обох їх швидко вдалося наздогнати», – живописала газета. Поклонський недавно був «вільно-опреділяющимся» (тобто військовим, що пішов на службу добровільно), а Аснін – відомий у Києві злодюжка, що відсидів тричі у тюрмі «і всього місяць, як вийшов з арештантських рот».
Святки 1912 року видалися такими суворими, що якби хтось захотів на Новий рік поїхати залізницею до багатої тітоньки, то нічого б у нього не вийшло. Сніжна буря при 10–12 градусах морозу носилася від Бессарабії до Києва, засипала колії та рвала провода. «Начальник станції Київ І повідомив телеграмою управлінні дороги, що снігом занесено рельси і стрілки. Маневри поїздів робити важко, – писала 1 січня «Рада». – Біля Пост-Волинського застряв в снігу товарний поїзд № 116, цінні прибори в поїзді порвано».
31 грудня 1913-го, в останній довоєнний Новий рік, знову весело було в колишньому Українському клубі, а тепер клубі «Родина». Квиток за п’ять років не подорожчав, залишився 2,5 карбованця. І, знаєте, з відвідувачами не церемонилися. «Маски для всіх обовьязкові. Хто прийде без маски, зможе дістати їх в касі клубу за 25 коп., а хто зовсім не забажає бути в масці, той платить штрафу 50 коп.», – зазначалося в оголошенні. 6 грудня там же відбувся костюмований вечір (без масок) із призами за краще національне вбрання. А напередодні, 30 грудня, в народній авдиторії (сучасна адреса вул. Бульварно-Кудрявська, 26) відбувся вечір українських колядок за участі хору студентів університету і вищих жіночих курсів під орудою Олександра Кошиця. Квиток на концерт коштував усього 10 коп.
Загалом тогочасна київська атмосфера поєднувала дуже різні складники: імперськість та русифікацію, активний розвиток української ідеї, політичну реакційність (у новинах – постійні «труси» неблагонадійних із вилученням підозрілих паперів і літератури) та бурхливий прогрес початку XX століття. «Зріст автомобільного руху у Київі кидається всім у вічі. По останній статистиці у Київі тепер 330 автомобілів», – писала «Рада» 29 грудня 1913 року.
Звісно, всі театри у святкові вечори зазивали глядачів, і вибір видовищ був чималий. Втомилися від «Євгенія Онєгіна», «Казки про царя Салтана», «Севільського цирульника», «Пігмаліона», «Фауста», «Тітки Чарлея», «Веселої вдови» або «Плѣнницы аула» (що б це не було)? На вас чекає «Пупсик»! 28 грудня 1915 року за адресою вул. Миколаївська (зараз Архітектора Городецького), № 4/6 грали цю оперету актори Театру Лівського – проєкту успішного петербурзького антрепренера. Анонс обіцяв «гвоздь сезона», бойовий трюк, що користувався величезним успіхом: «40 пупсиків у повітрі»!
За цією адресою раніше знаходився «Скетинг-ринг» з ареною для катання на роликах, який встиг трохи побути Театром мініатюр, але вигорів у листопаді 1913 року й от знову, стараннями Лівського, став театром (після революції у будівлі розташувався дитячий театр). А «Пупсик» – нині забута, а до Першої світової війни дуже популярна оперета німецького композитора Жана Жильбера, номери з якої наспівувала вся імперія.
Різдво 1917 року востаннє святкувалося 25 грудня, а потім було введено григоріанський календар і виникла плутанина з двома Різдвами. Але саме того 1917-го святки були не святкові, всіх лихоманило від соціополітичних змін. 29 грудня газета «Нова Рада» опублікувала новину про протестну резолюцію, яку прийняла 22 грудня Рада народів (орган, який сформовано у Києві на осінньому з’їзді поневолених народів Російської Імперії… так, буряти там теж були присутні). Протест стосувався того, що Рада народних комісарів, тодішній уряд Росії, розігнала Всебілоруський національний з’їзд, на якому вимагалося створити білоруську державу. Рада народів протестувала «проти самодержавної політики ворогів народа, що проголосили декларативно гасла самовизначення народів, на ділі ж ламають священне право народів Росії на вільне влаштування свого життя диким насильством фізичної сили багнета».
Попри кількарічну відчайдушну боротьбу з цими «багнетами», Україна була-таки окупована більшовицькою Росією й настали зовсім інші часи. Газета «Комсомолець України» від 23 грудня 1925 року радила комсомольцям кинути всі сили на боротьбу зі «старопобутовим різдвяним фронтом». «Саме дошкульне місце у всіх святах – піп. У нього й поціляйте. Коли виб’єте попа з фронту, різдво всю силу втеряє», радив фейлетоніст. Якщо коротко, треба було втертися до попа в довіру, випити з ним горілки, з’їсти ковбаски, а потім пробратися до храму і кричати під час служби: «Замкнув жінку на замок, чумч-а-ара-чурара, а сам пішов до дівок – ку-ку!» Після цього комсомольця, звісно, будуть бити, але і свято вже зіпсовано.
Текст: Марина Полякова
Світлини з відкритих джерел
Дякуємо Цифровому архіву української періодики Libraria за можливість доторкнутися до живої історії.
